Він увіткнув останні маленькі заглушки в приймачі й під’єднав кризовий двигун до динамо-машин і трансформаторів, що перетворювали одну надзвичайну форму енергії на іншу. По маленькому пласкому простору на даху розтягнувся імпровізований ланцюг з’єднань.
Насамкінець він витягнув з мішка й під’єднав до буяння машинерії грубо зварену коробку з чорної жерсті завбільшки з черевик. Підняв кінець кабелю — результату величезної підпільної роботи, — що простягався на понад три кілометри аж до прихованого інтелекту звалища в Сірому Меандрі. Айзек спритно розмотав розкладені дроти й приєднав їх до чорної коробки. Він подивився на Дерхан, яка спостерігала за усім, не зводячи зброї з Андрея.
— Це перебивач, — сказав Айзек. — Клапан для мережі. Винятково односторонній потік. Я перекрию Раді доступ до цієї штукенції. — Він поплескав різноманітні елементи кризового двигуна.
Дерхан повільно кивнула. Стало майже зовсім темно. Айзек подивився на жінку й стиснув губи.
— Не можна, щоб та бісова штука дісталася до кризового двигуна. Треба триматися від неї якнайдалі, — пояснив він, з’єднуючи розрізнені елементи пристрою. — Пам’ятаєш, як вона сказала нам, що аватар був якимсь трупом, виловленим у річці? Повна хрінь. Те тіло живе... воно несвідоме, звісно, але серце б’ється, а легені дихають. Рада Конструктів, очевидно, видалила свідомість того чоловіка ще коли він був живий. В цьому й мала полягати ідея. Інакше він би просто згнив.
Не знаю... можливо, так собою пожертвував хтось із тих психів, що їй поклоняються, можливо, це було добровільне рішення. Але, може, й ні. В будь-якому разі, Рада не переймається вбивством людей чи когось іншого, якщо це... вигідно. У неї немає емпатії, немає моральності, — продовжив Айзек, з силою тягнучи непіддатливу залізячку. — Це просто... просто інтелект, що діє на основі розрахунків. Зиск і витрати. Він намагається... максимізувати себе. Він зробить що завгодно — брехатиме, убиватиме — аби збільшити свою міць.
Айзек на мить спинився, поглянув на Дерхан.
— І знаєш, — тихо сказав він, — тому Рада Конструктів і хотіла кризову машину. Постійно вимагала її. Для цього й потрібна ось ця штучка. — Він показав на клапан.— Якби я під’єднав Раду напряму, вона могла б отримати віддачу з кризового двигуна, перебрати контроль над ним. Вона не знає, що я використаю клапан, тому й так хотіла під’єднатися. Як збудувати власний двигун, вона не знає. Готовий заприсягтися Джабберовою дупою, що саме тому ми її так цікавимо.
Ді, Яґу, знаєте, що може зробити ця машина? Тобто це прототип... але якщо він спрацює так, як має, якщо розібратися в тому, як він влаштований, вивчити креслення, зробити його більш надійним, позбутися неточностей... знаєте, що він може зробити? Будь-що.
Кілька хвилин чоловік мовчки з’єднував свої дроти.
— Криза існує всюди, і якщо двигун зможе налаштуватися на поле, виділити його енергію, скористатися з неї... він зможе зробити що завгодно. Мене в глухий кут заганяють тільки усі ці обчислення. Потрібно математично виразити алгоритм робити двигуна. Для цього програмні карти. Однак у Ради її довбаний мозок виражає математично геть-чисто все. І якщо та паскуда під’єднається до кризового двигуна, її послідовників більше не можна буде вважати божевільними. Адже коли вони говоритимуть про Бога-машину... вони матимуть рацію.
Усі троє затихли. В Андрея туди-сюди бігали очі. Він не розумів ані слова.
Айзек працював мовчки. Він намагався уявити місто під контролем Ради Конструктів. Йому ввижалося, як та під’єднується до кризового двигуна, створює все більше і більше аналогічних машин, приєднує їх до власної тканини, живить їх власною тавматургічною, електрохемічною й паровою енергією. Страхітливі клапани відбивають ритм у глибині звалища, змушуючи саму тканину реальності піддаватися й стікати кров’ю з легкістю прядильних органів Ткача, і всі виконують накази того безмежного, холодного інтелекту; абсолютний свідомий розрахунок, примхливий, мов дитина.
Він торкнувся клапана й обережно струснув ним, благаючи, щоб усі механізми були справні.
Айзек зітхнув і витягнув товстий стос програмних карт, що надрукувала Рада. Кожна з них була позначена нерівним друкованим шрифтом. Айзек збентежено підвів очі.
— Ще ж не десята, правда? — запитав він. — Ще ж нічого не літає? Нетлі ще не з’явилися. Давайте підготуємось до того, як прилетять.
Він опустив очі й пересунув важіль на двох хемічних батареях. Всередині змішалися реагенти. Звідти почулося тихе шипіння. Раптом струм прокинувся, привів у дію хор стукітливих клапанів і брязкання вихідних трубок. Машинерія на даху ожила.
Кризовий двигун загудів.
— Він просто розраховує, — нервово сказав Айзек у відповідь на погляд Дерхан і Яґарека. — Він ще не обробляє. Я даю йому інструкції.
Айзек почав обережно просувати програмні картки в аналітичні машини, що стояли перед ним. Більшість із них призначалися самому кризовому двигуну, та деякі — підрядним розрахунковим мережам, з’єднаним маленькими петлями кабелю. Айзек перевірив кожнісіньку картку, звірив із записами, пересвідчився у підрахунках, перш ніж вставляти її в будь-який вхідний отвір.
Двигуни тріскотіли. Їхні стукітливі зуби ковзали по картках, встромляючись в ретельно прорізані отвори; інструкції, накази й інформація завантажувались у їхні аналогові мізки. Айзек не поспішав, очікуючи успішного завершення кожного процесу обробки, перш ніж прибрати картку й поставити на її місце наступну.
Він занотовував свої дії, шкрябаючи незрозумілі помітки на полях. Дихав швидко.
Несподівано пішов дощ. Він був неквапливий; грубі дощинки мляво скрапували й розтікалися, густі й теплі, наче гній. Наближалася ніч, а в’язкі дощові хмари лише прискорили її. Айзек працював швидко. Йому раптом здалося, що в нього незграбні, завеликі пальці.
Відчувалося якесь тяжіння, важкість, що навалювалась на душу й заповнювала собою кістки. Відчуття чогось надзвичайного, страшного й прихованого, що поставало зсередини; роздута чорна хмара виникала з глибин свідомості.
— Айзеку, — сказала Дерхан. В неї зірвався голос. — Швидше. Починається.
Із дощем на них почали скрапувати нічні жахи.
— Вони тут, — налякано мовила Дерхан. — Вони вилетіли зі сховку. Вийшли на полювання. Швидше, ти мусиш встигнути...
Айзек кивнув без слів і продовжив робити те, що й робив, хитаючи головою, неначе це могло б розсіяти нав’язливий страх, що ним оволодів. «Де сраний Ткач?» — подумав він.
— Знизу за нами хтось спостерігає, — раптом сказав Яґарек. — Якийсь волоцюга, видно, не втік. Він не рухається.
Айзек на мить завмер, а потім знову взявся за роботу.
— Візьми мій пістоль, — прошипів він. — Якщо наблизиться, відлякай його пострілом. Сподіваюсь, він триматиметься подалі.
Його руки все ще намагалися квапливо закрутити, з’єднати, запрограмувати. Він натискав клавіші з цифрами і з зусиллям запихав у слоти грубо вирізані картки.
— Майже, — пробурмотів він. — Ще трошки.
Відчуття нічного гніту, ніби вони дрейфували у скислих снах, повернулося.
— Айзеку, — прошипіла Дерхан, указавши на Андрея.
Того заполонив жаский напівсон. Старий метався і стогнав та час від часу розплющував очі з затуманеним поглядом.
— Готово! — виплюнув Айзек і відійшов.
Усі мовчали. Айзекова радість швидко танула.
— Нам потрібен Ткач, — сказав він. — Він повинен... він сказав, що буде тут! Ми без нього нічого не можемо зробити...
Їм залишалося тільки чекати.
Сморід збочених образів зі сновидінь усе зростав, а з різних кутків міста долітали короткі налякані чи відважні крики стражденних сновидців. Дощ густішав, аж поки бетон під ногами не став слизьким. Айзек безрезультатно накривав засмальцьованим мішком то одну, то іншу частину кризової мережі, схвильовано метаючись то туди, то сюди. Він намагався захистити машину від води.