Вона ковтала і смоктала — голодна й несамовита, п’яна й охоплена жадобою.
Нетля потрапила в пастку. Не могла протистояти й тоді, коли пожива своєю потужністю почала пропалювати діру в шлунку. Вона вищала й блювала, а метапросторові грудочки мозкових хвиль піднімалися назад по стравоходу й змішувалися з потоком, який вона все ще заковтувала, мов нектар. Вони збивалися разом у неї в горлі й душили її, аж зрештою м’яка шкіра шиї роздулась і розірвалася.
Тварюка почала стікати кров’ю й померла від розриву трахеї, не припиняючи пити з шолома, що лише прискорило смерть. Скупчення енергії було занадто сильним — воно знищило істоту настільки ж швидко й безповоротно, як її власне нерозбавлене молоко знищило б людину. Свідомість глитай-нетлі вибухнула і сплющилась, мов велетенський кривавий пухир.
Вона впала. Язик повільно втягнувся, мов старий шланг.
Айзек знову заревів, коли третя нетля відкинула з дороги труп свого сестробрата, що все ще сіпався, й почала годуватися.
Вартові уже майже подолали останній рівень даху перед платформою. Несподівано вбивчий Яґарек рухався у смертельному танку. Його батіг сік навсібіч; вартові шпортались і падали, ховалися від очей супротивника, пригиналися за димарями.
Дерхан знову вистрілила просто в лице вартовому, що саме з’явився перед нею, однак порох у цівці пістоля не загорівся як слід. Жінка вилаялась і простягнула руку зі зброєю вперед, не зводячи дула з офіцера. Той подався вперед, а порох нарешті вибухнув; куля просвистіла в нападника над головою. Він пригнувсь і підсковзнувся на гладенькому даху, впавши на коліно.
Айзек прицілився і, коли боєць силкувався встати, влучив кулею йому в потилицю. Чоловік упав, вдарившись головою об шифер. Айзек потягнувся до порохівниці, тоді передумав. Зрозумів, що часу перезаряджати зброю не було, що на нього прямувала остання група офіцерів. Вони чекали, коли він стрілятиме.
— Назад, Ді! — вигукнув Айзек і відійшов од краю.
Ударом батога Яґарек збив з ніг одного з вартових, але мусив відступати, коли наблизились інші. Дерхан, Яґарек і Айзек відійшли від краю платформи, у відчаї шукаючи зброю.
Айзек наштовхнувся на сегментовану кінцівку мертвої нетлі. За ним третя нетля, напиваючись, видавала тихі стогони жадоби. Вони злились у єдиний тваринний звук радості чи горя.
Повернувшись на цей звук, Айзек опинився під вологим градом плоті. Розірвані нутрощі розляпались по всьому даху, від чого він став ще слизькішим.
Так сконала третя нетля.
Айзек дивився на темну постать завбільшки, як ведмідь, міцну й барвисту. Вона розпласталася радіальним вибухом кінцівок і частин тіла; зі спорожнілої грудної клітини крапало. Ткач нахилився до неї, мов дитина, й обережно потицяв викладений екзоскелет.
Андрей все ще рухався, хоча його спазматичні ривки були марними. Нетлі випили не його, а масивний потік штучної свідомості, що лився із шолома. Його розум все ще працював, переляканий, збентежений і замкнений у жахливій петлі зворотного зв’язку кризового двигуна. Він уповільнювався, тіло відмовляло під величезним навантаженням. Рот завзято позіхав, намагаючись позбутися густої смердючої слини.
Просто над ним до фонтану енергії зробила пірует остання нетля. Крила не рухались, натомість вона їх вигнула під таким кутом, щоб контролювати падіння — неначе якусь вбивчу зброю скинули з неба на кривавий безлад. Істота, з хижацькою пристрастю стискаючи руки й відростки, наближалася до джерела бенкету.
Лейтенант вартових піднявся на кількадесят сантиметрів над краєм платформи. Здригнувшись, він вигукнув щось до своїх людей — «...ний Ткач!» — а тоді, не замислюючись, стрельнув в Айзека. Той відскочив убік, радісно охнувши, коли зрозумів, що неушкоджений. Він схопив з купи інструментів під ногами гайковий ключ і жбурнув ним у дзеркальний шолом.
У повітрі довкола щось коливалося. Айзек напружився, нутром відчуваючи: щось не так. Він тривожно роззирнувся.
Дерхан відступала від краю даху з виразом невимовного жаху на обличчі. В погляді — первісний страх. Яґарек тримався за голову лівою рукою, з якої непевно звисав кинджал. Права рука з батогом не рухалася.
Ткач підвів очі й щось пробурмотів.
У грудях Андрея був невеликий круглий отвір, там, де його поцілила куля офіцера. З нього з лінивим ритмом виливалася кров, скрапуючи на живіт і просочуючи брудний одяг. Обличчя побіліло, очі заплющилися.
Айзек закричав і кинувся до нього, узяв старого за руку.
Послідовність Андреєвих мозкових хвиль порушилася. Двигуни, що поєднували виділення Ткача і Ради, непевно посмикувалися від раптового зменшення потоку даних із шаблону, що вони використовували.
Андрей тримався за життя. Це був уже старий чоловік, тіло якого здавало від гнітючої ваги виснажливої смертельної хвороби і свідомість якого заціпеніла від загуслих ментальних викидів. Але навіть попри кулю, що влучила йому під серце й проткнула легеню, минуло майже десять секунд, перш ніж він помер.
Айзек притримував Андрея, поки той криваво дихав. У нього на голові хилитався незграбний шолом. Коли старигань помер, Айзек стиснув зуби. В останню мить Андрей напружився й ухопився за Айзека, обіймаючи його у відповідь. Це міг бути лише рефлекс відмираючих нервів, проте Айзеку відчайдушно хотілося вірити, що то було прощення.
«Я мусив, пробач, пробач», — безтямно повторював він подумки.
За спиною в Айзека Ткач усе ще малював візерунки на розмазаних нутрощах глитай-нетель. Яґарек і Дерхан гукали товариша, а вартові тим часом здиралися на край даху.
Один із дирижаблів опустився на висоту метрів двадцять над платформою. Він нависав, як роздута акула. З нього неохайним жмутом вивалилися канати, що розмотувались до верхівок будівель.
Мозок Андрея вимкнувся, наче розбита лампа.
Аналітичними машинами промайнула хаотична суміш інформації.
Без Андреєвої свідомості, що слугувала за зразок, поєднання хвиль Ткача і Ради Конструктів раптом стало довільним. Пропорції змінились і безладно коливалися. Вони вже нічого не моделювали — це була лише брудна сльота з мінливих часточок і хвиль.
Криза припинилася. Комбінація ментальних хвиль не утворювала нічого іншого, окрім суми її складників, і не намагалась утворювати. Зник парадокс, зникло напруження. Величезне поле енергії розчинилося.
Розпечені поршні та шестерні кризового двигуна раптово зупинилися.
З потужним, вибуховим колапсом грандіозний потік ментальної енергії згас.
Айзек, Дерхан, Яґарек і вартові в радіусі десяти метрів скрикнули від болю. Здавалося, наче вони були на сліпучому сонці, а тоді раптом зайшли в настільки раптову й цілковиту темряву, що стало боляче. За очима відчувався неясний біль.
Айзек відпустив Андреєве тіло, й воно повільно упало на мокру покрівлю.
У вологій спеці над вокзалом збентежено літала остання глитай-нетля. Вона вимахувала крилами у складній чотирифазній послідовності, спрямовуючи пориви вітру в усіх напрямках. Трималася на висоті.
Те щедре джерело їжі, той немислимий потік — зник. Божевілля, що охопило нетлю, її жахливий, нестерпний голод — зникли також.
Потвора вистромила язика, і в неї затремтіли антенки. Знизу долинав смак численних свідомостей, але перш ніж напасти, нетля відчула хаотичний потік Ткача, згадала жорстокі битви та, відкинувши голову й вищиривши страховищні зуби, видала крик страху і люті.
А відтак істота безпомильно відчула на смак свою рідню. Вона спантеличено крутнулась, уловивши запах одної, двох, трьох — усіх своїх товаришок. Усі вони були мертві — з нутрощами назовні, понівечені, роздушені, знищені.
Глитай-нетля божеволіла від горя. Вона, обертаючись у повітрі, вищала на ультрависоких частотах, посилаючи соціальний клич, намагаючись ехолокацією знайти інших нетель, прочісуючи розмиті шари сприйняття своїми антенками й емпатично силкуючись уловити хоч натяк на відповідь.
Проте вона була зовсім сама.
Істота полетіла геть від даху Вокзалу на вулиці Відчаю, подалі від того могильника, де лежали рештки її братосестер, подалі від спогадів про той немислимий аромат. Потвора нажахано тікала від Крука та кігтів Ткача і тлустих дирижаблів, що її переслідували, від тіні Штиря — до точки, де сходилися дві ріки.