Я ніколи не сумнівався, що заслуговую на такий вирок. Навіть коли я втік, щоб знову знайти можливість літати. Мені було двічі соромно. Скалічений і позбавлений поваги за крадіжку вибору, і на додачу — сором від того, що я намагався скасувати справедливий вирок.
Я не міг жити. Я не міг залишатися прив’язаним до землі. Я був мертвий.
Я поклав Айзеків лист у кишеню рам’я, що носив, не читаючи його безжальне, жалюгідне прощання. Не можу однозначно сказати, що зневажаю його. Не можу бути певен, що на його місці вчинив би інакше.
Я виходжу й спускаюся.
За кілька вулиць звідси, в Солебурі, над східною частиною міста бовваніє п’ятнадцятиповерхова висотка. Вхідні двері не замикаються. Неважко перелізти через ворота, які нібито блокують доступ до плаского даху. Я сюди вже видирався.
Йти недовго. Почуваюся, наче уві сні. Містяни витріщаються на мене, коли я проходжу повз. Я не ховаюся під каптуром. Не думаю, що це має значення.
Мене ніхто не спиняє, коли я видираюся на велетенську будівлю. На двох поверхах, коли я проходжу повз розбитими сходовими клітками, прочиняються двері — крізь прорізи на мене дивляться очі, сховані в темряві занадто глибоко, щоб я їх побачив. Але ніхто не стає на моєму шляху, і за кілька хвилин я опиняюся на даху.
Метрів п’ятдесят, може, й більше. В Новому Кробузоні чимало вищих будівель. Але ця досить висока, щоб випинатися із кам’яної й цегляної вулиці, неначе якась велетенська з’ява із води.
Я прокрадаюся повз сміття й залишки ватр, повз детрит, залишений гостями й безхатьками. Цієї ночі я наодинці з горизонтом.
Цегляна стіна, якою обнесений дах, заввишки у п’ять метрів. Я спираюся на неї й роззираюся на всі боки.
Я знаю, що бачу.
Я чітко усвідомлюю, де я.
Он там видніється купол Теплиці — пляма брудного світла між двома газовими вежами. Тривожні Ребра височіють над залізницею й присадкуватими будиночками лише за півтора кілометра звідси. Місто поцятковане темними клаптиками дерев. Навколо вогні, вогні яких завгодно кольорів.
Я хвацько застрибую на стіну й випростуюсь.
Тепер я на верхівці Нового Кробузона.
Він неозорий. Величезна яма. У ньому є все, розпростерте у мене під ногами.
Я бачу ріки. До Іржі зо шість хвилин лету. Я простягаю руки.
До мене летять вітри, радісно хльоскають полиці. Повітря бурхливе й живе.
Я заплющую очі.
Я можу уявити його з довершеною точністю. Політ. Відштовхнутися ногами й відчути, як мої крила захоплюють повітря й з легкістю кидають його у напрямку землі, загрібаючи величезні його згустки, мов лопати. Зусилля, щоб потрапити на висхідний потік повітря, де напинаються й розкриваються пір’їни, де можна ширяти, розслабитися, ковзати по спіралі над велетенським простором унизу. Згори місто здається інакшим. Приховані сади стають видовищами для моєї насолоди. Темні цеглини — брудом, який можна струсити. Кожна будівля перетворюється на гніздо. Містом можна нехтувати, можна приземлятися, коли завгодно, можна дорогою забруднити повітря.
Із неба, з висоти лету, уряд і варта — лише пихаті терміти, мерзотне запустіння — лише блідий клаптик, який можна швидко пролетіти, а неподобства, що відбуваються у тінях архітектури, мене не стосуються.
Я відчуваю, як вітер випростує мої пальці. Він манливо мене похитує. Я відчуваю, як посмикуються, розтягуючись, обрубки кісток, на яких раніше трималися крила.
Я більше так не можу. Я не буду калікою, птахом, прив’язаним до землі.
Сподіваюся, це напівжиття зараз скінчиться.
Я можу з неймовірною чіткістю уявити останній політ — швидкий, елегантний дугоподібний маневр у повітрі, що лине назустріч, мов утрачений коханець, аби мене привітати.
Нехай мене віднесе вітер.
Я нахиляюся вперед, у повітря, дивлюся на місто.
Час завмер. Я тримаю рівновагу. Ані звуку. Місто й повітря теж у рівновазі.
А тоді я повільно піднімаю руку й проводжу пальцями крізь пір’я. Відсовую його, аж по шкірі йдуть мурашки, безжально гладжу проти росту. Розплющую очі. Пальці стискаються на цупких основах і маслянистих волокнах на щоках. Я закриваю дзьоб, аби не кричати, і починаю смикати.
Через довгий, довгий проміжок, у найтемнішу годину ночі, я спускаюся назад тими чорними сходами і виходжу.
По спустілій вулиці швидко гуркоче самотній кеб, а далі нема жодних звуків. По той бік дороги з мерехтливого газового ліхтаря витікає бежеве світло.
На мене чекає темна постать. Він стає на цей маленький клаптик світла й зупиняється. Обличчя в тіні. Повільно мені махає. На якусь крихітну мить я згадую про всіх своїх ворогів і думаю, хто з них — цей чоловік. Але тоді я бачу велику кінцівку богомола, якою він вітається.
Усвідомлюю, що зовсім не здивований.
Джек Півмолитва знову простягає свою пороблену руку повільним, моторошним рухом, підкликаючи мене.
Він запрошує мене сюди. У своє місто.
Я роблю крок вперед у блякле світло.
Не бачу, як він здригається, чітко побачивши мене, а не сам лише силует.
Я знаю, який, напевно, маю вигляд.
Моє обличчя — маса зболеної, понівеченої плоті. Кров тече із сотень маленьких проколів, де зі шкіри висмикнуто пір’я. Ніжний підпушок, який я пропустив, вкриває мене, наче щетина. Очі визирають з голої, рожевої, скаліченої шкіри, хворої та вкритої пухирями. Уздовж черепа стікають рівчачки крові.
Брудне ганчір’я знову сковує ноги, аби приховати їхню жахливу форму. Пір’їни, що росли по краю жорсткої луски на ногах, вирвано начисто. Йду обережно, бо пах такий само зболений і вищипаний, як і голова.
Я намагався зламати дзьоб, але не зміг.
Я стою перед багатоповерхівкою в своїй новій плоті.
Півмолитва зупиняється, але ненадовго. Таким самим повільним рухом він повторює запрошення.
Це щедро, але мушу відмовитись.
Він пропонує мені напівсвіт. Він пропонує жити його маргінальним життям покруча, у його проміжному місті. Жити його таємними кампаніями й анархічною помстою. Його зневагою до дверей.
Пороблений утікач. Поволений. І все. Він не вписується. Він переробив Новий Кробузон на інакше місто і намагається врятувати його від нього ж самого.
Він бачить іншу зруйновану напівістоту, інше виснажене створіння, котре, як він думає, зможе долучити до своєї немислимої боротьби, котре не може існувати в жодному світі — парадокс, птах, не здатний літати. І він пропонує мені вихід — вхід до своєї не-спільноти, до своєї окремішності, до свого гібридного міста. До того жорстокого, негідного місця, з якого розквітає його лють.