«Їдьте за поїздами!» — написала вона, і водій поїхав — крізь широкі вулиці Західного Ґідда, над древнім величним мостом Баргіст, через Іржу — дуже чисту і холодну річку, що стікала з Вершин Бежек. Вона зупинила таксі й заплатила, лишивши щедрі чайові. Вона хотіла пройти останню милю сама, щоб її не можна було відстежити.
Вона поспішила, щоб встигнути на зустріч у затінку Ребер, кігтів Кістяного Міста, у Злодійському кварталі. За нею на якусь мить небо було переповнене: на відстані гудів аеростат; навколо нього хаотично хиталися крихітні цятки, крилаті постаті грайливо пурхали біля дирижабля, наче дельфіни навколо кита, а перед ними всіма був інший поїзд, що, однак, прямував до центру Нового Кробузона, вузла архітектурної тканини, де застигали волокна міста, де канатні дороги варти розходилися від Штиря, як павутина, і де п’ять залізничних ліній міста сходились у величній строкатій фортеці з темної цегли й очищеного бетону, і деревини, і сталі, і каменю — грандіозній споруді, що позіхала у ницому серці міста — Вокзалі на вулиці Відчаю[1].
Розділ третій
Навпроти Айзека у вагоні сиділо дитя з батьком, потріпаним добродієм у капелюсі й заяложеному піджакові. Щоразу, як дівчинка дивилася на Айзека, той корчив їй смішні міни.
Батько шепотів їй щось і розважав фокусами. Він дав їй у руки камінця і раптом плюнув на нього. Той перетворився на жабу. Побачивши слизьку почвару, дівчинка захоплено вискнула й сором’язливо глипнула на Айзека. Підводячись з місця, він з усіх сил удавав зачудування, вибалушивши у подиві очі й широко відкривши рот. Дівчинка не зводила з нього погляду, поки він відчиняв двері потяга й виходив на станцію Підступна. Періодично ухиляючись від транспорту, він попрямував вуличками до Борсукової Драговини.
У плутанині тісних вуличок Наукового кварталу, найстарішої частини стародавнього міста, майже не було кебів чи тварин. Зустрічалися пішоходи усіх рас; стояли пекарні, пральні, майстерні — надавались усі можливі послуги, необхідні в місті. Були також пивнички й крамниці та навіть приземкувата вартова вежа у кінці Борсукової Драговини, де зливаються річки Іржа й Смола. Плакати на благеньких стінах рекламували салони, застерігали про кінець світу, вимагали вірності політичним партіям — все як і будь-де в місті. Однак, попри позірну нормальність, у цих місцях відчувалась якась напруга, обтяжливе чекання чогось.
Борсуки — фамільяри за традицією, які вважалися стійкими до небезпечних проявів таємних наук, — гасали всюди зі списками в зубах; їхні грушоподібні тільця зникали у спеціальних дверних отворах магазинів. Над скляними вітринами крамниць розташовувалися мансарди. Старі складські приміщення на набережній перебудували. У храмах дрібним божкам збереглися давно закинуті винні погреби. Тут, як і в інших архітектурних закапелках, мешканці Борсукової Драговини займалися своїм ремеслом. Були серед них фізики, химеристи, біофілософи й тератологи, хеміки, некрохеміки, математики, карцисти й металурги, і водяники-шамани, і такі, як Айзек, чиї дослідження не вписувалися в жодну з незліченних теоретичних категорій.
Над дахами плавали якісь чудні випари. Дві річки неспішно зливалися в один потік, над яким піднімалася пара, оскільки невідомі хемікати змішувалися течією в потужні сполуки. Помиї невдалих експериментів із фабрик, лабораторій та лігв алхеміків сполучалися самі собою в мішанку химерних еліксирів. Вода в Борсуковій Драговині мала чудернацькі властивості. Подейкували, що колись-то вуличні хлопчаки, які шукали в річковому баговинні металобрухт, ступили в якусь безколірну калюжу й заговорили давно мертвими мовами чи виловили у волоссі сарану, або ж потихеньку почали прозоріти, аж доки не зникли.
Айзек пішов тихим берегом ріки по розбитій бруківці й чіпких бур’янах Умбрового Променаду. По той бік Іржі над дахами Кістяного Міста немов гігантські бивні височіли Ребра. Бистра вода річки плинула на південь. За півмилі виднівся острів Страк. Древні брили й башти Парламенту виростали із самого краю острова. Не було якогось плавного переходу між міськими заростями й грубими лініями обсидіану, що стриміли з води, мов замерзлий фонтан.
Хмари повільно розсіювалися, відкриваючи вицвіле небо. Айзек вже бачив червону покрівлю своєї робітні, що значно вивищувалася над сусідніми будинками; попереду виднівся обліплений бур’янами двір генделика «Вмируще дитя», куди він любив заходити. Старезні надвірні столики вкривав різнофарбний шар плісняви. Наскільки Айзек пам’ятав, за ними жодного разу не сиділи.
Він зайшов усередину. Здавалося, ніби світло покинуло спроби пробитися крізь товсті зальопані шибки, і тому тут завжди панував присмерк. Стіни, крім бруду, нічого не прикрашало. У пивничці залишилися хіба найзатятіші пияки, обійнявшись із пляшкою. Декілька були наркоманами, інші — Пороблені, декотрі — і те й інше. «Вмируще дитя» приймало всіх. Групка сухоребрих молодиків лежала пластом поперек столу, синхронно посмикуючись від дози шазби, сон-трути чи самочаю. Якась жінка стискала склянку в металевій кігтистій лапі, з якої час від часу попахкувала пара і скрапувало на підлогу мастило. Чоловік у кутку потихеньку нарізався пивом, облизуючи лисячу мордочку, трансплантовану йому замість обличчя.
Айзек стиха привітався зі старим біля дверей — Джошуа, якого перекроїли зовсім небагато, проте нещадно. Після невдалої спроби крадіжки зі зломом він відмовився свідчити проти своєї банди. Тоді магістр засудив його до вічного мовчання — у чоловіка відібрали рот, запечатавши його безшовним клаптем плоті. Щоб не жити, харчуючись рідким супом із пропущених через ніс трубочок, Джошуа вирізав собі новий рот, та від болю рука тремтіла, і вийшло щось кострубате, розірване, недороблене, суцільна трухлява рана.
Джошуа кивнув Айзеку та, обережно притримуючи пальцями рот, пожадливо заходився цмулити сидр.
Айзек попрямував у глиб кімнати. Барна стійка в одному з кутків була дуже низька, близько трьох футів від підлоги. За нею у ночвах брудної води брьохався власник закладу Сілхрістчек.
Сіл жив, працював і спав у своїй балії, похитуючись з одного її боку в інший на велетенських перетинчастих руках і жаб’ячих ногах, і його з виду безкосте тіло хилиталося, немов спухле чоловіче яєчко. Він був древній, товстий і сварливий, навіть як на водяника. Це був старий мішок з тельбухами й кінцівками, тіло без шиї відразу переходило в голову, і зі складок жиру визирало набурмосене лице.
Двічі на місяць він вичерпував воду з балії і, попукуючи й задоволено зітхаючи, змушував завсідників генделика доливати свіжої. Водяники могли провести день на суші без будь-якої шкоди для себе, та Сілхрістчек таким не клопотався. З нього сочилася похмура лінь, чим він і любив займатися у своїй паскудній воді. Айзеку все ж здавалося, що Сіл корчив із себе поганця, аби ніхто не сікався. Йому, вочевидь, подобалося бути бридкішим від усіх.
У молоді роки Айзека вів сюди хлоп’ячий захват у пошуках дна злиднів і мерзенності. Нині, вже старший, він для втіхи вчащав до більш пристойних закладів, повертаючись до Сілового куреня тільки тому, що той був недалеко від роботи, і, на диво, все частіше — із дослідницькою метою. Так Сіл почав постачати необхідні йому для експериментів зразки.
Смердюча вода кольору сечі вихлюпувалася через край балії, доки Сіл перевальцем наближався до Айзека.
— Що п’ємо, Айзе? — гаркнув він.
— «Злодійський ель».
Айзек кинув декілька монет в Сілову долоню. Той повернувся до полиць і витяг плящину пива. Айзек сьорбнув дешеве пійло та сів на стілець, поморщившись, бо на сідало, очевидно, розлили якусь сумнівну рідину.
Сіл знову вмостився в балії. Не дивлячись на Айзека, почав для годиться дурну балачку про погоду, про пиво. Айзек говорив рівно стільки, аби підтримати розмову.
На шинквасі стояли декілька грубих фігурок з води, яка на його очах стікала в тріщини старої деревини. Дві фігурки швидко розпливалися, втрачаючи цілісність, і перетворилися на калюжки. Сіл ліниво зачерпнув у жмені води зі своєї балії і почав замішувати. Вода ліпилася, мов глина, набуваючи тої форми, якої їй надавав Сіл. Усередині клубочилися клаптики бруду й ляпки далеко не прозорої води з ночов. Сіл пучкою виділив на лиці фігурки ніс і приліпив маленькі, як сосисочки, ніжки та поставив крихітного гомункула перед Айзеком.