Він згадав, як Яґарек видирався на Оранжерею, як боровся обіч нього з вартовими.
Він згадав, як батіг Яґарека схопив глитай-нетлю та ув’язнив її, звільнивши Лін.
Але коли він думав про Кар’учай, про те, що з нею сталося, він не міг не вважати це згвалтуванням. А відтак Айзек думав про Лін, і про все, що, ймовірно, зробили з нею, аж доки його не нудило від люті.
Він намагався абстрагуватися.
Намагався розглядати ситуацію як цілком незалежну від себе. У відчаї переконував себе: «Це мене не стосується, це не моя справа». Проте утвердитися в такій думці у нього не виходило.
Він присів і застогнав від утоми. Якщо відвернутись від Яґарека, зрозумів він, як би він це не виправдовував, для нього самого це означало б винести рішення, означало б розчарувати друга. Проте Айзек розумів, що совість не дозволила б йому цього зробити, коли в нього не було б повної картини.
Але відразу ж за цією думкою прийшла наступна — зворотний бік, заперечення.
Якщо не допомогти означало б осудити, що він не міг собі дозволити, то допомога, дар польоту, означала б, що дії Яґарека були прийнятними.
А цього, з холодною відразою й люттю подумав Айзек, він не робитиме.
Чоловік повільно згорнув нотатки, недописані рівняння та нашкрябані формули й почав їх пакувати.
Коли повернулася Дерхан, сонце вже сідало, й небо було поцятковане хмарами кольору крові. Вона постукала в двері швидким ритмом, який вони узгодили. Айзек відчинив двері, а Дерхан шаснула в кімнату.
— Такий чудовий день, — смутно сказала жінка. — Я оце рознюхувала дещо то тут, то там, знайшла кілька зачіпок, у мене з’явилося кілька ідей... — вона повернулася до Айзека та відразу ж замовкла.
Вираз на його темному, пошрамованому лиці було важко описати. Це була якась складна сполука надії, захоплення й величезного горя. Здавалося, в ньому вирувала енергія. Він смикався, неначе по ньому повзали мурахи. Вдягнений був у довгий жебрацький плащ. Біля дверей стояв мішок, наповнений чимсь об’ємним, важким. Кризового двигуна в кімнаті не було, раптом помітила вона, — очевидно, Айзек його розібрав і сховав у мішок.
Без розкладених по всій підлозі металу й дроту кімнатка здавалася навдивовижу голою.
Тихо зойкнувши, Дерхан помітила, що Айзек загорнув Лін у брудну, порепану ковдру. Лін судомно, нервово її стискала, знаками говорячи якусь нісенітницю. Вона побачила Дерхан і щасливо стрепенулася.
— Ходімо, — сказав Айзек глухим, напруженим голосом.
— Ти про що? — сердито запитала Дерхан. — Про що ти говориш? Де Яґарек? Що на тебе найшло?
— Ді, я тебе прошу... — прошепотів Айзек, взявши її за руки. Вона похитнулась під його натиском. — Яґ досі не повернувся. Я залишу йому ось це, — сказав він, витягнувши з кишені листа. Чоловік нервово кинув його на середину підлоги. Дерхан знову заговорила, й Айзек перебив її, наполегливо хитаючи головою.
— Я не... Я не можу... Я більше не працюю на Яґарека, Ді... Я розриваю нашу угоду... Я все тобі поясню, обіцяю, але ходімо. Ти маєш рацію, ми й так занадто довго тут пробули, — він махнув рукою у напрямку вікна, звідки долітали веселі, крикливі вечірні звуки. — На нас полює сраний уряд і найбільший довбаний гангстер на всьому континенті... І ще... Рада Конструктів. — Він легко струснув жінку. — Ходімо... утрьох. Забираймося звідси. Тікаймо.
— Що сталося, Айзеку? — наполегливо запитала вона, струснувши і його теж. — Поясни зараз же.
Він одвернувся, тоді знову поглянув на неї.
— У мене була відвідувачка... — Дерхан зойкнула й витріщила очі, але він повільно похитав головою. — Ді... відвідувачка зі самого довбаного Цимека. — Айзек зглитнув, не відводячи погляду. — Я знаю, що зробив Яґарек, Ді. — Він замовк, поки Дерхан, заспокоївшись, холодно подивилась на нього. — Я знаю, за що... за що його покарали.
Ді, нас тут нічого не тримає. Я розповім тобі все — все, присягаюсь, — але нам тут нічого робити. Я розповім тобі... дорогою.
Кілька днів він дозволяв собі не зважати на реальність, заглибившись у кризову математику й виснажено оплакуючи Лін. І раптом до нього дійшло, наскільки серйозним було їхнє становище. Він усвідомив небезпеку. Зрозумів, наскільки терпляче поводилась Дерхан, і зрозумів, що треба тікати негайно.
— А щоб йому, — тихо сказала Дерхан. — Усвідомлюю, що ти знаєш його лише кілька місяців, але ж він... він твій друг. Правда ж? Ми не можемо просто... Хіба ми можемо просто його покинути? — Вона подивилась на Айзека, насупившись. — Це... що це? Це якийсь жахливий вчинок? Настільки поганий, що він... що він перекреслює все інше? Це аж настільки катастрофічно?
Айзек заплющив очі.
— Ні... так. Це не так просто. Поясню, коли ми підемо.
Я не буду йому допомагати. Ось у чому суть. Ді, я, блядь, просто не можу, не можу. І я не можу його побачити, я й не хочу його бачити. Тому тут нам нічого робити, а отже, ми можемо йти. Ми справді мусимо йти.
Дерхан сперечалась, але хіба трохи й непереконливо. Вона пакувала свою крихітну сумку з одежею, маленький блокнот, хай навіть кажучи при цьому, що не впевнена, чи варто так робити. Вона за інерцією наслідувала Айзека.
Жінка додала маленьку записку на звороті Айзекового листа, не розгортаючи його. «Щасти, — написала вона. — Якось знову побачимось. Вибач, що ми так раптово зникаємо. Ти знаєш, як вибратися з міста. Знаєш, що робити».
Вона спинилась, на якийсь час замислившись, як попрощатися, а потім просто дописала — «Дерхан». Поклала лист на місце.
Загорнулась у шарф, розпустила своє фарбоване чорне волосся, щоб воно спадало на плечі. Воно терлося об кірку на місці втраченого вуха. Вона виглянула у вікно, туди, де на небо густо спадав вечір, а відтак повернулась і, ніжно обійнявши Лін за плечі, допомогла їй підвестися. Всі троє повільно спустилися сходами.
— Я знаю хлопців у Кіптявому Закруті, — сказала Дерхан. — Шкіпери барж. Вони можуть відвезти нас на південь без жодних питань.
— Нізащо! — прошипів Айзек. Вирячивши очі, він визирнув з-під каптура.
Вони стояли на кінці вулиці, де за кілька годин до того діти забивали м’яч у порожній візок. Тепле вечірнє повітря було сповнене запахів. З паралельного проспекту долинали гучні суперечки й істеричний регіт. На перехрестях перемовлялися бакалійники, домогосподарки, сталевари й дрібні злочинці. Загоралися ліхтарі, розсипаючи іскри сотень різних видів палива і струму. За матовим склом з’являлися вогники усіляких кольорів.
— Нізащо, — знову сказав Айзек. — Не в глиб континенту. Давай рухатися ближче до краю.... Ходім до Келлтрі. Ходімо до причалів.
Тож вони повільно пішли разом на південний захід. Вони прослизнули між Солебуром і Пагорбом Моґ, човгаючи велелюдними вулицями — дивна трійця. Високий, огрядний жебрак із закритим обличчям, яскрава жінка з волоссям, мов воронове крило, й каліка в каптурі, що йшов уривчастою ходою, а його підтримували, а то й узагалі тягнули супровідники.
Проходячи повз конструктів, які шипіли паровими поршнями, вони стривожено відверталися. В такому випадку Айзек і Дерхан дивилися вниз, швидко й пошепки перемовляючись. Вони нервово позирали вгору, коли проходили під підвісними линвами вартових, неначе ті могли їх вистежити з такої висоти. Уникали поглядів чоловіків і жінок, які агресивно байдикували на розі тієї чи іншої вулиці.
Їм здавалося, що вони не дихають. Це була виснажлива мандрівка. Вони тремтіли від адреналіну.