Жоден з нас не знає, чи стежили за нею, чи ні.
Лін пожвавилася. Дрібно тремтять жучині ніжки й антенки. Вона пробує прожувати кавалок білої пасти, але тремтить і впускає його. Айзек з нею ласкавий. Він дуже обережно, м’яко і ненав’язливо проштовхує пасту їй в рот, удаючи нібито й не допомагає, а вона сама їсть і пережовує.
Необхідно декілька хвилин, щоб скарабей перетравив пасту й спрямував її до хепрійської залози. Поки ми чекаємо, Айзек махає декількома барвоягодами перед Лін, і та, сіпнувшись, показує, яку саме жменю хотіла би з’їсти, й він лагідно годує її.
Ми мовчимо. Лін ретельно ковтає й жує. Ми спостерігаємо.
Минають хвилини, а потім її залоза роздувається. Ми нахиляємося вперед, жадібно вичікуючи, що з цього вийде.
Розкриваються залогові губи, й звідти вичавлюється балабушок вологої хепрійської слини. Лін збуджено махає руками. Безформна рідина продовжує сочитися й важко падає на долівку, немов білі ляпки посліду.
Затим витікає тоненька цівка фарбованої ягодами слини й забризкує підстиглу масу.
Дерхан відвертається. Айзек зломлений — ніколи не бачив, щоб людина так плакала.
За стінами нашої брудної халупи, зухвале і знову безстрашне, вдоволено потягується місто. На нас воно не звертає уваги. Невдячне. Цього тижня дні прохолодніші, короткий віддих немилосердного літа. З узбережжя, з гирла Великої Смоли й Залізної Затоки налітає вітер. Щодень прибувають каравани суден. Вони юрмляться на ріці ближче до сходу, чекають завантаження й розвантаження. Це торгові кораблі з Когніду й Тешу, дослідники з Вогняної Протоки, плавучі фабрики з Миршока, капери з Фай-Вадісо — поважні й законослухняні, не те що у відкритому морі. На сонці, мов бджоли, роїться хмаровиння. Місто хрипко рокотить. Воно вже й забуло про свої страхи. Лише якийсь туманний спомин нагадує, що недавно щось тривожило його спокійний сон, та й по всьому.
Мені видно небо. Крізь нещільно прибиті дошки пробиваються кущики світла. Як би хотілося бути геть далеко звідси. Я можу уявити вітер, відчути раптову пружність повітря піді мною. Я хотів би глянути вниз, на цю будівлю й цю вулицю. Хотів би, щоб нічого мене тут не тримало, щоб тяжіння було варіантом, якого не оберу.
Лін знов говорить знаками. «Липкий... боязко, — шепоче заплаканий Айзек, спостерігаючи за її руками. — Сеча й мати... їжа... крильця... щаслива. Страшно. Страшно».
Частина VIII
Правосуддя
Розділ п’ятдесят другий
— Нам треба йти.
Дерхан промовила це швидко. Айзек беземоційно подивився на неї у відповідь. Він саме годував Лін, яка незграбно совалась, не певна, що їй хотілось робити. Вона говорила до нього жестами; руки виводили слова, а тоді просто рухались, малювали форми, що не мали жодного значення. Він змахнув з її сорочки шматочки фруктів.
Айзек кивнув й опустив очі. Дерхан продовжила, неначе він їй заперечив, неначе його треба було переконувати.
— Щоразу, коли ми пересуваємось, нам страшно, — швидко заговорила вона. Обличчя в неї було суворе. На нього наклали відбиток жах, провина, радощі й горе. Вона була виснажена. — Щоразу, коли повз нас проїжджає щось механічне, ми думаємо, що нас знайшла Рада Конструктів. Будь-який чоловік, жінка чи ксеній змушує нас завмерти від страху. Це варта? Це один із приспішників Пістрявого? — Вона стала на коліна. — Я не можу так жити, Айзеку, — сказала жінка. Подивилася на Лін, несміло всміхнулась і заплющила очі. — Ми заберемо її з собою, — прошепотіла вона. — Ми зможемо її доглянути. Тут нам вже нічого робити. Ймовірно, нас дуже скоро розшукають. Я не готова чекати, коли це станеться.
Айзек знову кивнув.
— Я... — він ретельно обдумав, що скаже. Спробував упорядкувати думки. — У мене... доручення, — тихо сказав він.
Він почухав підборіддя. Воно свербіло, бо вже відросла щетина і поколювала шкіру. Крізь вікна залітав вітер. Будинок у Тріскачці був високий, запліснявілий і повний наркош. Айзек з Дерхан і Яґареком зайняли два горішні поверхи. З обох боків кімнати, де вони зараз розташувалися, було по вікну — одне виходило на вулицю, інше — на запущений дворик. Крізь попсований бетон проривався бур’ян, неначе вилізли назовні підшкірні нарости.
Айзек з товаришами барикадували двері, коли перебували в домі: виходили вони таємно, під прикриттям, майже завжди вночі. Іноді втікачі наважувалися вийти серед білого дня, як саме тоді й зробив Яґарек. Для цього завжди знаходилась якась поважна причина, якась нагальна необхідність, через котру таємна вилазка не могла зачекати. Але справжньою причиною була клаустрофобія. Вони звільнили місто: це був абсурд, що вони не могли навіть бачити сонця.
— Я знаю про доручення, — сказала Дерхан. Вона поглянула на ледь зчеплені елементи кризового двигуна. Напередодні ввечері Айзек їх почистив і розмістив у правильному порядку.
— Яґарек, — сказав він. — Я перед ним у боргу. Я пообіцяв.
Дерхан опустила очі й зглитнула, а тоді повернулася до нього. Хитнула головою.
— Скільки часу на це потрібно? — запитала жінка. Айзек подивився на неї й відвів погляд. Знизав плечима.
— Деякі дроти перегоріли, — сказав він, не конкретизуючи, й зручніше примістив Лін у себе на грудях. — Зворотного зв’язку було до хріна, деякі частини мережі й поплавились. Мм... Мені доведеться вийти сьогодні ввечері, роздобути кілька адаптерів... і динамо-машину. Решту можу nopeмонтувати сам, але для цього знадобляться інструменти. Проблема в тому, що кожного разу, як ми щось цупимо, ми наражаємось на ще більший ризик, — він повільно знизав плечима, пояснюючи ситуацію. Справді, грошей у них не було. — Незабаром мені потрібна буде стільникова батарея чи щось таке. Але найважча частина — математика. Ремонт усіх цих штук — це в основному... чиста механіка. Але навіть якщо я полагоджу машини, звести розрахунки так, щоб... ну, знаєш, виразити це у формі рівнянь... це дуже складно. Минулого разу я доручив цю роботу Раді.
Айзек заплющив очі й притулив голову до стіни.
— Мені треба буде сформулювати команди, — тихо сказав він. — Лети. Ось що я маю сказати двигуну. Закинь Яґа в небо — й він опиниться у кризовому стані, він ось-ось упаде. Тоді можна скористатися кризовою енергією, щоб утримувати його в повітрі, утримувати його на льоту, утримувати в кризовому стані. А цей стан знову сприятиме видобутку енергії, і так далі. Це ідеальне коло, — сказав він. — Я думаю, має спрацювати. Тільки ось математика...
— Скільки часу? — тихо повторила Дерхан.
Айзек насупився.
— Тиждень... чи, може, два, — зізнався він. — Може, й більше.
Дерхан похитала головою, нічого не кажучи.
— Я йому винен, Ді! — напружено мовив Айзек. — Я вже довго йому це обіцяю, а він...
А він відтягнув од Лін глитай-нетлю, збирався сказати чоловік, але щось змусило його спинитися, запитало, чи таке вже це благо. Обурений такою думкою, Айзек замовк.
«Це найпотужніша наука за сотні років, — подумав він, раптово розлютившись, — а я мушу ховатися. Мушу тримати її в тіні».
Він погладив панцир Лін, і вона заговорили до нього жестами про рибу, холод і цукор.
— Я знаю, Айзе, — беззлісно сказала Дерхан. — Я знаю. Він... він заслуговує на це. Але ми не можемо так довго чекати. Треба йти.
Айзек пообіцяв, що зробить все від нього залежне. Що працюватиме швидко. Нагадав, що мусить допомогти.
Дерхан це прийняла. У неї не було вибору. Вона не покинула б ні його, ні Лін. Вона його не звинувачувала. Хотіла, щоб він дотримав слова, аби дав Яґареку те, що той хотів.
Її оповивали сморід і смуток вологої кімнати. Жінка пробурмотіла щось про розвідку біля річки й пішла. Айзек безрадісно всміхнувся у відповідь на її абияк придумане виправдання.