— Таке тобі треба? — запитав.
Айзек ковтнув рештки пива.
— Твоє здоров’я, Сіле. Дякую.
Він легенько дмухнув на фігурку, і та впала йому в жменю. Попри віяло з бризок, поверхня втримала форму. Іронічно скривившись, Сіл спостерігав, як Айзек притьмом гайнув з генделика, аби швидше донести фігурку до лабораторії.
Надворі здійнявся вітер. Айзек накрив свою здобич і хутко попрямував коротким провулком, що вів од пивнички «Вмируще дитя» до Веслярського Шляху і його робітні, яка водночас правила за житло. Він задом штовхнув зелені двері приміщення й так само назадгузь зайшов усередину. Колись на місці лабораторії була фабрика й склад, і по всій площі насипом і накидом лежали верстати, реторти, по кутках стояли грифельні дошки.
З обох боків кімнати почулося голосне «Привіт». Девід Серачін і Лубламай Дедскетт — такі ж, як Айзек, учені-ренегати, з якими він ділив оренду й простір. Девід з Лубламаєм зайняли перший поверх, у кожного був свій куток з інструментом. Посередині між їхніми частинами кімнати з підлоги стирчала перебудована водяна помпа. Конструкт, теж їхній спільний, носився по кімнаті й голосно та безуспішно витирав пилюку. «Вони не викидають це дрантя із сентиментальності», — подумав Айзек.
Майстерня Айзека, кухня й ліжко розташовувалися на величезній платформі, яка ніби розділяла фабричне приміщення на два поверхи. Вона була приблизно двадцять футів завширшки й оперізувала по колу все приміщення, зіпершись на хисткі дерев’яні рейки, які дивом трималися з того часу, як Лубламай їх пришпанделив.
Двері важко грюкнули за Айзеком, аж задвигтіло довгасте дзеркало, що висіло поряд. «Як це воно ще не розгатилося, — подумав він. — Треба його забрати звідси». Звісно, думка як прийшла, так і пішла.
Коли Айзек, перескакуючи через три сходинки, піднімався вгору, Девід побачив, що він щось тримає в руках, і засміявся.
— Ще один шедевр Сілхрістчека? — крикнув він.
Айзек осміхнувся у відповідь.
— І не кажіть, що я не колекціоную найкраще.
Айзек, який багато років тому знайшов цей склад, першим обрав собі робоче місце, і це було видно. Його ліжко, пічка і нічний горщик розташовувалися в одному кінці цієї підвісної платформи, а в іншому кінці з того ж боку виднілися обриси лабораторії. Полиці були заставлені скляними й глиняними контейнерами з химерними сумішами й небезпечними хемікатами. Стіни були вцятковані геліотипіями Айзека з друзями в різних позах десь у місті та в Грублісі. Задня частина складу прилягала до Умбрового Променаду: вікна виходили на Іржу й узбережжя Кістяного Міста, звідти відкривався казковий вид на Ребра й потяги до Келлтрі.
Айзек пронісся повз велетенські арочні вікна до блискучого мідного апарата. Це був тугий клубок з рурок і лінз, циферблатів і манометрів, понаштрикуваних, де тільки можна.
На кожній деталі машини красувався знак «ВЛАСНІСТЬ ФІЗИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ УНІВЕРСИТЕТУ НК. НЕ ЧІПАТИ».
Айзек перевірив невеличкий паровий котел всередині машини і з полегшенням побачив, що той ще повний. Він підкинув жменю вугілля й заклацнув дверцята на засув. Далі поставив Сілову статуетку під скляний ковпак і роздмухав під ним міх, аби випустити повітря та напустити замість нього газ через тоненьку шкіряну трубку.
Він розслабився. Тепер водоробка протримається трохи довше. Без водяника такі вироби, якщо їх не чіпати, проживуть десь годину і повільно розпадуться до природного стану. У разі будь-якого втручання вони розсіюються ще швидше, а під впливом благородного газу — повільніше. Години зо дві на дослідження є.
Айзек зацікавився водоробками побіжно, під час своїх досліджень у царині теорії об’єднаної енергії. Він питав себе, чи була та сила, що дозволяла водяникові міняти форму води, пов’язана із взаємодією часток, яка в певних умовах тримала матерію вкупі, а в інших — повністю руйнувала її. Так дослідження Айзека пішли по тій самій схемі, що й завжди: побіжний результат його роботи ставав самостійним дослідженням, а також серйозною, хоча майже напевно скороминущою одержимістю.
Айзек налаштував декілька мікроскопів і запалив гасову лампу, аби освітити виріб. Його все ще дратувало, що про це ремесло водяників майже нічого не відомо. Він укотре впевнився, наскільки глупа традиційна наука, наскільки «аналіз» — це всього лише опис і часто препоганий, прикритий туманною маячнею. Улюбленим прикладом з цього жанру була Бенчамбурґова «Гідрофізиконометрія», вельми шанований підручник. Читаючи, він ледь не гикав від сміху і навіть акуратно переписав звідти уривок та прикріпив на стіну:
«Водяники за допомогою того, що називається їхнім водяним ремеслом, спроможні маніпулювати пластичністю й підтримувати поверхневий натяг води таким чином, що вона протягом нетривалого проміжку часу втримує ту форму, яку їй надав маніпулятор. Це досягається способом застосування водяником гідрокогезивного/акваморфічного енергетичного поля малої діахронічної екстенсії».
Інакше кажучи, Бенчамбурґ розумів, як водяники міняли форму води не краще від Айзека, чи вуличного волоцюги, чи самого Сілхрістчека.
Айзек натиснув на декілька важелів, зсунувши ряд пластинок предметного скла так, щоб пропустити сніп різнобарвних променів крізь фігурку, яка, він помітив, уже почала опливати по краях. Через лінзу потужного мікроскопа він побачив, як корчаться бездумні анімалкули. Внутрішня структура води ніяким чином не змінилася — вона просто хотіла набути іншої форми.
Айзек зібрав те, що просочилося крізь щілину в штативі. Він збирався дослідити його пізніше, хоч і знав з минулих разів, що не знайде там нічого цікавого.
Він черкнув щось у нотатнику, який лежав під рукою. Наступні декілька хвилин Айзек проводив над водоробкою ряд експериментів, штрикаючи її шприцом, щоб набрати дещицю її субстанції, роблячи з неї геліотипні знімки з різних ракурсів, уводячи в неї крихітні повітряні бульбашки, які піднімалися й лускали на поверхні. Урешті він довів зібрану воду до кипіння, доки та не випарувалася.
В якийсь момент Щирозубка, Девідова борсучиха, придріботіла сходами й обнюхала йому пальці. Він погладив її задумливо, а коли та лизнула йому руку, крикнув Девіду, що його пестунка голодна. Дивно, але ніхто не відповів. Певно, Девід з Лубламаєм пішли на підвечірок, оскільки з моменту його приходу минуло декілька годин.
Потягуючись, Айзек пішов до своєї комори й кинув Щирозубці шмат сушеного м’яса, який та радісно взялася гризти. Гудки кораблів за стінами поступово вертали його в зовнішній світ.
Унизу відчинили й причинили двері.
Айзек підтюпцем вибіг на сходи, очікуючи побачити колег.
Натомість посеред величезного пустого приміщення стояв незнайомець. Повітряні потоки припасувалися до прибульця, обхопивши його наче щупальцями та обкрутивши вихором пилу. Долівку встеляли цятки світла з відкритих вікон і тріщин у цегляній стіні, та жодна не впала прямо на незнайомця. Дерев’яна платформа рипнула, коли Айзек легенько перехилився, щоб роздивитися. Постать унизу підняла голову, відкинула каптур і, склавши руки на грудях, спокійно дивилася вгору.
Айзек кліпав очима в зачудуванні.
Це був ґаруда.
Він ледь не полетів сторчма зі сходів, намацуючи перила, не в змозі відвести погляд від такого неймовірного гостя. Нарешті Айзек спустився.
Ґаруда пильно дивився на нього. Забувши від здивування про манери, Айзек теж уп’явся очима в прибульця.
Величне створіння майже двометрово височіло на хижих кігтистих ногах, що визирали з-під брудного плаща. Потріпане рам’я звисало майже до землі, прикриваючи вільними складками кожен дюйм тіла, весь його обрис, окрім голови. Це неймовірне, незбагненне пташине лице позирало на Айзека майже владно. Гострий дзьоб ґаруди нагадував щось середнє між дзьобом боривітра й сови. Вохристий відтінок лискучого пір’я м’яко переходив у сірувато-брунатний і рябий. Глибокі чорні очі — крапчастий обідок райдужки ледь виднівся в мороці зіниць — вдивлялися в його власні. Очі так глибоко сиділи в орбітах, що здавалося, ніби ґаруда чи то насміхається, чи то постійно супиться.