Андрей був старий і незграбний, йому було складно ходити всіма вузькими містками, по яких вони його тягали. Він не міг, де потрібно, перескакувати півтораметрові проміжки між будинками. Айзек із Дерхан допомагали, один легенько, проте наполегливо притримував за руку, доки інший направляв дуло кременівки в голову старого.
Вони розв’язали бранцеві руки й ноги, аби той міг іти й лізти, та кляп залишили, щоби заглушити схлипування і плач.
Андрей спотикався, розгублений і жалюгідний, немов душа на шляху в пекло, що з кожним нестерпним кроком наближалася до неминучого кінця.
Четвірка рухалась уздовж дахів навпроти Правої лінії. Повз них в обидва боки пролітали потяги, ревучи й бухикаючи в скупому світлі попелястим димом. Люди повільно простували вперед, до вокзалу.
Скоро місцевість почала змінюватися. Пологий шифер поступився нарослому громаддю будівель. Довелося попрацювати руками, бігти крихітними бетонними путівцями між будинками, лізти навкарачки крізь величезні пробоїни та дертися по драбинах між присадкуватих башт. Цегла гуділа від роботи схованих усередині споруд механізмів. Дах вокзалу тепер був не попереду, а вгорі. Четвірка проминула якусь туманну межу, де закінчувалися терасовані вулиці й починалося підніжжя вокзалу.
Вони старалися не лазити, а огинати цегляні виступи, схожі на настовбурчені зуби, й пробиратися випадковими проходами. Айзек нервував, гарячково озирався. За низькою лінією дахів і коминів праворуч від них не було видно тротуару внизу.
— Дуже обережно й тихо, — прошепотів він. — Можуть трапитися вартові.
З північного сходу до них наближався плавкий вигин вулиці на тлі крислатого силуету вокзалу. Айзек тицьнув рукою в темряву.
— Он вона, — прошепотів. — Вулиця Відчаю.
Він обвів рукою її довжину. Трохи віддалік вулицю перетинала Цефалічна дорога, по якій вони прийшли.
— Перехрестя, — прошепотів Айзек. — Там зустрічаємося. Яґу... сходиш глянути?
Ґаруда побіг до зворотного боку високої будівлі за декілька метрів від них. Побитий іржею водостічний жолоб майже прямовисною драбиною спускався до землі.
Айзек із Дерхан повільно посунули вперед, м’яко підштовхуючи Андрея пістолями. Підійшовши до перетину двох вулиць, вони важко опустилися на дах і стали чекати.
Айзек глянув на небо, де лиш високе хмаровиння могло піймати проміння сонця. Він опустив очі на Андрея й зустрів благальний погляд, що спотворив риси старого чоловіка. Місто довкола повнилося нічними звуками.
— Жахіття ще не почалися, — пробурмотів Айзек. — Він поглянув на Дерхан і простягнув руку, наче перевіряв, чи йде дощ. — Нічого не відчуваю. Певно, ще не вилетіли.
— Може, рани зализують, — промовила та безрадісно. — Може, взагалі не прилетять і все це, — очі на мить затрималися на Андреї, — намарне.
— Прилетять, — сказав Айзек. — Обіцяю.
Він не хотів думати, що щось може піти не так. Не хотів навіть припускати.
Якусь мить помовчали. Айзек із Дерхан одночасно піймали себе на тому, що обидва спостерігають за Андреєм. Той повільно дихав, очі бігали туди й сюди, страх перетворився на паралізуюче тло. «Можна було б витягнути кляп, — подумав Айзек, — і він не кричатиме... але почне говорити...» Кляп лишився на місці.
Поряд почулося шкряботіння. Айзек і Дерхан спокійно підняли пістолі. З-за стіни вигулькнула перната голова Яґарека, й вони опустили зброю. Ґаруда підтягнувся, тримаючись руками за тріснутий виступ даху. На плечі висів дебелий моток кабеля.
Він підходив до них, хитаючись, і Айзек встав підтримати ґаруду, щоб той не впав.
— Є?! — зашипів чоловік. — Нас чекають?
— Вони почали сердитися, — промовив Яґарек. — Вилізли з каналізації ще годину чи більше тому, боялися, що нас зловили чи повбивали. Це останній відрізок дроту.
Він кинув моток собі під ноги. Кабель виявився тоншим від більшості інших секцій та покритий тонким шаром гуми. На підлозі тугими спіралями його скрутилося метрів зо двадцять.
Айзек став навколішки, щоб роздивитися ближче. Дерхан, не відводячи дуло пістоля від зіщуленого Андрея, прискалила око.
— Під’єднаний? — запитала. — Працює?
— Не знаю, — видихнув Айзек. — І не дізнаюся, доки не з’єднаю ланцюг.
Він підняв кабель і кинув собі на плечі.
— Не такий довгий, як я сподівався, — продовжив Айзек. — Так до центру вокзалу ми геть не наблизимося.
Чоловік озирнувся довкола й стис губи. «Це не важливо, — подумав він. — Вокзал — просто привід бути подалі від звалища й Ради, поки тебе... не зрадили». Однак Айзек піймав себе на думці, що все ж хотів би розміститися в самому серці будівлі, так ніби в її цегляних стінах ховалася якась непереборна сила.
Він показав рукою вдалину на південний схід, на ряд крутих і майже горизонтальних дашків. Вони розляглися, немов велетенські шиферні сходи, над якими нависала пласка бетонна стіна. Невисокі пагорбки дашків закінчувалися десь за дванадцять метрів над Айзеком і його супутниками, тож він сподівався, що там далі вони утворювали рівну платформу. Велетенська бетонна Г-подібна стіна здіймалася майже на двадцять метрів, обгороджуючи уявлювану платформу з двох боків.
— Нам треба он туди, — промовив Айзек.
Розділ п’ятдесятий
На своєму шляху по ступінчастих дахах Айзек і його товариші когось сполошили.
Почувся раптовий п’яний шум. Айзек з Дерхан стривожено вихопили пістолі. Виявилось, обірванець-пияк якось нелюдськи підскочив і зісковзнув по шиферному схилу. За ним тріпотіли клапті рваного одягу.
Після цього Айзек став помічати місцевих мешканців світу вокзальних дахів. В таємних двориках палили маленькі вогнища, за якими наглядали темні, голодні постаті. У закутках біля старих шпилів спали, скрутившись, чоловіки. Це було щось інакше — окремішнє змарніле суспільство. Тут промишляли банди волоцюг. Це була зовсім інша екосистема.
Високо над мешканцями дахів небо борознили одутлі дирижаблі. Гуркітливі хижаки. Брудні плями зі світла й темряви, що сунули між нічними хмарами.
На Айзекове полегшення, верхівка шиферного пагорба була рівною, утворюючи майданчик площею десь чотири-п’ять квадратних метрів. Вистачить. Він махнув пістолем, наказуючи Андрею сісти, що той і зробив, повільно звалившись у дальній кут. Старий зіщулився, обхопивши руками коліна.
— Яґу, — сказав Айзек, — Стій на сторожі, друже.
Яґарек кинув останній виток кабелю, який він притягнув, і став на чати в кінці платформи, поглядаючи вниз, за край велетенського даху. Айзек похитнувся під повною вагою мішка. Поклав його й заходився розпаковувати обладнання.
Три дзеркальні шоломи, один з яких він одягнув. Дерхан взяла інші, один простягнула Яґарекові. Чотири аналітичні пристрої завбільшки як велика друкарська машинка. Дві великі хеміко-тавматургічні батареї. Ще одна батарея, цього разу метазаводна, хепрійська розробка.
Кілька з’єднувальних кабелів. Два великі комунікаторські шоломи, того ж виду, що Рада Конструктів використовувала на Айзекові, щоб схопити першу глитай-нетлю. Ліхтарі. Порох та патрони. Стос програмних карток. Жменя трансформаторів і тавматургічних конверторів. Мідні й олов’яні котушки неочевидного призначення. Маленькі двигуни й динамо-машини.
Усе було пошарпане. Зі вм’ятинами, тріщинами й брудом. Вигляд устаткування мало паскудний. Скидалося хіба на сміття.
Присівши поруч із купою, Айзек почав підготовку.
Під вагою шолома гнулася шия. Він з’єднав між собою дві обчислювальні машини та підключив їх до потужної мережі. Тоді взявся за роботу над значно складнішим завданням — мав з’єднати усі чудернацькі штуки в адекватний ланцюг.
Двигуни під’єднувались до дротів, а ті — до більшої з двох аналітичних машин. Одну з них він трохи підправив, перевіривши дрібні налаштування. Він змінив її схему. Клапани всередині більше не були звичайними бінарними перемикачами — натомість вони точно, конкретно вловлювали неясне й невідоме. Вони відповідали за сіру зону кризової математики.