Розділ сьомий
«Годинник і півник» перемістився на вулицю. Дворик біля каналу, що відділяв Салакуські Поля від Сангвину, рябів столами й різнобарвними ліхтариками. Дзенькіт чарок і веселі погуки доносилися до суворих човнярів, котрі вели свої баржі через шлюзи, направляючи їх до вищого рівня води, а потім повертали у бік ріки, залишаючи позаду гамір трактиру.
Лін паморочилася голова.
Вона сиділа на чільному місці великого стола під бузковим світлом лампи в оточенні друзів. Поряд із нею з одного боку сиділа Дерхан Сумолок, арт-критикиня «Маяка». З іншого сидів Корнфед, жваво обговорюючи щось із кактою-віолончелісткою на ймення Дебелі Стегна. Александріна, Белладжин Саунд, Таррік Септімус, Докучай Спінт — художники, поети, музиканти, скульптори і ще навала дармоїдів, яких вона ледве знала.
Це було її середовище. Її світ. Та все ж ніколи ще вона не відчувала себе такою відірваною від них, як зараз.
Розуміння того, що вона отримала здоровенне замовлення, про яке вони тільки мріяли, ту роботу, яка могла забезпечити роки безтурботного існування, відділяло її від веселої гульні. До того ж, завдяки її страшелезному замовнику ця ізольованість вельми ефективно вкорінилася. Лін здавалося, ніби зненацька й без попередження вона опинилася в абсолютно іншому світі, відмінному від звичного стервозного, балаганного, манірного й закритого богемного кола Салакуських Полів.
З тих пір, як Лін повернулася зі своєї незвичної зустрічі у Кістяному Місті, вона ще ні з ким не бачилася. Вона страшенно скучила за Айзеком, однак знала, що він використає її зайнятість, щоб з головою піти в дослідження, і так само знала, що її раптова поява в Борсуковій Драговині добряче його розізлить. У Салакуських Полях їхні стосунки не були таємницею. У Борсуковій Драговині все було набагато складніше.
Тож Лін провела весь день у роздумах, на що ж вона підписалася.
Поволі думки несміло верталися до страховинного лику пана Пістрявого.
«Трясця твоїй матері! — думала Лін. — Що ж ти таке?»
Чіткий образ її працедавця не складався докупи. Єдино лишалося відчуття рваної мішанини його тіла. Уривки спогадів спалахами лоскотали пам’ять: одна рука закінчувалась п’ятьма розчепіреними крабовими клешнями; поміж купки очей стримів довгий кручений ріг; у козлячому хутрі звивався хребет плазуна. Неможливо було визначити, до якої раси пан Пістрявий належав від самого початку. Вона ще ніколи не зустрічалася з поробками настільки обширними, потворними і настільки хаотичними. Такий багач, як він, напевне міг дозволити собі послуги найкращих поробників, щоб виглядати якось по-людськи, чи взагалі будь-як. Все, що спадало на думку, — він сам обрав свою подобу.
Або це, або він став жертвою Крутня.
Лін замислилася, чи одержимість переінакшенням відображала його форму, чи стала причиною.
З шафи Лін стирчали замальовки тіла пана Пістрявого, які вона поспіхом ховала на випадок, якби Айзек залишився на ніч. Вона нашкрябала декілька нотаток всього, що могла згадати з деталей безглуздої анатомії свого замовника.
День по дню страх відступав, залишаючи по собі пухирці гусячої шкіри й вихор думок.
Ця робота, вирішила вона, може стати справою всього життя.
Першу зустріч пан Пістрявий призначив на наступний день, пиледілок, по полудню. Надалі Лін приходитиме двічі на тиждень щонайменш протягом місяця, може, довше, залежно від того, як просуватиметься робота над скульптурою.
Її розбирала нетерплячка почати.
— Лін, нуднюще ти стерво, — гукнув Корнфед і кинув у неї морквиною. — Чого така тиха сьогодні?
Лін швидко нашкрябала в блокноті: «Корнфед, зайчику, не нуди».
Усі зареготали. Корнфед продовжив полум’яні загравання з Александріною. Дерхан схилила свою сиву голову до Лін і м’яко спитала:
— Серйозно, Лін. Як оніміла сьогодні. Щось трапилося?
Зворушена, Лін легенько похитала головою.
«Маю великий проект. Не можу думати ні про що інше», — показала вона знаками. Наскільки ж легше було говорити без необхідності записувати кожне слово: Дерхан знала мову жестів.
«Сумую за Айзеком», — додала Лін жартома-сумовито.
Дерхан співчутливо зітхнула. «Хороша вона жінка», — подумала Лін.
Дерхан була бліда, тоненька й гінка, хоча й мала, досягши середнього віку, невеличкого животика. Попри любов до несамовитих витівок їхньої Салакуської ватаги, жінка мала м’яку, незлобливу вдачу й не любила бути в центрі уваги. Її журнальні публікації були гострі й нещадні — якби Дерхан не подобалась творчість Лін, вони навряд чи змогли б подружитися. Її критика в «Маяку» була жорстка, ба навіть груба.
Лін могла сказати Дерхан, що сумує за Айзеком. Та знала про справжню природу їхніх стосунків. Близько року тому Лін з Дерхан прогулювалися в Салакуських Полях, Дерхан пригощала випивкою. Коли вона діставала гроші, щоб розплатитися, гаманець випадково висковзнув із рук. Вона нагнулася було за ним, та Лін випередила. Вона підняла його і на мить затримала в руці, побачивши, як звідти випала стара потріпана геліотипія красивої загонистої молодої жінки в чоловічому костюмі, на якій внизу розмашисто палахкотів слід від поцілунку губною помадою. Вона віддала його Дерхан, а та неспішно поклала знімок назад, не дивлячись Лін у вічі.
— Давня історія, — загадково промовила Дерхан і присьорбнула пиво.
Лін відчувала, ніби винна Дерхан таємницю навзаєм. Декілька місяців потому, вибігши з дому після чергової дурної сварки з Айзеком, вона знову опинилася в барі разом з Дерхан. Сварка стала приводом майже з полегшенням розповісти правду, яку Дерхан вже, певно, і так знала. Вона тільки співчутливо кивала.
З того часу почалася їхня дружба.
Айзекові подобалася Дерхан за її бунтівну вдачу.
Щойно Лін подумала про Айзека — почула його голос.
— Тисяча чортів, вибачайте, народ, запізнився.
Вона повернулася й побачила, як дебела постать пробирається між столиків у їхньому напрямку. Її антенки захвилювалися, в чому, вона була певна, він міг розпізнати усмішку.
Коли Айзек підійшов, його зустрів дружний хор вітань. Він поглянув прямо на Лін й усміхнувся їй одній. Помахавши всім рукою, пестливо провів пальцями по її спині, й крізь тонку блузку вона відчула, як пальці незграбно виводять: «Я тебе люблю».
Айзек витяг стільця й упхав його між Лін і Корнфедом.
— Я саме з банку, поклав іуди парочку блискучих золотих самородків. Вигідна угода, — похвалився він, — робить вченого щасливим і марнотратним. Випивка за мій рахунок.
Почулися радісно-здивовані вигуки, після чого всі хором покликали офіціанта.
— То як твоя виставка, Корнфеде? — запитав Айзек.
— О, шикарно, шикарно, — відповів той і потім чомусь дуже голосно додав: — Лін приходила туди в рибалок.
— Ясно, — спокійно сказав Айзек. — Тобі сподобалося, Лін?
Вона коротко махнула на знак згоди.
Корнфеда повністю поглинуло споглядання грудей Александріни в глибокому декольте її нехитрого вбрання. Айзек перемкнув увагу на Лін.
— Ніколи не повіриш, що зі мною сталося... — почав він.
Лін стисла під столом його коліно. Він зробив те саме у відповідь.
Айзек пошепки коротко виклав Лін та Дерхан історію появи Яґарека в його робітні. Він благав їх мовчати й постійно озирався, аби пересвідчитися, що ніхто не підслуховує. Під час розповіді принесли замовлену ним курку, і він, голосно плямкаючи, розказував про зустріч у «Місячних доньках» і про десятки кліток з піддослідними тваринами, що ось-ось мали доставити прямісінько до його лабораторії.
Закінчивши, він відкинувся на спинку стільця й усміхнувся до співрозмовниць, та потім на обличчя набігла хмара й він винувато спитав у Лін: «Як твоя робота?»
Вона безтурботно гойднула рукою.
«Нічого такого, серце моє, — подумала вона, — що я могла б тобі розказати. Поговорімо про твій новий проект».
Від явної однобокості діалогу на Айзековому лиці з’явився винуватий вираз, однак він не міг нічого з собою зробити. Він увесь там, у роботі. Лін охопила знайома сумна ніжність. Сум — від його самозаглиблення в такі моменти одержимості, ніжність — за пристрасть і запал.