У цьому непривітному місті ліхтар був маяком, сигнальним вогнем, що провадив вірма через річку геть із хижого присмерку ночі.
У цьому місті подібні мені — не такі, як я. Колись я зробив помилку (я був утомлений, наляканий і волав про допомогу), піддавши це сумніву.
Я шукав прихистку, їжі й тепла, перепочинку від пильних очей всюди, де б не ступав. Я бачив маленьке пташеня, що легенько стрибало вузькими проходами між безбарвними будинками. Серце моє ледь не вискочило. Я крикнув до нього, цього хлопчака мого племені, мовою пустелі... а він глянув на мене, розправив крильця, розкрив дзьоба й залився якимсь какофонічним сміхом.
Він облаяв мене своїм звіриним карканням. Гортань його не могла видати людських звуків. Я кликав його, однак він не розумів мене. Він крикнув щось позад себе, і, немов недобрі до всього живого духи, з усіх шпарин цього міста до нього лізли людські вуличні дітлахи. Цей яснозорий пуцьвірінок махав на мене руками й сипав прокльони, які я ледь розібрав, так швидко він джерготів. А його приятелі, ці замурзані волоцюги, ці небезпечні, по-звірячому аморальні маленькі створіння, обірвані, зі сплющеними личками, виквецяні у шмарклі, слиз і міський бруд, дівчатка в заношених сорочках і хлопчики в завеликих піджаках, вони брали із землі каміння й шпурляли в мене, доки я лежав у темряві, ховаючись за напівзогнилим одвірком.
А хлопчик, якого я не назову ґарудою, котрий був усього лишень людиною з недолугими крильми, мій маленький загублений небрат разом зі своїми товаришами жбурляв у мене каміння, сміявся, бив вікна понад моєю головою, дражнячи образливими прізвиськами.
Коли мою подушку всіяла луска облупленої фарби від ударів каміння, я зрозумів, що самотній.
Тож я знаю, що маю жити в безпросвітній самотині. Що я ніколи не зможу поговорити рідною мовою із жодною живою душею.
Я взяв за звичку гуляти після настання ночі, коли місто тихе й заглиблене в собі. Я — незваний гість в його соліпсистському сні. Я вийшов з пітьми, я живу пітьмою. Дикунський блиск пустелі — тепер ніби легенда, розказана кимось колись давно. Я поступово стаю нічною істотою. Мої переконання змінюються.
Я виходжу на вулиці, що кучерявляться, немов темні ріки поміж ніздрюватої цегли будинків. Угорі слабко мерехтить місяць разом зі своїми блискітними донечками. Холодні вітри, немов слимаки, наповзають з передгір’їв та гір і засмічують нічне місто нанесеним мотлохом. Я ходжу вулицями разом із бездумними паперовими обривками й вихорами пороху, пилинками, що, як заблудлі злодюжки, просочуються під карнизи й щілини у дверях.
Пам’ятаю пустельні вітри: хамсин, що виснажує землю бездимним вогнем, фен, який ніби із засідки вискакує з-поза розпечених гірських схилів, підступний самум, він, ошуканець, проникає крізь шкіряні ширми від піску й двері бібліотек.
Вітри в цьому місті більш меланхолійної породи. Вони поневіряються, як неприкаяні душі, зазираючи в запилюжені вікна, освітлені гасовими лампами. Ми браття — ці міські вітри і я. Ми поневіряємося разом.
Ми натрапляли на жебраків, які спали й тулилися одне до одного й заклякали, намагаючись зігрітися, як нижчі істоти, котрих бідність штовхнула вниз еволюційною драбиною.
Ми бачили, як нічні портьє виловлювали в річках мерців. Варта, вбрана у темне сукно, тягла гаками й баграми одутлі тіла з очима, що вивалилися з орбіт, в яких застигла драглиста кров.
Ми дивилися, як створіння-мутанти виповзали зі стічних труб на холодне пласке мерехтіння зірок, соромливо шепотіли щось одне одному, малюючи мапи й повідомлення на фекальному багні.
Я сідав поряд з вітром і бачив перед собою жорстокість та зло.
Мої шрами й обрубки кісток сверблять. Я починаю забувати вагу, розмах, порухи крил. Не був би я ґарудою — я б молився. Однак я не хилитиму голови перед зарозумілими духами.
Інколи я приходжу до складу, де читає, пише й креслить Ґрімнебулін. Я безгучно заскакую на дах, лягаю спиною на покрівлю. Від думки про всю енергію його мислі, направлену на відтворення лету, мого лету, мого визволення, пекучі рани на моїй спині докучають менше. Коли я тут, вітер шарпає сильніше, ніж зазвичай, — він уже відчуває зраду. Бо знає: якщо я знову стану цілісним, він утратить свого нічного компаньйона прогулянками цегляною трясовиною й смітниками Нового Кробузона. Тому поки я лежу тут, він сварить мене, погрожуючи стягнути мене з мого сідала в широку ядучу ріку. Сварливі повітряні потоки ловлять мене за пір’я, застерігаючи — не йди; та я хапаюся кігтями за покрівлю і дозволяю цілющим вібраціям думок Ґрімнебуліна пройти крізь дірявий шифер прямо в мою сердешну плоть.
Я сплю під склепіннями гуркітливих залізничних колій.
Я їм все живе на моєму шляху, якщо воно тільки слабше за мене.
Я ховаюся, ніби паразит, під шкірою цього старого міста, що хропе, пускає гази, буркотить, шкребеться, роздувається, насварюється і з віком обростає бородавками.
Інколи я видираюся на верхівки високих-превисоких веж, що стримлять з-під шкури міста, мов голки дикобраза. Вгорі, де повітря легше, вітри гублять ту тужну цікавість, притаманну їм унизу, серед вулиць. Забувають про вибагливість нижніх поверхів. Підбурювані вежами, одиноко вищиреними над сонмом міських вогнів — сліпучо-білих карбідних ламп, чадно-червоних сальних свічок, мерехтливих, несамовито тріскучих спалахів гасових ліхтарів, усіх цих охоронців від пітьми, — вітри тішаться й бавляться.
Я можу, вп’явшись кігтями в край даху, розвести руки й відчути, як їх хльоскають нестримні потоки, тоді я заплющу очі й на мить згадаю, як це — літати.
Частина II
Фізіогномія лету
Розділ шостий
Для міста Новий Кробузон гравітація була лише умовністю.
Аеростати повзли від хмари до ще вищої хмари, як слимаки по капусті. Капсули вартових креслили лінії від серця міста до віддалених районів; кабелі, що їх утримували, дзвеніли й вібрували, мов гітарні струни, підвішені на висоті понад сотню метрів. Вірми дряпалися над містом, залишаючи по собі сліди екскрементів і лайки. Голуби ділили простір із галками, і яструбами, і горобцями, і папугами-втікачами. Летючі мурахи й оси, бджоли і трупні мухи, метелики й комарі вели повітряну війну проти тисяч хижаків, аспідів і дхері, що намагалися впіймати їх на льоту. Ґолеми, склепані п’яними студентами, бездумно пересувалися по небу на незграбних крилах зі шкіри чи паперу, або й зі шкірки фруктів, розсипаючись у польоті. Навіть поїзди, які перевозили незліченних жінок, чоловіків і товари по великому скелету Нового Кробузона, чіплялися за можливість залишитися над будинками, ніби їх лякало гниття архітектури.
Місто масивно випиналося догори, ніби його надихали велетенські гори на заході. Обрій перемежали мозолисті квадратні житлові блоки заввишки десять, двадцять, тридцять поверхів. Вони вривались у повітря, як товсті пальці, як кулаки, як обрубки кінцівок, що хаотично розмахували над набряками менших будинків. Тонни бетону й смоли, з яких складалося місто, вкривали стародавню географію, пагорби й узгір’я, все ще видимі нерівності. Бідняцькі хатинки, мов щебінь, розсипалися по боках Пагорба Водуа, Летокраю, Стяжного Пагорба, Кургану Святого Джаббера.
Димчасто-чорні стіни Парламенту стирчали з острова Страк, як зуб акули чи шип хвостокола, якась почварна органічна зброя, що розривала небо. Будівлю обплутували незрозумілі труби й масивні заклепки. Вона пульсувала від древніх бойлерів у своїх глибинах. Кімнати незрозумілого призначення визирали з основного тіла колосальної споруди, майже не переймаючись підпірками й контрфорсами. Десь усередині, в Кімнаті, що не бачила денного світла, гордовито походжали незліченні зануди-нероби на чолі з Радґаттером. Парламент був немов гора, що балансувала на краю архітектурної лавини.