— Будь обережна, — сказав він на прощання, хоча це було зайвим.
Він лежав, обіймаючи Лін, спиною до просмерділої сіркою стіни.
Невдовзі Айзек відчув, як сон взяв гору над Лін. Він обережно вислизнув з-за неї і, підійшовши до вікна, поглянув на метушню внизу.
Айзек не знав назви вулиці. Вона була широка, по боках обсаджена молодими деревцями, гнучкими й повними сподівань. На дальньому кінці боком припаркували візок, навмисне утворивши глухий кут. Біля нього затято сперечалися чоловік з водяником, а два загнані віслюки, запряжені у віз, повісили голови, намагаючись залишатися непомітними. Біля нерухомих коліс нізвідки з’явилася зграя дітей, які штовхали ногами м’яч зі зв’язаних ганчірок. Малі розбіглися; одяг розвівався за ними, мов нелетючі крила.
Спалахнула сварка, коли четверо хлопчиків почали діймати одного з дітей-водяників у групі. Маленький товстун-водяник відступив навкарачки, плачучи. Один із хлопчиків кинув у нього камінець. За мить про сварку забули. Водяник якийсь час дувся, а потім плигнув і знову приєднався до гри, забравши м’яча.
За кілька будинків від того, де жив Айзек із друзями, дівчина малювала на стіні крейдою якийсь знак. Виходило дивне, кутасте зображення, талісман якоїсь відьми. Два старигани сиділи на веранді й грали в кості, розкотисто регочучи з результатів. Потворні будинки укривав пташиний послід, обсмолений тротуар щербатився вибоїнами, наповненими водою. Крізь дим тисяч димарів пурхали голуби й граки.
До Айзекових вух долинали уривки розмов.
— ...то він каже заплатити за це стівер?..
— ...двигун спаскудив, але чого ще очікувати від такого мерзотника...
— ...і ні слова про це...
— ...це буде у верфер, а вона поцупила цілий кристал...
— ...неймовірно, охуєнно просто...
— ...пам’ять? Про кого?
«Про Андрея», — раптом спало на думку Айзеку. Він прислухався й далі.
Почув немало. Там говорили мовами, якими він не володів. Чоловік упізнав перрікійську та мову феллід, химерні інтонації нижньоцимекської. Та ще інші.
Йому не хотілося йти.
Айзек зітхнув і повернувся до кімнати. Лін ворушилась уві сні.
Він подивився на неї, побачив, як випинаються з рваної сорочки груди, як задерлася спідниця. Айзек відвернувся.
Відколи вони повернули Лін, він двічі прокидався із затвердлим, збудженим членом, відчуваючи вагу й тепло її тіла, що притискалося до нього. Айзек тоді провів рукою по вигину її стегон і між розведені ноги. Сон спав із нього, мов туман, — натомість прийшло збудження, і він розплющив очі та побачив, як вона прокидається; перевернув її так, щоб вона опинилась унизу, забувши про те, що неподалік спали Дерхан і Яґарек. Він шепотів до неї, відверто і з любов’ю говорив, що хотів зробити, а тоді нажахано відсахнувся, коли вона почала знаками відповідати нісенітниці й він згадав, що з нею трапилось.
Вона потерлась об нього й спинилася, тоді зробила це знову («Наче примхливе собача», — з огидою подумав Айзек); було очевидно, що її бентежить власне безладне збудження. Якась хтива частина чоловіка не хотіла зупинятися, проте від усвідомлення горя його пеніс майже відразу обм’як.
Лін виглядала розчарованою й ображеною, а тоді раптом щасливо його обняла. Згодом скрутилася калачиком у розпачі. Айзек відчував у повітрі хемічні емоції — знав, що вона плакала, засинаючи.
Айзек знову визирнув у вікно. Подумав про Радґаттера та його поплічників, про макабричного пана Пістрявого; уявив безпристрасний аналіз Ради Конструктів, в якої забрали жаданий двигун. Він уявив усі розлючені істерики, суперечки й накази, які давали й виконували того тижня, в яких проклинали саме його.
Айзек підійшов до кризового двигуна, швидкома оглянув його. Сів, поклавши на коліна зігнутий аркуш паперу, й почав писати розрахунки.
Він не переймався, що Рада Конструктів скопіює його двигун. Вона не змогла б такий розробити. Не змогла б розрахувати параметри. Схема колись спала Айзекові на думку в такому природному інтуїтивному пориві, що йому знадобилися години, аби це усвідомити й оговтатися. Раді Конструктів було чуже натхнення. Базову модель, концептуальну основу двигуна Айзекові навіть не довелося записувати. А якби навіть і записав, то якийсь випадковий читач навряд чи зрозумів би суть його писанини.
Айзек пересунувся так, щоб папір освітлював сонячний промінь.
Сірі дирижаблі патрулювали повітря, як завжди. Виглядали неспокійно.
День був чудовий. Здавалося, морський вітер постійно оновлював небо.
Яґарек з Дерхан в окремих кварталах міста крадькома насолоджувались сонцем, намагаючись не наражатися на небезпеку. Вони тікали від суперечок й не відходили від людних вулиць.
Усе небо було сповнене птахами й вірмами. Вони літали між підпірками й мінаретами, юрмилися на похилих дахах вартових веж і на відкосах, укриваючи їх білим послідом. Кружляли над висотками Пустиря Кетч і кістлявими спорудами Розхлюпу.
Вони ганяли над Круком, завивали химерні траєкторії над Вокзалом на вулиці Відчаю. Лаялися, розгулюючи по глині, буйні галки. Вони пурхали над нижніми шарами шиферу й смоли на потріпаній задній частині вокзалу, спускаючись до бетонного плато, котре виступало над рядом вікон із дашками. Їхній послід загиджував нещодавно відчищену поверхню — маленькі білі плями цяткували темніші, де колись розлилась якась отруйна рідина.
Будівлі Штиря й Парламенту кишіли маленькими пташиними тільцями.
Дефекти побілілих, розчахнутих Ребер підсвічувало сонце. Птахи на мить приземлялися на величезних кістках, але швидко тікали, шукаючи прихистку деінде в Кістяному Місті. Вони пролітали над дахом почорнілої від диму тераси, в серці якої метав громи та блискавки пан Пістрявий, дивлячись на незакінчену скульптуру, що з неприхованою злістю насміхалася з нього.
Чайки і баклани переслідували сміттєві баржі й рибальські човни уздовж Великої Смоли й Смоли, час від часу пікіруючи вниз, щоб ухопити якийсь органічних кусник зі сміття. Тоді вони відлітали до іншої здобичі, до куп тельбухів у Лихокраї, рибного ринку в Пелоруських Полях. Ненадовго приземлялися на рваному, порослому ряскою кабелі, що сплив на річці біля Слинного Вогнища. Вони досліджували гори сміття у Камінному Панцирі, дзьобали напівмертву здобич, яка повзала пустирями Сірого Меандру. Під ними муркотіла земля, гуділи сховані в кількох сантиметрах під ґрунтом сховані кабелі.
Над нетрями Кургану Святого Джаббера здійнялося щось більше за птахів. Воно на колосальній висоті пролинуло над західною частиною міста. Звідтіля вулиці перетворювалися на пістряву пляму камуфляжно-сірих відтінків, схожу на якусь екзотичну плісняву. Воно з легкістю промайнуло над аеростатами, скориставшись поривчастим бризом, підігрітим полуденним сонцем. Істота впевнено сунула на схід, перетинаючи ядро міста, з якого, мов пелюстки, розкривались п’ять ліній залізниці.
У повітрі над Шеком колами літали вірми, витинаючи вульгарні акробатичні трюки. Летюча постать спокійно проминула їх, зоставшись непоміченою.
Створіння пливло повільно, з лінивими змахами, з яких можна було здогадатися, що воно без жодних труднощів могло би збільшити швидкість удесятеро. Перетнуло Іржу й почало довгий спуск, розтинаючи повітря над поїздами Правої лінії, то сідлаючи їхні гарячі вихлопи, то зісковзуючи до землі з небаченою доти величчю. Спустилося до покрову дахів, легко долаючи лабіринт потоків повітря, що виривалися з масивних промислових димовідводів і димарів на маленьких хатинках.
Воно крутнулось у напрямку гігантських газових балонів у Відлунній Трясовині й без зусиль зробило зворотний пірует. Ковзнувши під шаром потривоженого повітря, істота спікірувала до станції Моґ і, прослизнувши під підвісними коліями занадто швидко, щоб її можна було розгледіти, зникла серед дахів Тріскачки.
Айзек поринув у розрахунки.
Щокілька хвилин він позирав на Лін, яка ворушила руками уві сні, мов безпомічна личинка. Він дивився не неї такими побляклими очима, неначе в них ніколи не було радощів.