Вона вміло використовувала молочно-ніжний перламутр слини хепрі. І все ж у деяких місцях відтінки химерної шкіри пана Пістрявого були занадто яскравими, занадто ефектними, щоб їх не відобразити. Лін поглядала вниз і хапала жменю барвоягід, розкладених на палітрі перед нею. Вона брала їх у складних поєднаннях і швидко зжовувала, перетворюючи на чітко визначений коктейль із багроягід й опалоягід, або з жовтоягід, фіалоягід і чорноягід.
Яскравий сік протікав по її травній системі, по особливих кишкових каналах у спеціальний грудний мішечок, і за чотири-п’ять хвилин вона могла видушити змішану фарбу в розбавлену слину хепрі. Вона розмазувала рідку піну саме там, де треба, накладаючи неймовірні тони багатозначними мазками та кірками, де слина швидко застигала у потрібній формі.
Лише через кілька годин роботи, виснажена й розпухла, з присмаком ягідної кислоти та крейдяного мускусу пасти в роті, Лін могла повернутися й побачити свій витвір. У цьому й полягало мистецтво роботи залозами — скульпторки були змушені працювати наосліп.
Перша нога пана Пістрявого виходила непогано, вирішила вона, трохи горда зі свого результату.
Хмари, що було видно з люкового вікна, стражденно трудилися: розчинялися та збиралися клаптями й уламками в нових частинах неба. Порівняно з ними повітря на горищі було зовсім нерухомим. Пил завмер. Пан Пістрявий стояв так, щоб на нього падало світло.
В нього дуже добре виходило стояти нерухомо, якщо в цей час один з його ротів міг наговоритися. Сьогодні він вирішив побалакати з Лін про наркотики.
— То що ж ви вживаєте, Лін? Шазбу? Туск ніяк не впливає на хепрі, правда ж, тому це виключаємо... — міркував він. — Я думаю, в митців неоднозначні стосунки з наркотиками. Я хочу сказати, вся затія полягає в тому, щоб пробудити звіра всередині, чи не так? Або янгола. Немає значення. Щоб відчиняти двері, які здавалися наглухо замкненими. А от якщо таке робити з наркотиками, то чи не стає тоді мистецтво певним розчаруванням? Суть мистецтва ж у комунікації, або я щось не розумію... Тож якщо покладатися на наркотики, котрі є, — що б там не казав мені будь-який дрібний пропагандист, який ширяється з друзяками на танцях, — котрі самі по собі є індивідуалізованим досвідом, тоді ви відчинили двері, але чи можете ви спілкуватися з тим, що знайшли по той бік?
— Хоча, розмірковуючи далі, якщо принципово дотримуватися здорового способу життя, залишати розум у тому стані, в якому він зазвичай, тоді можна спілкуватися з іншими, бо ви говорите однією мовою, можна сказати... та чи відчинили ви двері? Можливо, найкраще, що ви можете зробити, — підглянути крізь шпаринку. Ачей, цього буде досить...
Лін підвела очі, щоб поглянути, з якого рота замовник говорив. Це був великий жіночний рот біля його плеча. Їй стало цікаво, як так могло бути, що його голос запишешся однаковим. Лін хотілося мати змогу відповісти або ж щоб він припинив розмовляти. Було важко зосередитись, але вона подумала, що вже досягла з ним максимально можливого компромісу, на який він міг піти.
— Наркотики — це величезні, величезні гроші... звісно ж, ви це знаєте. Знаєте, скільки ваш друг і агент Щасливчик Ґазід готовий заплатити за свою останню нелегальну забавку? Чесно, вас би це вразило. Запитайте його, спробуйте. Ринок для цих субстанцій неймовірний. Достатньо місця, щоб кілька постачальників змогли заробити чималенькі гроші.
Лін відчувала, що пан Пістрявий над нею насміхається. У кожній розмові, в якій він ділився з нею якимись прихованими деталями оповідей про кримінальний світ Нового Кробузона, її втягували у щось таке, чого вона з радістю б уникнула. «Я лише відвідувачка, — хотілось їй гарячково відповісти знаками. — Не треба мені дорожньої карти! Маленька доза шазби, щоб збадьоритись, може, дрібка квіннеру, щоб заспокоїтись, ось і все, що мені треба... Я не знаю про торгівлю і не хочу знати!»
— Мамця Франсіна — наче монополістка в Малому Кільці. Вона зараз розширює територію своїх торгових представників все далі від Кінкена. Знаєте її? Вона вашого виду. Вражаюча бізнес-леді. Ми з нею змушені будемо якось домовитись. Інакше все закінчиться дуже неприємно, — кілька ротів пана Пістрявого всміхнулися. — Але я вам дещо скажу, — тихо додав він. — Мені скоро доставлять дещо таке, що радикально змінить мою схему реалізації. У мене теж може бути щось на зразок монополії...
«Я сьогодні знайду Айзека, — нервово подумала Лін. — Я поведу його на вечерю в якесь місце на Салакуських Полях, де ми можемо сидіти, торкаючись пальцями ніг».
Невдовзі мав відбутися щорічний конкурс на Приз Шінтакоста — в кінці меллуарія — і їй доведеться придумати, як пояснити Айзеку, чому вона не бере участі. Лін ніколи не вигравала — судді, як вона гордовито вважала, не розуміли залогового мистецтва — але останні сім років вона щоразу брала участь разом зі своїми друзями-митцями. Це стало чимось на зразок ритуалу. У день оголошення результатів вони завжди пишно вечеряли і відправляли когось за примірником «Салакуського газетяра» — видання, котре виступало спонсором конкурсу, — щоб побачити, хто переміг. Тоді вони у п’яному пориві лаяли організаторів, називаючи їх блазнями, позбавленими художнього смаку.
Айзек здивується, що вона не бере участі. Тож вирішила, що натякатиме на якусь монументальну роботу, над котрою працює, щоб він деякий час не ставив запитань.
«Звичайно, — подумала вона, — якщо в нього все ще триває та історія з ґарудою, він і не помітить, беру я участь чи ні».
В їх думках відчувалась образа. Це несправедливо, зрозуміла вона. Лін теж був властивий такий самий фанатизм: їй тепер було важко не бачити увесь час краєм ока жахливу постать пана Пістрявого. Просто так незручно збігся час, що вони з Айзеком обоє фанатично віддалися роботі, незв’язно подумала вона. Ця робота її цілком поглинала. Вона хотіла щовечора приходити додому, де на неї чекав би свіжозроблений фруктовий салат, квитки до театру і секс.
Натомість Айзек щось шкрябав у своїй майстерні, й вона ніч за ніччю приходила додому в Драглисту Діру і лягала в порожнє ліжко. Вони зустрічалися раз чи двічі на тиждень, поспіхом вечеряли й поринали у глибокий, неромантичний сон.
Лін підвела очі й побачила, що відтоді, як вона зайшла на горище, тіні пересунулися. В голові було туманно. Її делікатні передні ніжки швидкими порухами очистили рот, очі, антенки. Вона розжувала останню, як вона вирішила, порцію барвоягід на сьогодні. Терпкість синьоягід врівноважував солодкий смак рожевоягід. Лін змішувала обережно, додаючи нестиглу перлоягоду чи майже переброджену жовтоягоду. Мисткиня точно знала, якого смаку хотіла досягти: нудотної, солодкавої гіркоти кольору, схожого на сірувато-рожев’ястий лососевий — колір литкового м’яза пана Пістрявого.
Вона проковтнула і продавила сік через стравохід у голові. Зрештою він бризнув на мерехтливу поверхню слини, що засихала. Сік був трохи зарідкий: він занадто бризкав і крапав, виділяючись. Та Лін із цим справилася, передаючи відтінок м’яза абстрактними мазками й краплями.
Коли слина засохла, мисткиня відірвалася від роботи. Вона відчула, як липкий шов слизу розтягується і рветься, коли відсунула голову від незакінченої ноги. Скульпторка нахилилася на один бік і напружилась, виштовхуючи із залози залишки пасти. Ребристий животик її голови стиснувся, переходячи від роздутої опуклості до більш звичних розмірів. Жирна біла грудочка слини скрапнула з голови і застигла на підлозі. Лін витягнула вперед кінчик залози і почистила його задніми ніжками, а тоді обережно закрила маленький захисний заслін під кінчиками крилець.
Вона встала і потягнулась. Дружні, холодні, небезпечні оповідки пана Пістрявого раптом стихли. Він не думав, що вона вже закінчила.