Але не цього разу.
Ґазід знайшов Лін покупця.
Коли він підсів до неї в барі «Годинник і півник», її це роздратувало. Зараз не її черга, написала вона у блокноті, вона дала йому цілу Гінею «передоплати» якийсь тиждень тому; але Ґазід перебив її і наполіг, щоб вони відійшли поговорити приватно. Поки її друзі, мистецька еліта Салакуських Полів, сміялися й вигукували двозначні коментарі, Ґазід дав їй цупку білу листівку з простим гербом у вигляді шахівниці три на три клітинки. На листівці була надрукована коротка записка.
«Пані Лін, — йшлося в ній, — мого керівника надзвичайно вразили приклади Ваших робіт, які йому показав Ваш агент. Він запитує, чи не було б Вам цікаво зустрітися з ним, щоб обговорити потенційне замовлення. З нетерпінням очікуємо на Вашу відповідь». Підпис було неможливо розібрати.
Ґазід був придурком і мав залежність чи не від усього, від чого вона буває, і не міг не бути готовим на все, аби тільки роздобути гроші на наркотики; але це не було схоже на жодне шахрайство, яке могла собі уявити Лін. Для нього не було в цьому жодного прихованого інтересу, хіба що в Новому Кробузоні справді був хтось багатий, хто готовий був заплатити за її роботу, взявши Ґазіда на паях.
Вона витягла його з бару під звуки свисту й улюлюкання та жаху і наказала розповісти, у чому річ. Ґазід спершу ухилявся від відповіді та, здавалося, ламав голову над тим, яку ж брехню вигадати. Однак швидко зрозумів, що доведеться розповісти їй правду.
— Є хлопець, в якого я час від часу купую всяке... — почав він. — Коротше, у мене лежали роздруковані копії твоїх статуй... е-е... на полиці, коли він зайшов у гості, й вони йому сподобалися, і він захотів взяти собі кілька штук, і... е-е... я погодився. А трохи згодом він сказав мені, що показав їх чуваку, який постачає йому ті штуки, що я іноді купую, і тому чуваку вони сподобались, і він їх взяв і показав своєму босу, і тоді вони дісталися до типу головного начальника, який дуже захоплюється мистецтвом — минулого року купив кілька робіт Александріни — і вони йому сподобались, і він хоче, щоб ти зробила для нього скульптуру.
Лін переклала розповідь з його ухильної мови на нормальну.
«Бос твого наркодилера хоче, щоб я на нього працювала???» — написала вона.
— Ну чорт, Лін, це не те... ну, так, але... — Ґазід зробив паузу. — Ну, так, — знічено погодився він. Ще одна пауза. — Тільки... тільки... він хоче з тобою познайомитись. Якщо тобі цікаво, йому потрібно познайомитися з тобою особисто.
Лін замислилась.
Безумовно, це була захоплива можливість. Судячи з листівки, це був не якийсь дрібний ділок, а великий гравець. Лін була недурною. Вона знала, що це буде небезпечно. Вона не могла нічого вдіяти зі своїм захопленням. Це стало б величезною подією в її мистецькій кар’єрі. Вона могла б пускати чутки про це. У неї міг би бути покровитель з кримінального світу. Вона була досить розумною, щоб усвідомлювати, що її захоплення — дитяче, але не настільки мудрою, щоб це її хвилювало.
А поки вона вирішувала, що їй однаково, Ґазід назвав суми, про які говорив таємничий покупець. Ніжки Лін нашорошились від захвату.
«Мені треба поговорити з Александріною», — написала вона і зайшла до бару.
Алекс нічого не знала. Вона витиснула все, що могла, з престижності того факту, що продала полотна кримінальному авторитету, але вона зустрічалася тільки з посланцем, у кращому разі — середнього рівня, який запропонував їй величезні суми за дві картини, котрі щойно закінчила. Вона прийняла пропозицію, передала картини і більше ніколи нічого про них не чула.
Ось і все. Вона не знала навіть імені покупця.
Лін вирішила, що вона може досягти більшого.
Вона передала повідомлення через Ґазіда по нелегальному ланцюгу комунікації, який вів хтозна-куди, що так, їй цікаво, і вона готова зустрітися, однак їй потрібно знати ім’я, аби записати у щоденнику.
Злочинний світ Нового Кробузона перетравив це повідомлення та змусив її тиждень чекати, а тоді виплюнув відповідь у вигляді ще однієї надрукованої записки, що проштовхнули їй під двері, поки вона спала. У записці була адреса в Кістяному Місті, дата й ім’я з одного слова: Пістрявий.
У коридор просочилися несамовите клацання й брязкіт. Какт-провідник Лін відкрив одні з численних темних дверей і відійшов убік.
Поступово очі Лін призвичаїлись до світла. Вона стояла в друкарському бюро. Це була велика кімната з високою стелею, пофарбована в чорний колір, як усе в цьому печерному місці, добре підсвічена гасовими лампами й заповнена десь сорока столами: на кожному була громіздка друкарська машинка, за кожним сидів секретар, передруковуючи нескінченні нотатки, що лежали поруч. Переважно люди, переважно жінки, однак Лін також вловила запах і вигляд чоловіків та кактів, навіть пари хепрі, й одна водяниця працювала на друкарській машинці з клавішами, адаптованими до її величезних рук.
По периметру кімнати стояли Пороблені — знову ж таки, переважно люди, але й інші раси, навіть Пороблені-ксенії, які зустрічалися дуже рідко. Частина були пороблені органічно, з кігтями, і рогами, і плитами нарощених м’язів, однак більшість були механічні, і через спеку від їхніх бойлерів в кімнаті було нічим дихати.
У кінці кімнати був зачинений кабінет.
— Пані Лін, нарешті, — прогуркотів мегафон над дверима, щойно вона зайшла. — Будь ласка, пройдіть кімнатою до мого кабінету.
Лін пробралася між столами. Вона придивилась, що друкували, хай як важко це було для неї, і ще важче в дивному світлі кімнати з чорними стінами. Усі секретарі майстерно друкували, читали нашкрябані записки і передруковували їх, навіть не дивлячись на клавіатуру чи на результат.
«На продовження нашої розмови тринадцятого числа цього місяця, — йшлося в одній нотатці, — будь ласка, розгляньте роботу вашої франшизи під нашою юрисдикцією, з подальшим узгодженням умов».
Лін пішла далі.
«Ти завтра помреш, стерво, червиве ти лайно. Ти заздритимеш Поробленим, сука ти боягузлива, ти кричатимеш, поки в тебе кров з рота не піде», — писалося в наступній.
«Ой, — подумала Лін. — Ой... рятуйте».
Двері кабінету відчинилися.
— Заходьте, пані Лін, заходьте! — прогуркотів голос з мегафона.
Лін зайшла без вагань.
Більшу частину простору невеличкої кімнати заповнювали шафки для документів і книжкові полиці. На одній стіні висіла маленька традиційна картина Залізної затоки, написана олією. За великим столом із темного дерева була ширма, розмальована силуетами риб, — велика версія ширм, за якими перевдягалися натурники. В центрі ширми одна з риб була з дзеркального скла, що відображало Лін. Вона невпевнено стала перед ширмою.
— Сідайте, сідайте, — сказав тихий голос з-за неї.
Лін відсунула стілець, що стояв перед столом.
— Я вас бачу, пані Лін. Дзеркальний короп з мого боку — вікно. Я думаю, що ввічливо повідомляти людей про це.
Схоже, мовець очікував на відповідь, тож Лін кивнула.
— Знаєте, ви спізнилися, пані Лін.
«Ну щоб йому! Це ж треба було спізнитися саме на цю зустріч!» — у паніці подумала Лін. Вона почала писати вибачення в блокноті, але голос перебив її.
— Я знаю мову жестів, пані Лін.
Лін поклала блокнот і заходилась палко вибачатися знаками.