Через усе лице Нового Кробузона йшла риса ядучого диму, немов накреслена огризком вугільного олівця. На схід Правою лінією пахкав нічний потяг, і далі через Ґідд, міст Баргіст, понад водою до Лудового Перелогу й вузлової станції Седім.
Нетля пронеслася над Ладмідом, покружляла низько над дахами університетського корпусу й на хвильку сіла на шпиль Сорочого собору в Солебурі, а відтак спурхнула геть, підбурена голодом і страхом. Вона не знаходила спокою, не могла втамувати жадобу до поживи.
Істота летіла далі й почала впізнавати малюнок світла й темряви під собою. Раптом відчула настійний потяг.
За залізничними коліями, поміж старих, обшарпаних кварталів Кістяного Міста нічне небо розтинали колосальні дуги Ребер. Закружляли-завирували згадки про темну силу цих старих кісток, що від неї Кістяне Місто було страшним місцем, куди не треба лізти, де струмені повітря примхливі, а згубні потоки бруднять небесну просторінь. Образи далеких днів не відпускали. Тут її доїли, висушували залози до останньої краплі. Тут запаморочливо смикала-ссала мамину пипку личинка-сисунець.
Нетлі було страшно. Вона шукала заспокоєння, затишне гніздечко, де можна відлежатися й оклигати. Мріяла про щось добре знайоме, де вона зможе подбати про себе і де подбають про неї. Через своє горе істота бачила власний полон у вибірковому, кривому світлі. Колись її годували й тримали у чистоті турботливі доглядальники ген там у Кістяному Місті. То був її притулок.
Налякана й голодна, вона палко бажала прихистку, тому опанувала свій страх перед Ребрами.
Нетля шугнула на південь, лизькаючи повітря в пошуках напівзабутих маршрутів, огинаючи порепані костомахи, пантрувала темну будівлю в маленькому провулку, асфальтовану терасу невідомого призначення, звідки вона виповзла тижні тому.
Нервово описуючи кола над небезпечним містом, створіння наближалося до свого дому.
Айзеку здалося, ніби він проспав кілька днів; чоловік з насолодою потягнувся і відчув, як зісковзує то вперед, то назад.
Почувся жахний скрик.
Айзек завмер на згадці про те, як він сюди потрапив у чіпких Ткачевих руках, і смикнувся, поволі згадавши все.
Ткач легко мандрував світовим павутинням, перестрибуючи через ниті метареальності, що єднали одну мить з іншою.
Айзек згадав запаморочливий виск власної душі, коли він побачив світове павутиння, нудоту, що охопила все його єство. Він щосили заплющив очі.
До нього долинали стишені прокляття Яґарека й Дерхан. Вони більше скидалися не на звуки, а на натяки, плавучі обривки шовку, вони просковзували в череп і тільки потім набували сенсу. Вчувався ще й інший голос — зазубрена какофонія сліпучої тканини, нажаханого вереску.
Айзеку стало цікаво, хто б то міг бути.
Ткач спритно пересувався нитками уздовж пошкоджених і потенційно пошкоджених нетлею ділянок — де істота пройшла один раз, там могла пройти і повторно. Ткач зникав у отворі, тьмяному вирі зв’язків, що зміїлися крізь матерію того складного виміру, й знову вигулькував у місті.
Айзек відчув подих вітру на щоці, деревину під собою. Він прокинувся й розплющив очі.
Боліла голова. Чоловік глянув угору. Голова захиталася, знову звикаючи до ваги все ще налупленого шолома. Дзеркала якимось дивом уціліли.
Він лежав у снопі місячного сяйва на якомусь запилюженому горищі. Крізь щілини в підлозі й стінах проникали поодинокі відзвуки.
Дерхан із Яґареком поволі спиналися на лікті, трусили головами. Дерхан умить потяглася руками й обмацала скроні. Її єдине вухо було на місці.
Ткач бовванів у кінці кімнати. Він ступив крок уперед, і позаду показався вартовий. Того, здавалося, спаралізувало. Він сидів, зіпершись на стіну, й тихо дрижав. Гладенька пластина, що закривала обличчя, сиділа косо й майже звалилася з голови. Зброя лежала на колінах. Забачивши її, Айзек від подиву вибалушив очі.
Вона була скляна. Бездоганна й абсолютно непридатна модель кременівки.
...ЦЕ ПЕВНО БУДЕ ДОМІВКОЮ ДЛЯ КРИЛАТОГО ВТІКАЧА... — тихо наспівував Ткач. Він знову лунав приглушено, немов сили покинули його після подорожі крізь площини павутиння.
...ПОДИВІТЬСЯ НА МОГО ДЗЕРКАЛЬНОГО ЧОЛОВІКА ТОВАРИША ПО ІГРИЩАХ МОГО ДРУГА... — шепотів павук. — ...МИ ВБ’ЄМО ЧАС ЦЕ МІСЦЕ ВІДПОЧИНКУ НЕТЛІ-ВАМПІРА САМЕ ТУТ ВОНА ЗГОРТАЄ СВОЇ КРИЛА І ХОВАЄТЬСЯ ЩОБ ЗНОВУ ЇСТИ Я ЗІГРАЮ В ХРЕСТИКИ-НУЛИКИ З МОЇМ СОЛДАТИКОМ...
Він відійшов у куток і, різко смикнувшись, всівся на підлогу. Одна з рук-ножів блискала, мов електричний заряд, та з неймовірною спритністю шкрябала на дошках перед напівпритомним офіцером табличку три на три.
Ткач вирізав хрестика в кутику, а відтак посидів та щось тихенько собі пошепотів.
Айзек з Дерхан і Яґареком підсунулися в центр кімнати.
— Я думав, він нас забере, — пробурмотів Айзек. — А він ішов по сліду довбаної нетлі... Вона десь тут...
— Ми повинні її зловити, — прошепотіла Дерхан похмуро. — Ми майже всіх переловили. Треба покінчити з цим.
— З чим? — прошипів Айзек. — У нас, крім цих сраних шоломів, нічого не лишилося. Ми навіть не знаємо, де вона в біса є...
— Будемо просити про допомогу Ткача, — відповіла Дерхан.
Усі спроби були даремні. Велетенський павук взагалі не звертав на них уваги, мурмотав собі щось і завмирав, немов терпляче чекав, доки отетерілий вартовий поставить нулик. Айзек з Дерхан і Яґареком благали про допомогу, але для нього їх ніби не існувало. Розчаровані, товариші відійшли геть.
— Треба вибиратися звідси, — раптом сказала Дерхан.
Айзек зустрів її погляд. Повільно кивнув. Потім підійшов до вікна й визирнув надвір.
— Не можу розгледіти, де ми, — врешті промовив він. — Якісь вулиці.
Він огледівся в пошуках хоч якогось орієнтиру. Зайшовши назад у кімнату, похитав головою.
— Маєш рацію, Ді. Треба вшиватися.
Яґарек безгучно ступнув з маленької кімнатки в тьмяно освітлений коридор. Ретельно обзирнувся.
Стіна ліворуч похило вростала в дах. Праворуч вузький прохід розбивало двоє дверей, далі коридор повертав праворуч і ховався в імлі.
Яґарек припав до землі. Він повільно, не обертаючись назад, поманив рукою Айзека з Дерхан, і ті поволі пішли слідом. Вони несли пістолети, заряджені останньою жменею сирого й ненадійного пороху, й цілились кудись у темряву.
Вони чекали, доки Яґарек ступить кілька кроків, і непевною сторожкою ходою йшли услід.
Яґарек зупинився біля перших дверей і припав до деревини пернатою головою. Почекав хвильку й нестерпно повільно пхнув їх. Підповзли Дерхан із Айзеком та зазирнули в неосвітлену комору.
— Є щось корисне? — шепнув Айзек.
На полицях, окрім пустих запилюжених сулій та древніх протрухлих щіток, нічого не було.
Біля других дверей Яґарек махнув Айзеку і Дерхан не ворушитися та знову наставив вуха. Цього разу він прислухався набагато довше. Двері були зачинені на декілька засувів, і ґаруда трохи поморочився з простенькими защіпками. Там ще теліпався товстий навісний замок, але він був відкритий, так ніби з кімнати щойно вийшли. Яґарек повільно пхнув двері. Він просунув голову в щілину й так завмер підозріло надовго.
Відсунувшись, повернувся до них і стиха гукнув:
— Айзеку, тобі варто зайти.
Айзек спохмурнів і ступив уперед, серце шалено застукотіло.
«Що там? — подумав він. — Що відбувається?» І тут-таки голос у найпотаємнішому закапелку розуму підказав йому, що там на нього чекає, та чоловік його майже не чув, не слухав, не хотів вірити.
Він проштовхнувся повз Яґарека й нерішуче зайшов у кімнату.
Велике прямокутне горище підсвічували три гасові лампи й тонкі пасма газового світла, що проникало з вулиці крізь брудне забите віконце. Підлогу встеляли металеві деталі й усіляке сміття. Стояв тяжкий сопух.
Айзек лише мазнув поглядом по всьому цьому.
У тьмяному кутку, повернувшись спиною до неймовірної покрученої статуї, стояла навколішки й слухняно жувала Лін.
Айзек закричав.