„Вони накивали п’ятами до бункерів, як Гітлер і решта нацистських щурів наприкінці Другої світової“, — заявив республіканець Стів Слоун. Коли його спитали, чи можна зацитувати ці слова з посиланням на нього, представник штату Канзас розсміявся: „Чому я маю заперечувати? Хвороба вже в мені. Наступного тижня я вже буду лише пилом, розвіяним на вітрі“.
У Клівленді, Індіанаполісі й Терра-Хот лютують пожежі, найімовірніше, спричинені підпалом.
Грандіозний вибух із епіцентром біля стадіону „Ріверфрант“ у Цинциннаті не був ядерним, як побоювалися попервах. Він стався в результаті збільшення тиску природного газу через недогляд…»
Газета випала Джейкові з рук. Миттю її підхопив порив вітру й пішов ганяти платформою, розшматовуючи на окремі аркуші. Один з них, витягнувши шию, підхопив на льоту Юк. І потрюхикав до Джейка з газетою в роті, як слухняний собака з палицею.
— Ні, Юку, вона мені більше не потрібна, — у Джейка був голос дуже хворої маленької дитини.
— Тепер ми хоча б знаємо, куди поділися всі люди, — сказала Сюзанна, нахиляючись і беручи в Юка газету. Останні дві сторінки. На них було безліч некрологів, надрукованих найменшим шрифтом з усіх, що вона будь-коли бачила. Жодних світлин, жодних причин смерті, анічичирк про ритуальні служби. Просто цей помер, коханий такої-то, той помер, родичі невтішні, і ще один помер, його пам’ятають і люблять. Усе крихітним не надто рівним шрифтом. Саме кострубатість шрифту і була доказом, що свідчив про реальність тих подій.
«Але ж як вони старалися вшанувати мертвих, — подумала Сюзанна, й на очі їй навернулися сльози. — Як старалися».
Вона згорнула аркуші вчетверо і подивилася на задню сторінку — останню в «Кепітал Джорнел». Там була картинка з зображенням Ісуса Христа: сумні очі, розпростерті руки, на лобі — сліди від тернового вінця. Під ним три невблаганні слова величезним шрифтом:
Вона з докором подивилася на Едді і простягнула йому газету, вказуючи коричневим пальцем на дату вгорі. 24 червня 1986 року. Едді потрапив до світу стрільця за рік до цих подій.
Він тримав її довго-предовго, водячи пальцем по даті туди й назад так, ніби його дотик міг щось змінити. А потім подивився на своїх супутників і похитав головою.
— Ні. Я не можу пояснити, що це за місто, що це за газета і що за мертві люди на вокзалі, але точно скажу вам одне: коли я залишив Нью-Йорк, там усе було в нормі. Скажи, Роланде?
Стрілець поморщився.
— Особисто мені здалося, що в твоєму світі нічого доброго не було. Але люди, які там жили, не здавалися жертвами пошесті — це точно.
— У нас була поширена якась болячка, котру називали хворобою легіонерів. Ну і, звісно ж, СНІД…
— Це те, що передається статевим шляхом? — спитала Сюзанна. — Хвороба фруктів і наркоманів?
— Так, але в моєму «коли» геїв фруктами вже не називали, — відповів Едді, видушуючи з себе усмішку. Усмішка вийшла квола, напружена і неприродна, тож Едді вирішив за краще її прибрати.
— Отже, це… цього ніколи не було, — сказав Джейк, обережно торкаючись обличчя Христа на останній сторінці газети.
— І так, і ні, — відповів йому Роланд. — Це сталося у червні, місяці сівби, тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року. А зараз перед нами наслідки цієї пошесті. Якщо Едді не помилився щодо відрізку часу, що минув, то епідемія цього «супергрипу» сталася саме в червні цього року. Ми в Топіці, що в штаті Канзас, у часи Жнив вісімдесят шостого. Ось вам і відповідь на те, що це за час. А щодо світу, то нам усім відомо, що це не світ Едді. Можливо, він твій, Сюзанно, а можливо, Джейків, бо ти залишив свій світ перед тим, як у ньому розгулялося ось це, — він постукав пальцем по даті виходу газети й подивився на Джейка. — Якось ти мені сказав одну важливу річ. Навряд чи ти сам це пам’ятаєш, але я не забув. Мені мало хто говорив настільки важливі слова: «Йди. Цей світ не єдиний — існують інші».
— Знову загадки, — насупившись, пробурчав Едді.
— Хіба не факт, що Джейк Чемберз уже одного разу помер, а тепер стоїть перед нами, живий-здоровий? Чи ви не повірили, коли я розповідав про його смерть під горами? Я точно знаю, що час від часу ви сумніваєтеся в моїй чесності. І, мабуть, маєте на це свої підстави.
Поміркувавши хвилину, Едді похитав головою.
— Ти брешеш, коли тобі треба для справи, але думаю, коли ти розповідав про Джейка, не той у тебе був стан, щоб казати щось, крім правди.
Роланд із неприємним подивом відзначив для себе, що слова Едді боляче зачепили його. Ти брешеш, коли тобі треба для справи. Врешті-решт, це правда.
— Ми повернулися у водойму часу, — продовжив стрілець, — і вчасно витягли його звідти, поки він не потонув.
— Тивитяг, — виправив Едді.
— Ви теж допомагали. Завдяки вам я залишився живим. Але облишмо поки що цю тему. Вона справи не стосується. Важливіше те, що існує безліч паралельних світів і дверей, що до них ведуть. Це — один з таких світів, а тонкохід, що його ми чуємо, — двері… тільки набагато більші за ті, котрі ми бачили на березі моря.
— А наскільки більші? — спитав Едді. — Завбільшки зі службові двері якогось складу чи завбільшки з сам склад?
Похитавши головою, Роланд розвів руками і знизав плечима.
— А цей тонкохід… ми не просто поряд із ним. Ми ж пройшли крізь нього, коли їхали сюди, чи не так? — спитала Сюзанна. — Крізь нього ми й потрапили до цієї Топіки.
— Напевно, так, — погодився Роланд. — Ніхто з вас нічого дивного не відчув? Запаморочення, наприклад, чи нетривкої нудоти?
Всі заперечливо похитали головами, і Юк теж, бо він пильно спостерігав за Джейком.
— Ні, — констатував Роланд, наче цього слід було чекати. — Але ж усі наші думки були тільки про загадки…
— Всі наші думки були про те, щоб не зіграти в ящик, — пробурчав Едді.
— Так. Тож, мабуть, ми проїхали крізь тонкохід, навіть не підозрюючи про це. Хай там як, але тонкоходи — це не природне явище. Це виразки на шкірі світобудови, вони існують тільки тому, що все йде шкереберть. В усіх світах.
— Бо в Темній Вежі все пішло шкереберть, — констатував Едді.
Роланд кивнув на знак згоди.
— І навіть якщо це місце — цей час, цей світ не становить долю-ка твого світу в цю мить, то воно може стати цим ка. Ця пошесть або інші, ще гірші за неї, можуть поширюватися. Так само й тонкоходи поширюватимуться, їх кількість і розмір ставатимуть дедалі більшими. За роки пошуків Вежі я вже їх бачив зо шість, а чув узагалі про дві дюжини. Перший… перший я бачив, коли був ще дуже молодий. Поблизу містечка, яке називалося Гембрі, — він знову потер щоку і не здивувався, коли відчув, що між щетиною проступив піт. Кохай мене, Роланде. Якщо кохаєш мене, то кохай.
— З нами щось сталося, і це щось викинуло нас із твого світу, Роланде, — сказав Джейк. — Ми збилися зі Шляху Променя. Дивіться, — показав він на небо. Над ними повільно пливли хмари, але їхній плин більше не прямував строго в той бік, куди вказувала розтрощена фізіономія Блейна. Південний схід залишався південним сходом, але ознаки Променя, до яких вони так призвичаїлися за цей час, зникли.
— А яке це має значення? — спитав Едді. — Тобто нехай Промінь зник, але ж Вежа існує в усіх світах. Чи ні?
— Так, — підтвердив Роланд, — але знайтиїї можна не в усіх світах.
За рік до початку своєї блискучої кар’єри наркомана-героїніста Едді працював кур’єром — недовго і не надто успішно. Тож зараз згадав ліфти в деяких будівлях, де йому доводилося бувати, розвозячи пакунки, будівлях, де здебільшого розташовувалися банки й інвестиційні компанії. Там були поверхи, на яких неможливо було спинити кабіну й вийти, для цього потрібна була спеціальна картка, що її вставляли в гніздо під кнопками. Коли ліфт піднімався на такий поверх, замість цифри у віконечку висвітлювався X.