А над ґарудиною головою упізнавано випиналися лінії закутаних в ряднину складених крил, велетенських кінцівок із пір’я, шкіри й кісток, що простягалися на добрі два фути від плечей та елегантно вигиналися назустріч одне одному. Айзек ніколи не бачив розмах крил ґаруди зблизька, однак читав про хмарки пилюки, які ті можуть підняти, і крислаті тіні, якими вони накривають здобич під собою.
«Що ж ти робиш тут, вдалині від дому? — здивовано подумав Айзек. — Глянь, яка забарва — та ти з пустелі! Певно, милі й милі йшов сюди із Цимека. Що в біса тут робиш, розкішний ти сучий сину?»
Він ледь було не схилив голову в побожному трепеті перед неймовірним хижаком, та потім прокашлявся і мовив:
— Чим можу вам допомогти?
Розділ четвертий
Лін, на свій смертельний жах, запізнювалась.
Ситуацію погіршувало те, що вона не була великою прихильницею Кістяного Міста. Її бентежила гібридна архітектура цього безглуздого кварталу: синтез індустріалізму та кричущої домашньої показухи дрібних багатіїв, облуплений бетон забутих портових територій і натягнуті шкіри наметового поселення. Ці різні форми ніби довільно перетікали одна в одну в цій низькій, пласкій зоні, повній міських кущів та пусток, де дикі квіти й товстостеблі рослини пробивалися крізь площини бетону та смоли.
Лін дали назву вулиці, але знаки довкола неї розсипалися на своїх жердинах й обвисли настільки, що показували неможливі напрямки, або їх приховувала іржа, або вони суперечили один одному. Вона зосередилась, аби їх прочитати, однак натомість поглянула на свою наспіх нашкрябану мапу.
Можна було орієнтуватися за Ребрами. Лін поглянула вгору і знайшла їх угорі, безкраї виступи, що розтинали небо. Видно було лише один бік клітки; знебарвлені й укриті пухирями вигини балансували, як кістяна хвиля, що ось-ось накриє будівлі на сході. Лін пішла в їхньому напрямку.
Довкола неї розгорталися вулиці, й вона опинилася перед ще однією наче закинутою ділянкою, однак значно більшою за інші. Вона схожа була не на площу, а на масивну недобудовану діру в місті. Будівлі по краях були повернуті не обличчями, а спинами й боками, ніби їм пообіцяли сусідів з елегантними фасадами, які так і не з’явилися. Вулиці Кістяного Міста нервово й непомітно переходили в кущисті зарості з маленькими експериментальними межами з цегли, що швидко сходили нанівець.
Де-не-де брудна трава була поцяткована імпровізованими ятками, довільно розставленими складаними столами, на яких розклали дешеві тістечка чи старі роздруківки, чи мотлох з чийогось горища. Вуличні жонглери без натхнення підкидали предмети. Біля яток було кілька не надто зацікавлених відвідувачів, а на розкиданих каменюках сиділи представники різних рас — читали, їли, шкрябали суху грязюку і споглядали кістки над ними.
Ребра здіймалися над землею на краях пустиря.
Гігантські уламки пожовклої кістки, товщої за найстаріші дерева, вибухали із землі, розкидались на різні боки, здіймаючись у вигнутому підйомі, аж поки на висоті понад півтори сотні метрів, навислі над дахами навколишніх будинків, вони не закручувались назустріч одне одному. Далі вони знову тягнулися вгору, так що їхні кінчики майже торкались, утворюючи кістяну пастку розміром, що годився б для бога.
Колись були плани заповнити площу, збудувати офіси й будинки у порожнині древньої грудної клітини, але вони так ні до чого й не привели.
Інструменти, що використовували на будівництві, легко ламались і губилися. Цемент не застигав. Щось зловісне у напіврозкопаних кістках не давало безоглядно тривожити могилу.
За п’ятнадцять метрів під ногами Лін археологи колись знайшли хребці завбільшки з будинки; хребет, який тихцем закопали назад після того, як на місці розкопок відбулося забагато нещасних випадків. Не виявили ні кінцівок, ні тазу, ні почварного черепа. Ніхто не міг сказати, що ж за істота впала тут і померла тисячоліття тому. Нечупари-продавці роздруківок, які працювали коло Ребер, спеціалізувалися на різноманітних сенсаційних зображеннях Кробузонського Велетня, чотирилапого чи двоногого, людиноподібного, зубастого, з бивнями, з крилами, агресивного чи порнографічного.
Карта Лін повела її до безіменного провулку на південному боці Ребер. Вона попрямувала до тихої вулиці, де знайшла пофарбовані чорним споруди, на які їй казали орієнтуватися, — ряд темних, покинутих будиночків; в усіх, крім одного, двері були закладені цеглою, а вікна закриті й пофарбовані смолою.
На цій вулиці не було перехожих, таксі, дорожнього руху. Лін була зовсім сама.
Над єдиними дверима, що лишилися, крейдою було намальоване щось схоже на ігрове поле, квадрат, розділений на дев’ять менших квадратів. Однак там не було хрестиків чи нуликів, взагалі не було ніяких знаків.
Лін затрималась біля будинків. Вона нервово пошарпала спідницю і блузку, але невдовзі, роздратована сама на себе, підійшла до дверей і швидко постукала.
«І так погано, що я спізнилась, — подумала вона. — Не треба його ще більше бісити».
Вона почула, як угорі ковзають петлі й важелі, та помітила крихітний відблиск світла над головою: використовувалась якась система лінз і дзеркал, щоб ті, хто були всередині, могли визначити, чи ті, хто зовні, варті уваги.
Двері відчинилися.
Перед Лін стояла значно пороблена людина. Її обличчя залишалося тим же сумним, красивим жіночим обличчям, яким воно завжди було, з темною шкірою та довгим заплетеним волоссям, але за ним ховався двометровий скелет з темного чавуну та сплавів олова. Вона стояла на тринозі з міцного розсувного металу. Її тіло змінили для важкої роботи, доповнили поршнями й шківами, які, здавалося, надавали їй невідворотної сили. Її права рука була на рівні голови Лін, а з центру латунної долоні люто висувався гарпун.
Лін відсахнулась, ошелешена й перелякана.
З-за сумовитої жінки прозвучав сильний голос:
— Пані Лін? Мисткиня? Пан Пістрявий чекає на вас. Будь ласка, йдіть за мною.
Пороблена відступила, балансуючи на середній нозі; дві інші вона відкинула, щоби Лін могла обійти її. Гарпун не похитнувся.
«Чи є цьому межа?» — подумала Лін і ступила в темряву.
У кінці повністю чорного коридору стояв какт. Лін відчувала в повітрі смак його живиці, але дуже слабко. Він стояв, двометровий, кремезний і важкий. Його голова переходила у вигин плечей, мов скеля, силует був нерівний через вузли, що виникли в процесі росту. Його зелена шкіра являла собою масу шрамів, восьмисантиметрових шипів і крихітних червоних весняних квітів.
Він підкликав її жестом шишкуватих пальців.
— Пан Пістрявий може дозволити собі терпіння, — сказав він, повернувши на сходи за спиною. — Але, наскільки мені відомо, чекання не надто його тішить.
Він незграбно повернувся назад, щоб поглянути на Лін, з натяком піднімаючи брову.
«Пішов у сраку, служка, — подумала вона з нетерпінням. — Веди мене до головного».
Він потупав далі на безформних ногах, схожих на маленькі пеньки.
За спиною Лін чула вибухові струмені пари та глухі удари — Пороблена піднімалася сходами. Лін попрямувала за кактом по звивистому тунелю без вікон.
«Оце так величезна домівка», — подумала Лін, поки вони все йшли і йшли. Вона зрозуміла, що це, ймовірно, цілий ряд будинків зі знесеними й пересунутими перегородками, спеціально перероблених на широкий звивистий простір. Вони пройшли повз двері, з-за яких раптово долинув страшний звук, схожий на приглушене страждання машин. Антенки Лін нашорошились. Коли звук залишився позаду, почулась черга глухих ударів, ніби два десятки арбалетних болтів вистрілюють у м’яку деревину.
«О, Матінко Роду, — жалібно подумала Лін. — Ґазіде, на що, чорт забирай, я дозволила тобі мене вмовити?»
Увесь процес, який привів Лін до цього жахливого місця, почався зі Щасливчика Ґазіда, імпресаріо-невдахи. Він роздрукував сто геліотипій останньої серії її робіт, розповсюдив їх по місту. Це був стандартний процес — він намагався заробити собі репутацію серед митців і меценатів Нового Кробузона. Ґазід був жалюгідним персонажем, який вічно нагадував усім, хто слухав, про те успішне шоу, що він організував нині покійній ефірній скульпторці тринадцять років тому. Лін та більшість її друзів ставились до нього із жалістю та зневагою. Всі, кого вона знала, дозволяли йому робити геліотипії та підкидали йому кілька монет, благородно називаючи це «передоплатою за його агентські послуги». Тоді він зникав на кілька тижнів, а потім знову з’являвся, з блювотинням на штанах та кров’ю на черевиках, кайфуючи від якогось нового наркотика, — і весь процес починався знову.