Айзек та інші покинули Белладжин та Спінта. Решта компанії завернула за ріг біля Колеса долі й побачила абияк відгороджену частину парку. Всередині від очей ховався ряд наметів. Наді входом було нашкрябане роз’яснення: ЦИРК ХИМЕР.
— Що ж, — замислено сказав Айзек. — Думаю, я б на це глянув одним оком...
— Занурюєшся в самі глибини людського вбозтва, Айзе? — запитала молода натурниця, імені якої Айзек не міг згадати. З компанії, якою вони прийшли, залишалися Лін, Айзек, Дерхан та ще кілька людей. Здавалося, Айзеків вибір розваг їх дещо здивував.
— Дослідження, — урочисто мовив Айзек. — Дослідження. Як щодо того, аби приєднатися до мене, Дерхан? Лін?
Інші зрозуміли натяк — хтось безтурботно змахнув рукою, хтось ображено насупився. Перш ніж всі пішли, Лін швидко відповіла Айзекові знаками.
«Мені це не цікаво. Тератологія — радше твоя парафія. Зустрінемось біля входу за дві години?»
Айзек швидко кивнув і стиснув їй руку. Вона знаками попрощалася з Дерхан і поспішила наздогнати звукомитця, імені якого Айзек взагалі не знав.
— ...і лишилося їх двоє, — проспівала Дерхан рядок із дитячої лічилки про кошик із кошенятами, що одне за одним безглуздо помирали.
За вхід у Цирк Химер брали додаткову плату, Айзек розрахувався. Хоча порожнім місце назвати було важко, на паноптикумі було менше натовпу, ніж в основній частині ярмарку. Що більш грошовитими виглядали відвідувачі цирку, то більш непомітними вони намагалися здаватись.
Шоу покручів демонструвало вуайєризм простолюдинів та лицемірство дрібних аристократів.
Схоже було, що починалась екскурсія, на якій відвідають кожен з експонатів Цирку по черзі. Шоумен галасливо закликав охочих піти на екскурсію, триматися разом та приготуватися до того, що на них чекають видовища, не призначені для очей простих смертних.
Айзек та Дерхан трохи затримались і пішли за групою. Айзек побачив, що Дерхан вже дістала блокнот і наготувала ручку.
Церемоніймейстер, вбраний у котелок, підійшов до першого намету.
— Пані та панове, — голосно й хрипко прошепотів він, — у цьому наметі ховається найбільш незвичайна й страхітлива істота, що колись траплялась на очі смертній людині. Чи водяникові, чи какту, чи кому завгодно, — додав він нормальним голосом, люб’язно кивнувши кільком Ксеніям у натовпі, а відтак повернувся до награно пишної інтонації. — Уперше він був описаний п’ятнадцять століть тому в подорожніх нотатках Лібінтоса Мудрого про те, що тоді було звичайнісіньким старим Кробузоном. На своєму шляху на південь до палаючих пустирів Лібінтос побачив багато дивовижних і почварних істот. Однак жодна з них не була страшнішою за неймовірного... мафадета!
До цього Айзек сардонічно всміхався. Однак навіть він приєднався до загального зойку.
«Невже вони справді роздобули мафадета?» — подумав він, поки церемоніймейстер відсував завісу спереду маленького намету. Він проштовхнувся вперед, щоб подивитися.
Пролунав ще голосніший зойк, і люди попереду спробували відсунутися. Задні проштовхувалися, аби стати на їхні місця.
За частими чорними ґратами, прикований важкими ланцюгами, був дивовижний звір. Він лежав на землі; його величезне жовто-сіре тіло нагадувало масивного лева. Між плечима стовбурчилося густе хутро, з якого виростала велетенська зміїна шия, товща за людське стегно. Луска на ній блищала жирним іржавим відтінком. Вигадливий візерунок звивався по вигнутій шиї, що розширювалась ромбом і переходила у велетенську зміїну голову.
Голова мафадета покоїлась на землі. Його величезний роздвоєний язик то виглядав, то ховався в пащі. Очі блищали чорно і смолянисто.
Айзек вхопився за Дерхан.
— Це довбаний мафадет, — зачудовано прошипів він. Дерхан кивнула з широко відкритими очима.
Натовп відсахнувся від клітки. Ведучий ухопив палицю з шипами й просунув її крізь ґрати, під’юджуючи велетенську пустельну істоту. Вона глибоко, розкотисто зашипіла й жалюгідно відмахнулася від свого мучителя масивною лапою. Її шия поникла, скрутившись, видаючи страждання почвари.
З натовпу почулися приглушені вигуки. Люди кинулись до маленької огорожі перед кліткою.
— Назад, пані та панове, назад, прошу вас! — помпезно й драматично попрохав шоумен. — Ви усі в смертельній небезпеці! Не зліть звіра!
Мафадет знову засичав від безперервних тортур. Він позадкував по підлозі, намагаючись відповзти так, щоб жорстокий шип його не дістав.
Зачудування Айзека швидко згасало.
Виснажена тварина принизливо смикалась у муках, намагаючись доповзти до задньої частини клітки. Її вилинялий хвіст бився об смердючий скелет кози, яку звіру, ймовірно, дали на обід. Хутро мафадета було брудне від лайна й пилу, а ще крові, яка точилася з численних виразок і ран. Здригаючись усім тілом, сильними м’язами зміїної шиї звір підняв свою холодну, округлу голову.
Мафадет засичав, і коли натовп засичав у відповідь, розімкнув свої могутні щелепи. Він спробував вищирити зуби.
Айзек скривився.
З ясен істоти, там, де мали би виблискувати тридцятисантиметрові безжальні ікла, стирчали лише зламані обрубки. Айзек зрозумів, що в Цирку вибили ікла мафадета, бо боялися його вбивчого, отруйного укусу.
Айзек спостерігав, як скалічений монстр розмахує в повітрі своїм чорним язиком. Тоді він знову поклав голову на землю.
— В ім’я Джаббера, — з жалістю й огидою прошепотів Айзек до Дерхан. — Ніколи не думав, що мені буде шкода такої істоти.
— Мимохіть задумуєшся, в якому стані буде ґаруда, — відповіла Дерхан.
Закликайло поспіхом прикривав нещасне створіння завісою. За цим заняттям він розповідав натовпу історію випробування отрутою, через яке Лібінтоса змусив пройти Король Мафадетів.
«Дитячі казочки, лицемірство, брехня і самореклама», — з презирством подумав Айзек. Він зрозумів, що відвідувачам дали якусь хвилину, якщо не менше, щоб подивитись на мафадета. «Так менший ризик, що хтось помітить, що бідне створіння вже напівмертве», — вирішив він.
Він не міг не уявити, яким був би цілком здоровий мафадет. Величезна вага рудуватого тіла просувається крізь гарячі засохлі зарості, блискавично швидкий отруйний укус.
А вгорі кружляють ґаруди, виблискують леза.
Натовп погнали до наступної загорожі. Айзек не слухав ревіння екскурсовода. Він дивився, як Дерхан робить нотатки в блокноті.
— Це для «ВВ»? — прошепотів Айзек.
Дерхан швидко роззирнулася.
— Можливо. Залежить від того, що ще ми побачимо.
— Побачимо ми, — люто прошипів Айзек, потягнувши Дерхан за собою, коли стало видно наступний експонат, — чисту людську жорстокість! Чорт, Дерхан, я у відчаї!
Він зупинився трохи позаду групи роззяв, які дивилися на дитину, що народилась без очей, слабку, кістляву людську дівчинку, яка беззвучно плакала і повертала голову на звук натовпу. ВОНА БАЧИТЬ ВНУТРІШНІМ ЗОРОМ! — писалося в табличці над її головою. Окремі відвідувачі перед кліткою гиготіли та кричали на неї.
— Нехай йому, Дерхан... — Айзек похитав головою. — Дивись, як вони знущаються над бідним створінням...
У цей же час пара відвідувачів з огидою відвернулася від дитини-експоната. Вибираючись із натовпу, вони плюнули на жінку, яка сміялась найгучніше.
— Усе змінюється, Айзеку, — тихо сказала Дерхан. — Все дуже швидко змінюється.
Екскурсовод пішов доріжкою між рядами маленьких наметів, зупиняючись то там, то там, щоб показати вибрані жахи. Натовп розходився. Групки людей за власним бажанням відривалися від решти. Біля деяких наметів їх зупиняли наглядачі, котрі чекали, поки збереться достатньо охочих, аби відкрити для них приховані експонати. В інші намети відвідувачі заходили безперешкодно, і тоді з-за брудного полотна долітали вигуки радості, шоку й огиди.