…і троянда. Одна-єдина дика троянда росла на пустирі, де за планом мала невдовзі вирости купа кондомініумів. Але Джейк знав, що нічого подібного до неї немає в усьому білому світі. А може, навіть не в одному, а в усіх світах, про які згадував Роланд. Едді казав, що біля Темної Вежі ростуть троянди, мільярди троянд, цілі чортові акри троянд. Едді бачив їх уві сні. Та все ж Джейк підозрював, що його троянда відрізнялася навіть від тих троянд на полі коло Вежі… і поки доля не вирішить інакше, він ще повертатиметься до світу автомобілів, телевізорів і полісменів, які прагнуть знати, чи є в тебе посвідчення особи і як звуть твоїх батьків.
«До батьків я, мабуть, теж ще повернусь», — подумав Джейк, і від цієї думки серце забилося швидше, знемагаючи від надії і тривоги.
Вони зупинилися посеред ряду машин. Джейк, поглинутий своїми думками, окинув порожнім поглядом широку вулицю (мабуть, це бульвар Ґейдж, вирішив він). І тут їх наздогнали Роланд та Едді.
— Після того як я кілька місяців штовхав Залізну Бабу, ця крихітка здається іграшковою, — шкірячись, повідомив Едді. — Мені здається, її можна штовхати, просто дмухаючи ззаду, — і продемонстрував, що мається на увазі, сильно дмухнувши в спинку візка. Джейк хотів було підказати Едді, що в машинах, які стояли на «місцях для немічних», можуть бути візки з моторчиками, але збагнув, що їхні батарейки вже давно сіли й Едді, напевно, вже про це здогадався.
Але Сюзанна пустила його слова повз вуха — зараз її більше цікавив Джейк.
— Сонечко, ти не відповів. Ти побачив ці машини і засумував за домом?
— Та ні. Мені просто стало цікаво, чи всі ці моделі я знаю. Я подумав, може… якщо ця версія світу 1986 року з’явилася з якогось іншого світу, а не з мого 1977-го, то я зможу розібратися. Але я не можу. Бо все змінюється надто швидко. Навіть за дев’ять років… — він знизав плечима й подивився на Едді. — Може, тобі вдасться знайти якісь невідомі моделі. Ти ж справді жив у тисяча дев’ятсот вісімдесят шостому.
— Та жити я жив, але особливо не цікавився, що там де відбувається, — пробурчав Едді. — Здебільшого я проводив час у стані овоча. Але… може…
Едді знову повіз Сюзанну гладеньким покриттям паркувального майданчика, показуючи на машини.
— «Форд експлорер»… «шевроле каприз»… а то старий «понтіак», судячи з розділених ґрат…
— «Іїонтіак бонвіль», — уточнив Джейк. Захоплений погляд Сюзанни зворушив його, адже їй всі ці автомобілі, напевно, здавалися дивом з майбутнього, не меншим за космічні кораблі з фільму про Бака Роджерса. А разом з цією думкою з’явилася інша: а якими ці машини здаються Роландові? І Джейк озирнувся.
Але стрілець не виявляв до машин жодної цікавості. Його погляд був спрямований кудись удалину, через вулицю в бік парку, в бік автостради… втім, Джейк сумнівався, що він щось там бачить. Швидше за все, він просто глибоко замислився. А якщо так, то вираз його обличчя промовляв, що в надрах своїх думок стрілець не знаходить нічого доброго.
— То малий «крайслер К», — показав Едді, — а то «субару». «Мерседес SEL 450», крута тачка, машина чемпіонів… «мустанг»… «крайслер імперіал», добре зберігся, але зробили його, мабуть, ще за давніх-давен…
— Обережно, хлопче, людей везеш, — сказала Сюзанна дещо різким, як здалося Джейкові, тоном. — Я знаю цю машину. Здається, вона нова.
— Вибач, Сьюз. Я не хотів. Це «кугуар»… ще один «шеві»… і ще один… Топіка обожнює «Дженерал Моторс»… «хонда сівік»… «фольксваген кролик»… «додж»… «форд»…
Едді затнувся, побачивши маленьку машинку в кінці ряду, білу з червоною облямівкою.
— Такуро, — промовив він здебільшого до себе. Обійшов навколо автомобіля, щоб подивитися на багажник. — «Такуро-спірит», якщо бути точним. Чув коли-небудь про таку марку й модель, Джейку з Нью-Йорка?
Джейк похитав головою.
— І я. Теж, блін, не чув.
Едді повіз Сюзанну в бік бульвару Ґейдж. Досі занурений у свої думи, Роланд рушив слідом за ними, ідучи й зупиняючись синхронно з ними. Перед самим автоматичним входом до майданчика (СТОП, ВІЗЬМИ КВИТАНЦІЮ) Едді пригальмував.
— З такою швидкістю ми постаріємо швидше, ніж доберемося до того парку, й помремо, не встигнувши добутися автостради, — пустила шпильку Сюзанна.
Цього разу Едді не вибачався — здавалося, він навіть її не почув. Він роздивлявся наклейку на бампері іржавого старого «АМС пейсера». Наклейка, як і ті маленькі знаки з зображенням інвалідного візка, що позначали «місця для немічних», була синя з білим. Щоб краще її роздивитися, Джейк присів навпочіпки. Юк опустив голову йому на коліна, і хлопчик неуважно погладив її. Другою рукою він торкнувся наклейки, наче переконуючись у тому, що вона справжня, а не витвір уяви. «МОНАРХИ КАНЗАС-СІТІ» — проголошував напис. Замість літери «О» в слові «Монархи» був бейсбольний м’яч, позаду якого пролягали намальовані смуги швидкості, ніби м’яч летів поза межі парку.
— Виправте мене, коли я скажу щось не так, адже про те, що відбувається в бейсболі за межами стадіону Янкі, я не знаю ні біса, але хіба ця команда називається не «Королі Канзас-Сіті»? У них там ще Джордж Брет грає.
Джейк кивнув, бо знав «Королів» і Брета, хоча в Джейковому «коли» той був ще молодим гравцем, а в часи Едді вже, напевно, постарів.
— Ти маєш на увазі «Атлетів Канзас-Сіті»? — спитала Сюзанна, трохи здивована. Роланд участі в розмові не брав, він досі ширяв десь у своїх персональних озонових високостях атмосфери.
— У вісімдесят шостому вже ні, — м’яко виправив Едді. — У вісімдесят шостому «Атлети» вже були в Окленді, — з наклейки на бампері він перевів погляд на Джейка. — Можливо, молодша ліга? Три-А?
— Королі Три-A все одно лишаються Королями, — пояснив Джейк. — Вони грають в Омасі. Ходімо, нам час.
Джейк не знав, що почувають інші, але йому самому значно полегшало на душі. Можливо, то все були дурниці, але йому відлягло. Він переконався, що ця жахлива чума не з’явиться в його світі, бо в його світі не було «Монархів Канзас-Сіті». Певне, інформації для такого висновку було замало, але хлопчик відчував, що це правда. І яку невимовну полегкість давало усвідомлення, що його мама й тато не приречені померти від вірусу, який називали Капітаном Трипсом, й бути спаленими на… сміттєзвалищі чи деінде!
Та тільки бути в цьому на сто відсотків упевненим він не міг, навіть якщо цей світ 1986 року не був версією того 1977-го, звідки був родом Джейк. Бо навіть якщо в цьому страхітливому світі були автомобілі, що називалися «такуро спірит», а Джордж Брет тут грав за «Монархів Канзас-Сіті», Роланд казав, що халепи поширюються… що такі речі, як супергрип, роз’їдають тканину буття, як кислота з акумуляторів — ганчірку.
Стрілець згадував про водойму часу. Спершу ця назва вразила Джейка своєю поетичністю, своєю чарівністю. Та що як водойма заросте намулом і перетвориться на болото? А раптом ці бермудські трикутники, що їх Роланд називав тонкоходами, які колись були великою рідкістю, тепер є радше правилом, ніж винятком? А раптом… о, думка була страхітлива, від таких думок гарантовано безсоння до півночі… раптом структура Вежі ослаблюється, а разом з нею провисає реальність? А що як каркас не витримає, і один рівень впаде на інший… а той на третій… і далі… аж поки…
Джейк прикусив губу й мало не закричав, коли Едді взяв його за плече.
— Джейку, не варто доводити себе до істерики.
— Та що ти про це знаєш? — грубо відповів йому Джейк. Він дуже розізлився, але чому? Від страху чи від того, що йому зазирнули в душу? Він не знав. Та, зрештою, йому було байдуже.
— Коли йдеться про істерики, я спец. Не знаю точно, що в тебе на думці, але в будь-якому разі зараз саме чудова нагода перестати про це думати.
Мабуть, це гарна порада, вирішив Джейк. Разом вони перейшли вулицю й рушили в бік Ґейдж-парку, не знаючи, що наближаються до одного з найбільших потрясінь у Джейковому житті.