Не торкнувшись їжі, вони якусь мить дивилися одне на одного. Лін знаками сказала: «Доброго ранку, коханий», а потім взялася за сніданок, не відриваючи від нього погляду.
Саме під час їди Лін була найбільш чужою, і їхні сніданки разом були і випробуванням їхнього зв’язку, і підтвердженням. Дивлячись на неї, Айзек відчув знайоме сум’яття: негайно придушену відразу, гордість за перемогу над собою й винувату хіть.
Відблиски світла мінилися у фасеткових очах Лін. Ніжки на її голові дрібно тріпотіли. Вона взяла півпомідора й учепилася в нього щелепами-мандибулами. Вона опустила руки, і її внутрішні ротові частини заходилися пережовувати їжу, у той же час верхні щелепи не рухалися.
Айзек спостерігав, як величезний райдужний скарабей, що був головою його коханої, поглинає свій сніданок.
Він дивився, як вона ковтає, як здригається гортань, де бліде черевце плавно переходило в людську шию... хоч їй і не сподобався б такий опис. «У людей тіла, ноги, руки хепрі й голова поголеного гібона», — сказала вона колись.
Він усміхнувся й підніс до рота шмат свинини, а потім вхопив його язиком і витер жирні пальці об стіл. Злегка осміхнувся до неї. Вона гойднула йому антенками й знаками сказала: «Чудовисько моє».
«Я збоченець, — подумав Айзек, — але й вона теж».
Розмови за сніданком зазвичай проходили однобоко — Лін могла говорити жестами, поки їла, а от спроби Айзека їсти та говорити одночасно закінчувалися нерозбірливим белькотінням і обпльованим їжею столом. Натомість вони читали. Лін — мистецький бюлетень, Айзек — що під руку трапиться. Наминаючи, намацав декілька книг і газет, між яких лежав список закупів Лін. Пункт «свиняча вирізка» обведено кружечком, а під її вишуканою каліграфією вже набагато незграбніше нашкрябано: «У тебе гості??? Ласуватимеш кабанчиком?»
Айзек помахав перед нею листком.
— Що це за срака? — гримнув, порскнувши недожованим сніданком, з жартівливим, але непідробним обуренням.
Лін прочитала й знизала плечима.
«Знає, що не їм м’яса. Знає, що маю гостя на сніданок. Гра слів із „кабанчик“».
— Дякую, кохана, це я зрозумів. Звідки він зна, що ти вегетаріанка? І часто ви вправляєтеся в дотепності?
Лін якусь мить мовчки дивилася на нього.
«Знає, бо не купую м’яса». Вона стріпнула головою на таке безглузде питання. «Не хвилюйся, дотепності тільки на папері. Не знає, що я жук».
Айзека дратувала обрубаність її фраз.
— Чорт забирай, я ні на що не натякав...
Лін гойднула рукою, що прирівнювалося до вигнутої брови. Айзек роздратовано загарчав.
— Дідько, Лін! Не все, що я кажу, стосується страху викриття.
Айзек та Лін були коханцями майже два роки. Вони старалися не задумуватися про природу їхніх стосунків, однак чим довше вони були разом, тим важче ставало притримуватися цієї стратегії. Не поставлені досі питання вимагали відповідей. Невинні ремарки і криві погляди інших, мить разом, задовга для чужого ока, записка від крамаря — все нагадувало про те їхнє, у певному сенсі, таємне життя. У всьому відчувалася напруга.
Вони ніколи не казали: «Ми — коханці», тож їм ніколи не доводилося казати: «Ми не розкриємо своїх стосунків усім, лише деяким». Але збігали місяці, і ставало ясно, що саме до того все йде.
Лін почала уїдливими глумливими зауваженнями натякати, що відмова Айзека визнати себе її коханцем, у найкращому разі — боягузтво, у найгіршому — упередженість. Його сердила така короткозорість. Він усе ж розповів своїм близьким друзям про зв’язок з Лін, як і вона своїм про нього. Хоча для неї це було набагато простіше.
Лін була мисткинею. Її коло становили різноманітні вільнодумці, покровителі й нахлібники, богема й паразити, поети й памфлетисти та модняві наркоші. Вони жили плітками і скандальними витівками. У чайних і барах Салакуських Полів походеньки Лін, які вона не афішувала, але й не заперечувала, ставали предметом обивательських балачок та інсинуацій. Її особисте життя було авангардним переступом, арт-подією, так само як минулого сезону «Конкретна музика» чи торішній «Сяк-Так!»
Отож, Айзек міг прийняти гру. У цьому світі його знали задовго до стосунків з Лін. Учений у немилості, сумнівної репутації мислитель, який покинув вельми прибуткову посаду викладача заради експериментів надто зухвалих і геніальних для вузьких університетських лобів. Яке йому діло до пристойності? Він спатиме з тим, з ким забажає, це вже напевно.
Таким його знали в Салакуських Полях, де його стосунки з Лін були відкритою таємницею, де він міг менше ховатися, обійняти її за плечі в барі й нашіптувати щось, доки вона висмоктує з губки солодку каву. Це була його історія, і принаймні напівсправжня.
Він пішов з університету десять років назад. Одначе лише тому, що, на свою біду, зрозумів, він — нікудишній учитель.
Він достатньо надивився на допитливі обличчя, наслухався несамовитого шкряботу пер переполошених студентів, аби усвідомити, що маючи розум, який безладно мечеться й перечіпається коридорами теорії, він міг навпомацки навчитися сам, однак передати таке цінне для нього розуміння не міг. Похиливши голову, він пішов звідти геть.
В іншій версії його завідувач кафедри, вічнозелений і гидотний Вермішанк, не був просто посидючим епігоном, а все ж видатним біотавматургом, який прикрив дослідження Айзека не стільки через його неортодоксальність, скільки безперспективність. Айзек, може, й блискучий учений, але ж недисциплінований. Вермішанк бавився ним, мов кошеням, змушуючи випрохувати роботу позаштатного дослідника на мізерному пайку і з обмеженим доступом до університетських лабораторій.
І саме через неї, роботу, він мусив бути дуже обачним зі своєю коханою.
Останнім часом його стосунки з університетом погіршали. Цупивши потихеньку, він за десять років устиг обладнати власну симпатичну лабораторійку. Його дохід значною мірою становили сумнівні контракти з найбільш неблагонадійними громадянами, чия потреба у премудрій науці не переставала його дивувати.
Однак дослідження Айзека — мета яких не змінилася протягом усіх років — не могли дати результатів у вакуумі. Треба було публікуватися. Треба було брати участь у дискусіях. Сперечатися, відвідувати конференції — хоча б у ролі бурлаки, бунтівливого сина. У його ренегатства були свої переваги.
Однак система вищої освіти виявилася зашкарублою не тільки на перший погляд. За двадцять років студентів-ксеніїв почали приймати в університет Нового Кробузона лише як вільних слухачів. Відкрито заявити про міжвидові стосунки радше означало найкоротший шлях до статусу вигнанця, аніж флер поганого хлопця, якого він так наполегливо домагався. Лякало не те, що редактори журналів, голови конференцій чи видавці дізнаються про них з Лін. Лякало, що побачать, як він цього не приховує. Якщо він про людське око маскуватиметься, його не вважатимуть відступником.
І все це Лін не тішило.
«Ти приховуєш наші стосунки, щоб публікувати статті для тих, кого зневажаєш», — знаками сказала вона якогось разу після того, як вони кохалися.
У гіркі миті Айзек замислювався, а що б учинила вона, якби стояла загроза вигнання з мистецького середовища.
Того ранку парі вдалося жартами й вибаченнями, й компліментами, й любощами припинити сварку в зародку. Айзек усміхнувся Лін, поки намагався влізти у сорочку, її антенки затремтіли в збудженні.
— Що робитимеш сьогодні? — запитав він.
«Збираюся в Кінкен. Треба барвоягід. Потім — на виставку у Вискливій Горі. Увечері маю роботу», — додала з жартівливим пафосом.
— Виходить, нескоро побачимося? — спитав він з лукавим усміхом.
Лін кивнула. Айзек взявся на пальцях рахувати дні.
— Може, тоді повечеряємо в «Годиннику й півнику» десь... в безділю? О восьмій?