— Так скоро, пані Лін? — вигукнув він із театральним розчаруванням.
«Втрачу спритність, якщо перепрацююся, — повільно відповіла вона знаками. — Забирає багато сил. Мушу спинитися».
— Звичайно ж, — сказав пан Пістрявий. — А як там шедевр?
Вони разом повернулися до скульптури.
Лін була рада, що її імпровізоване виправлення занадто водянистого соку барвоягід утворило яскравий, містичний ефект. Вийшла не цілком точна копія, але жодна з її робіт такою не була: натомість здавалось, ніби м’яз пана Пістрявого люто жбурнули на кістки ноги. Можливо, ця аналогія була не такою далекою від правди.
Напівпрозорі кольори нерівними жолобками стікали по білому, що сяяв, як внутрішній бік мушлі. Фрагменти тканин і м’язів наповзали один на одного. Були яскраво відображені найдрібніші деталі багатотекстурної плоті. Пан Пістрявий схвально кивнув.
— Знаєте, — тихо почав він, — мене тішать грандіозні моменти, тому хотілося б, аби був якийсь спосіб, щоб я не бачив вашої роботи аж до моменту, коли ви закінчите. Знаєте, я думаю, поки що вона виходить добре. Дуже добре. Але небезпечно хвалити так рано. Це може призвести до надлишкової самовпевненості... або ж навпаки. Тож, будь ласка, пані Лін, не розчаровуйтесь, якщо це буде останнє слово, котре скажу стосовно вашої роботи, добре чи погане, аж до самого кінця. Згода?
Лін кивнула. Вона не могла відвести очей від того, що створила, і дуже ніжно провела рукою по гладенькій поверхні слини хепрі, що засихала. Її пальці дослідили перехід від хутра до луски та шкіри під коліном пана Пістрявого. Вона подивилась на оригінал. Підвела очі, щоби глянути на голову. Він зиркнув на неї у відповідь парою тигрячих очей.
«Що... ким ви були?» — запитала вона знаками. Він зітхнув.
— Я все думав, коли ж ви про це запитаєте, Лін. Хоч я й сподівався, що ви не зробите цього, але знав, що таке вірогідно. Це змушує мене задуматися, чи ми взагалі розуміємо одне одного, — прошипів він, зненацька розсердившись. Лін відсахнулася.
— Це так... передбачувано. Ви все ще не дивитесь так, як треба. Взагалі. Це диво, що вам вдається творити таке мистецтво. Ви все ще вважаєте це, — він указав на власне тіло мавп’ячою лапою, — патологією. Вам усе ще цікаво, що було і яким чином усе пішло не так. Це не помилка чи каліцтво, чи мутація: це образ і сутність... — його голос гримів поміж балками.
Він трохи заспокоївся й опустив свої численні руки.
— Це цілісна сукупність.
Лін кивнула, показуючи, що зрозуміла, — вона надто втомилась, аби боятися.
— Можливо, я до вас занадто суворий, — задумливо мовив пан Пістрявий. — Я хочу сказати... дивлячись на цю роботу перед нами, очевидно, що у вас є відчуття розірваного моменту, навіть якщо з вашого питання виходить інакше... Тож можливо, — повільно продовжив він, — ви сама містите цей момент. Якась частина вас розуміє, не звертаючись до слів, навіть якщо ваш інтелект ставить запитання у такому форматі, що унеможливлює відповідь.
Замовник тріумфально не неї подивився.
— Ви теж у гібридній зоні, пані Лін! Ваше мистецтво відбувається там, де розмивається межа між вашим розумінням і невіглаством.
«Гаразд, — знаками показала вона, збираючи речі. — Нехай так. Мені шкода, що я про це запитала».
— Мені теж було шкода, але думаю, вже ні, — відповів він.
Лін склала у дерев’яний чохол палітру, решту барвоягід (вона вже бачила, що треба буде докупити) та блоки пасти. Пан Пістрявий продовжував свою філософську балаканину, свій погляд на теорію помісей. Лін не слухала. Вона так налаштувала антенки, щоб на ньому не зосереджуватись; відчувала приглушений галас і гуркіт будинку, тиск повітря на віконні шиби.
«Я хочу неба над головою, — подумала вона, — а не ці древні, вкриті пилом опорні балки, не цей просмолений, крихкий дах. Я піду додому. Повільно, пішки. Через Борсукову Драговину».
Що більше вона думала, то більш рішуче була налаштована саме так і вчинити.
«Я заскочу в лабораторію та ніби безтурботно попрошу Айзека, щоб пішов зі мною, і вкраду його на одну ніч».
Пан Пістрявий продовжував теревенити.
«Замовкни, замовкни, розбещена ти дитино з довбаною манією величі та ненормальними теоріями», — подумала Лін.
Вона повернулась, щоб попрощатися знаками, — і ввічливим це можна було назвати хіба з натяжкою.
Розділ одинадцятий
На Айзековому столі на хресті з темного дерева висів розіпнутий голуб. Його голова шалено металася з боку на бік, однак, попри жах, птасі вдавалося лише слабке вуркотання.
Крила голуба були пришпилені тонкими гвіздками крізь туге тіло між пір’я й заломлені донизу, а кінчики зв’язані. Лапи примотані до нижньої частини хрестовини. Стіл під ним був заляпаний біло-сірим пташиним послідом. Птах судомно звивавсь і даремне намагався стріпнути крильми.
Айзек стояв над ним, вимахуючи лупою й довгою ручкою.
— Ану перестань, паскуда така, — промимрив він і штрикнув крило кінчиком ручки. Через оптичне скло він розглядав найдрібніші вібрації, що проходили крізь кістки й мускули, та черкав щось, не дивлячись на папір.
— Гей!
Айзек озирнувся на сердитий окрик Лубламая та відійшов од столу. Він попрямував до балкона й, перегнувшись через поручень, відповів:
— Що?
Девід з Лубламаєм стояли пліч-о-пліч на першому поверсі, схрестивши руки на грудях. Ніби маленький хор, що ось-ось зайдеться піснею. Обличчя насуплені. Декілька секунд ніхто не порушував тишу.
— Слухай, — почав Лубламай, інтонація раптом стала примирливою, — Айзеку... Ми завжди сходилися на тім, що в цьому місці можемо займатися тими дослідженнями, якими забажаємо, без питань, підтримуємо одне одного і всяке таке... еге ж?
Айзек зітхнув і потер очі великим та вказівним пальцем лівої руки.
— Заради Джаббера, хлопці, не будемо гратися в старих служивих, — буркнув він. — Не обов’язково нагадувати, що ми бували в бувальцях чи що ви там хотіли сказати. Знаю, вас це вже задовбало, і я не винувачу...
— Тут сморід, Айзеку, — відрізав Девід. — І ні хвилини не минає без пташиного галасування.
Поки Лубламай говорив, позад нього несміло вкотився старий конструкт. Він зупинився й закрутив головою, вбираючи лінзами двох чоловіків, що стояли, взявшися за боки. Якусь мить він вагався, а потім склав товстенькі металеві руки, незграбно імітуючи позу людей. Айзек тицьнув у нього пальцем:
— Бачте, бачте, геть клепки нема. У нього вірус! Краще викиньте його на смітник, бо почне жити своїм життям. І року не пройде, як будете вести екзистенційні балачки з механічною прислугою!
— Ти, бляха, тему не міняй, — сказав роздратовано Девід, роззирнувшись і пхнувши конструкта, що той аж впав. — Усі ми маємо деяку свободу, коли мова йде про клопіт, спричинений іншим, але це вже занадто.
— Добре! — махнув рукою Айзек і повільно роззирнувся навкруги. — Гадаю, я дещо недооцінив Лемюеля в ділі, — пригнічено відповів він.
Платформа, що оперізувала весь периметр складу, була заставлена клітками з живністю, яка ляскотіла, плазувала й горлала. Робітню наповнював шум від помахів крил, ляпок посліду і — найголосніше — вересків полонених птахів. Голуби, горобці й шпаки виражали свої страждання воркуванням і криками: слабкими поодинці, однак разом — пронизливим стрекітливим хором. Папуги й канарки перебивали пташиний гам скрипучими знаками оклику, від яких в Айзека дзвеніло в голові. Гуси, кури й качки додавали до загальної какофонії відтінок сільської ідилії. Суворі аспіди металися у своїх вузьких комірках, їхні маленькі ящерині тільця билися об ґрати курника. Вони зализували рани крихітними язичками на левиних мордочках і гарчали, мов сердиті миші. Велетенські скляні контейнери з мухами, бджолами, осами, мушками-поденками, метеликами й жуками дрижали від загрозливого гулу. Кажани висіли вниз головою й розглядали Айзека гарячими маленькими очицями. Бабки-змії шурхотіли довгими елегантними крильцями й голосно шипіли.