Охоплена горем глитай-нетля шукала, де спочити.
Розділ п’ятдесят перший
Побитий загін вартових знов зібрався докупи й визирав з-за краю на Айзека та Дерхан із Яґареком. Вони тепер були насторожі.
Згори прилетіли три кулі. Один офіцер не встиг навіть кавкнути — беркицьнувся сторчма в темряву і вибив своїм тілом вікно чотирма поверхами нижче. Інші двоє встигли заховатися між уламками цегли й каміння.
Айзек глянув угору. Шістьма метрами вище на виступі показався тьмяний силует.
— Це знову Півмолитва! — крикнув Айзек. — Як він сюди потрапив? Що він робить?
— Давай, — обірвала Дерхан. — Треба йти.
Скоцюрблені вартові були прямо під ними. Як тільки офіцер обережно випростував руку й визирав за край, Півмолитва пускав наступну кулю. Він тримав їх в облозі. Один чи два постріли лунали у відповідь, однак це були марні, безсистемні потуги.
З дирижаблів прямо над хвилею дахів і вікон почали спускатися нечіткі тіні, легенько зісковзуючи на слизьку поверхню. Бійці похитувалися в повітрі на карабінах, пристебнутих до броні. Гладенько розмотувалися троси.
— Він тягне час, бозна-навіщо, — прошепотіла Дерхан, вхопивши Айзека за поли. — У нього скоро закінчаться кулі. Оці гади, — вона невизначено махнула рукою на вартових під ними, — просто місцеві копи на зміні. А от ті, що спускаються з дирижаблів, от вони серйозні хлопці. Треба тікати.
Айзек глянув униз і посунувсь до краю, та з усіх боків виднілися скоцюрблені вартові. Як тільки він заворушився, на нього звідусіль посипалися кулі. Айзек скрикнув зі страху, а потім зрозумів, що Джек Півмолитва прочищав йому путь.
Не надто вдало, до слова. Вартові залягли й чекали.
— От бля, — сплюнув Айзек.
Він нагнувся й висмикнув контакт з шолома Андрея, від’єднавшись від Ради Конструктів, яка все ще вперто намагалася обійти перебивач й дібратися до кризового двигуна. Айзек вивільнив дріт, посилаючи рушійний спазм зворотного зв’язку й перенаправленої енергії просто в мозок Ради.
— Забери це лайно, — прошипів він до Яґарека й показав на двигуни, брудні від крові нетель і кислотного дощу.
Ґаруда впав на коліно й підхопив торбу.
— Ткач! — нетерпляче гукнув Айзек і посунув до неймовірної постаті.
Він все озирався через плече, боячись побачити ревного бійця з простягнутою для пострілу впритул рукою. Крізь шум дощу все гучніше лунали хрумкі металічні кроки по покрівлі.
— Ткач! — Айзек сплеснув у долоні перед неймовірним павуком.
Фасеткові очі зустріли погляд чоловіка. На павукові все ще був шолом, приєднаний до трупа Андрея. Він перебирав у руках нутрощі нетель. Айзек мимохідь глянув на купу велетенської падалі. Крила мертвих зблякли до блідого, вицвілого мишастого кольору — без барви чи візерунка.
— Ткачу, треба йти, — прошепотів Айзек.
Ткач перебив і тихо загомонів:
...Я ВТОМЛЕНИЙ Я СТАРІЮ ХОЛОДІЄ ГИДКЕ ДИТИНЧА ТИ ПРАЦЮЄШ ТОНКО ОДНАК ПРОЛИТІ ФАНТАЗМИ ДУШІ МОЄЇ МЕНЕ ЗАСМУЧУЮТЬ БАЧИШ ВІЗЕРУНКИ НАВІТЬ ТУТ У ЦИХ НЕНАСИТНИХ МОЖЛИВО Я ПОСПІШИВ І ЗГРІШИВ І ДУМКА НЕПЕВНА І Я НЕ ЗНАЮ...
Він простягнув до Айзека три жмені вологих нутрощів і почав акуратно розривати їх навпіл.
— Повір мені, Ткачу, — нетерпляче відповів Айзек, — ми все зробили правильно. Врятували місто, щоб ти міг... судити, ткати. Але треба йти, негайно. Нам потрібна твоя допомога. Будь ласка, забери нас звідси...
— Айзеку, — шикнула Дерхан, — я не знаю, що це за свині пруть, але вони явно не з варти.
Айзек глипнув угору — й очі полізли на лоба.
До них рішуче марширувала батарея вельми незвичайних солдатів з металу. Світло ковзало по них, підсвічуючи грані холодними спалахами, їх зліпили з дивовижною й страхітливою увагою до деталей. Ноги й руки бездоганно рухалися від поштовхів гідравлічної енергії, пошипували пістони. З-за їхніх потилиць мерехтіло слабке відбите світло.
— А це, бляха, що за цирк? — вичавив Айзек.
Ткач перебив. Голос раптом залунав гучно, вимогливо:
...МЕНЕ ТИ ПЕРЕКОНАВ... ПОГЛЯНЬ НА ЦІ ПАСМА Й НИТІ ЩО МИ ВИПРАВЛЯЄМО ДЕ МЕРТВІ СПЛЮНДРУВАЛИ МОЖЕМО ЗАЛАТАТИ ЗАШТОПАТИ ЛОВКО...
Ткач збуджено загойдався вгору-вниз і втупився в чорне небо. Одним плавким рухом здійняв з голови шолом і шпурнув кудись у нічне провалля. Айзек не почув, як той упав.
...ВОНА ТІКАЄ Й РЯТУЄ СВОЮ ШКУРУ ШУКАЄ СОБІ НОВЕ ГНІЗДО БІДНА НАСТРАШЕНА ПОЧВАРКА МУСИМО РОЗЧАВИТИ її ЯК І СЕСТЕР ДОКИ НЕ ПРОГРИЗЛА ДІР У НЕБІ Й КОЛЬОРОВОМУ ПОТОЦІ ХОДІМ УЗДОВЖ РОЗРИВІВ СВІТОВОГО ПЛЕТИВА Й ЗНАЙДІМО її КУБЛО...
Він гойднувся вперед. Завжди здавалося, ніби він ось-ось впаде. Павук розкинув руки, немов люблячий батько для обіймів, й заввиграшки підняв чоловіка в повітря. Айзек зіщулився зі страху в цих дивних, прохолодних обіймах. «Хоч би не порізав, — билася гарячкова думка, — хоч би не пошаткував!»
Вартові зачаїлися й, нажахані, визирали на це видиво з-за краю даху.
Велетенський павук нетерпляче витанцьовував у різні боки, тримаючи під пахвою Айзека, немов дитину-переростка.
Він рухався впевненими плавкими кроками, перетинаючи звичний простір занадто швидко, щоб за ним устежити.
Ткач зупинився біля Яґарека. Ґаруда закинув на спину торбу з поспіхом зібраними деталями. Він з удячністю віддався на милість безумного танцюючого бога, простягнув руки й ухопився за гладеньку талію між головою й тулубом павука.
...ТРИМАЙСЯ МІЦНО МАЛЮЧЕ МУСИМО ЗНАЙТИ ШЛЯХ ШЛЯХ ШЛЯХ... — співав Ткач.
Чудернацькі металеві загони тимчасом наближалися до невеликого підвищення, механічні тіла шипіли й потріскували від енергії. Вони стрімко пронеслися повз вартових. Нажахані молодші офіцери спантеличено позирали на людські обличчя на потилицях залізних воїнів.
Дерхан глянула на них, голосно зглитнула й хутко підбігла до Ткача, що стояв, розпростерши свої гуманоїдні руки. Айзек із Яґареком сиділи на одній із бойових кінцівок і сукали ногами в пошуках опори.
— Не покаліч мене знову, — прошепотіла Дерхан, торкнувшись покритої кіркою рани на голові.
Вона запхала пістолі в кобуру й стрибнула в страховинні обійми Ткача.
Над дахом Вокзалу на вулиці Відчаю завис другий дирижабль і скинув линви для спуску десанту. Загін Пістрявого дійшов до верхівки схилу дахів і перескакував далі без зупинки. Настрашені вартові дивилися на них і не вірили очам.
Пороблені, не вагаючись, проламали невисокий цегляний виступ й на мить застигли, побачивши скрадливу постать велетенського павука, на спині якого, немов ляльки, гойдалося троє людей.
Солдати Пістрявого повільно позадкували до краю даху, апатичні сталеві лиця виблискували глянсом під дощем. Важкі ноги чавили рештки деталей двигунів, розсипаних покрівлею.
Зненацька Ткач потягнувся й ухопив за голову обм’яклого вартового, який несамовито вищав від страху. Чоловік виривався, молотив руками-ногами, та павук міцно притис його до себе, мов дитину.
...МУСИМО ПРОДОВЖИТИ ПОЛЮВАННЯ ТОМУ ПОКИДАЄМО ВАС... — прошепотів Ткач присутнім. Бокаса підібрався до окрайця даху й щез.
Якісь дві-три секунди чувся тільки гнітючий стукіт дощу. А потім Півмолитва послав згори град куль, і чоловіки, й Пороблені кинулися врозсип. Коли вони сторожко повистромлювали голови, нікого вже не було. Джек Півмолитва зник.
Ткач і його супутники також пропали без сліду.
Глитай-нетля проривалася крізь струмені повітря. Нажахана, билася в нестямі.
Вона волала тисячами голосів, та ніхто не відповідав. Розгублена, жалюгідна істота.
Одначе, попри все, нетлю знову пік нестерпний голод. Вона стала рабою власного апетиту.
Унизу розтинала місто Іржа; її баржі й прогулянкові катери крихітними плямками тьмяного світла ворушили річкову чорноту. Нетля стишила хід і по спіралі пірнула вниз.