Вона швиденько перевірила дзеркала. Ані руху.
Жінка почала задкувати до клітки, де між пруттями було просунуто вузеньку тацю, яка їздила туди-сюди. Вона витягнула руку позад себе й нахилила голову так, щоб побачити її у дзеркальцях. Маневр складний, далеко не елегантний, однак допоміг вхопитися за ручку й потягнути тацю на себе.
У кутку кліті вона почула глухе гупання, ніби вибивали товсті килими. Дихання її почастішало, й жінка потрясла пакунком над тацею. На металеве дно разом з паперовою стружкою випали чотири звивисті хробачки.
Зненацька щось змінилося в повітрі. Гусінь відчула мешканця клітки й безгучно кричала про допомогу.
Істота в клітці відповідала.
Її лемент був нечутний. Вони спілкувалися на частотах, недоступних людям. Учена відчула, як їжачиться волосся по всьому тілі, коли в голові, немов відлуння поголосу, промайнули фантоми емоцій. Обривки чужих веселощів і нелюдського жаху в синестетичному вирі заповзали в ніздрі, вуха й очі.
Тремтячими руками вона запхнула тацю назад до клітки.
Відійшовши від пруття, відчула, як щось пестить ногу зі сласною ніжністю. Жінка злякано зойкнула й відсахнулася, але, зборовши страх, не піддалася інстинктивному бажанню озирнутися.
Через свої дзеркала вона мигцем помітила, як розправляються темно-коричневі кінцівки на тлі кошлатого підшерстку, побачила жовті зуби, чорноту очних западин. В заростях папороті й кущах зашурхотіло, й істота щезла.
Ковтаючи слину й ледве дихаючи, вчена щосили гатила у двері. Коли їй відкрили, вона ледь не випала в руки вартовому. Рвонувши ремінці, жінка звільнилася від шолома. Увесь час, доки охоронець зачиняв двері на засув, вона старанно відводила погляд.
— Зачинили? — прошепотіла вона.
— Так.
Жінка повільно розвернулася. Боялася підвести очі й не зводила їх з підлоги й низу дверей, перевіряючи, чи правду сказав сторож.
Заспокоєна, вона глянула на вартового й віддала йому шолом.
— Дякую, — промимрила.
— Усе гаразд? — запитав він.
— Як ніколи, — відрубала вона й відвернулася.
Ученій здалося, ніби позаду, за дерев’яною загородою, почулося важке гупання крил.
Вона поквапом рушила назад через кімнату з химерною звіриною, на півдорозі помітивши, що все ще стискала в руці вже порожню коробку від личинок. Вона зім’яла її та заховала в кишеню.
Жінка зачинила за собою розсувні дверцята, за якими лишилася кімната, повна нестямних примарних тіней. Вона пройшла назад тим самим біло-вишуруваним коридором й знов опинилась у передпокої Департаменту досліджень і розробок.
Вона зачинила й замкнула масивні двері на засув, лише потім радісно приєдналася до колег у білих халатах, що вдивлялись у фемтоскопи, читали наукові трактати чи тихенько балакали під дверима до інших спеціальних відділів, над кожними з яких виднівся напис чорними й червоними трафаретними буквами.
Доктор Маджеста Барбл вернулась до свого місця написати звіт й оглянулася через плече на попередження на дверях, в які щойно зайшла.
«Обережно! Біологічна небезпека».
Розділ десятий
— Ви бавитесь наркотиками, пані Лін?
Лін уже неодноразово казала пану Пістрявому, що їй було важко говорити під час роботи. Він доброзичливо пояснив, що йому ставало нудно, коли позував для неї або ж для будь-яких портретів. Сказав, їй необов’язково йому відповідати. Якщо щось із того, що він скаже, її справді зацікавить, вона може запам’ятати це на потім і обговорити з ним в кінці зустрічі. Їй взагалі не треба на нього зважати, сказав Пістрявий. Він ну ніяк не міг нерухомо сидіти дві, три, чотири години і мовчати. Він би збожеволів. Тож вона слухала, що він говорив, і намагалась запам’ятати один-два коментарі, про які можна буде побалакати пізніше. Вона все ще силкувалась якнайкраще догодити замовнику.
— Вам варто спробувати. Власне, я впевнений, що ви вже пробували. Така мисткиня, як ви. Проникнення у глибини психіки. Всяке таке.
В його голосі вона уловила жартівливі нотки.
Лін переконала пана Пістрявого дозволити їй працювати на горищі його резиденції в Кістяному Місті. Як виявилося, це було єдине місце у всій будівлі, куди проникало природне світло. А це було потрібне не лише художникам і геліотипістам: текстури і фактури поверхні, які вона так ретельно передавала у своєму залоговому мистецтві, не видно було при світлі свічок, а гасові лампи все перебільшували. Тож вона нервово з ним сперечалась, аж поки замовник не погодився врахувати її експертну думку. Відтоді біля дверей чекав лакей-какт, який вів її до верхнього поверху, де з люка на стелі звисала дерев’яна драбина.
Вона заходила на горище сама. Коли б Лін не прийшла, пан Пістрявий вже чекав на неї. Він стояв у величезній кімнаті за метр-два від того місця, де вона підтягувалась на горище.
Трикутна порожнина, здавалося, простягалась принаймні на третину довжини тераси — яскравий приклад перспективи, з хаотичним нагромадженням плоті, яке являв собою пан Пістрявий, розміщеним у самому центрі.
Умеблювання не було. Одні двері вели до якогось маленького коридорчика назовні, але вона ніколи не бачила, щоб вони відчинялися. Повітря на горищі було сухим. Лін ступала по хитких дошках, на кожному кроці ризикуючи загнати скабку. Але бруд на великих мансардних вікнах здавався прозорим; він пропускав і розсіював світло. Лін зазвичай лагідно просила пана Пістрявого, аби той розташувався на місці, що освітлювалось прямими чи трохи розсіяними в хмарах сонячними променями. Тоді вона походжала навколо нього, щоб знову зорієнтуватись, і продовжувала працювати над скульптурою.
Якогось разу вона запитала, куди він поставить свою статую в натуральну величину.
— Не переймайтеся цим, — відповів тоді Пістрявий з лагідною усмішкою.
Лін стояла перед замовником і дивилась, як слабке сіре світло увиразнює його риси. Перед початком кожної сесії вона витрачала кілька хвилин, щоб нагадати собі, яким він був.
Перші кілька разів, коли вона приходила, скульпторка була впевнена, що він за ніч змінився, що уламки фізіогномії, з яких він складався, перемішались, поки ніхто не дивився. Вона почала боятися свого замовлення. Ще подумала істерично, чи не було це завдання, наче у повчальній казці для дітей, чи не буде це покаранням за якийсь незрозумілий гріх: намагатися зафіксувати в часі вічно мінливе тіло, у вічному страху щось сказати, починаючи роботу щодня заново.
Але невдовзі вона навчилась упорядковувати його хаос. Здавалось абсурдно прозаїчним рахувати гострі, мов бритва, уламки хітину, які виступали з клаптя по-слонячому товстої шкіри, просто щоб переконатися, що в своїй скульптурі вона жодного не пропустила. Це здавалось майже безтактним, ніби його анархічна форма не піддавалася обліку. І все ж, як тільки мисткиня подивилася на нього з цієї позиції, скульптура набула форми.
Лін стояла і витріщалась на нього, швидко наводячи фокус то одним, то другим оком; концентрація сприйняття була максимальною, визначаючи сукупність, якою був пан Пістрявий, через постійно змінні частини. Вона носила із собою тверді білі ковбаски органічної пасти, які метаболізувала, щоб виготовляти свої витвори. Перш ніж прийти, Лін уже кілька з’їла, а візуально вимірявши замовника, вона швидко зжовувала ще одну, стійко не зважаючи на в’язкий неприємний присмак і протягуючи її крізь голівку в міхур у задній частині комашиного тулуба. Животик мисткині видимо надувався, коли вона утримувала в ньому свій матеріал.
Тоді вона поверталась і продовжувала почату скульптуру — лапу рептилії з трьома пальцями — одну із ніг пана Пістрявого; вона прив’язувала її до низенької опори. Відтак Лін ставала на коліна, обличчям до свого замовника. Вона піднімала маленький хітиновий заслін, який прикривав її залозу, і з тихим прицмоком присмоктувалась нижніми губами ззаду її голівки до краю скульптури, що була за нею.
Спершу Лін обережно виділяла трохи ензиму, який розм’якшував уже затвердлу слину, щоб край її незавершеної роботи перетворився на густий, липкий слиз. Тоді вона якомога пильніше зосереджувалась на нозі, над якою працювала, споглядаючи все, що їй було видно, і згадуючи риси, котрі були поза її полем зору: екзоскелетні зубці, м’язові порожнини; вона помалу витискала із залози густу пасту, її сфінктерні губи розширювались, і стискались, і витягувались, виділяючи та розгладжуючи гущу, щоб та набула форми.