Едді показав. Спершу Сюзанна нічого не бачила, хоча на добрих три милі вперед дорогу було ідеально видно, навіть поза тим місцем, де її знову перекривав тонкохід. Потім… так, щось наче замріло. Якийсь обрис на межі, що розділяє видиме й невидиме. Звісно, якщо то був не останній промінчик світла!..
— Це будинок? — спитав Джейк. — Якщо так, то він стоїть просто на дорозі!
— Що там, Роланде? — спитав Едді. — У тебе ж найгостріший зір у цілому всесвіті.
Певний час стрілець мовчав. Він стояв і дивився вперед, тримаючись великими пальцями рук за кобуру.
— Роздивимось, коли наблизимось, — нарешті мовив він.
— Та ну! Тобто трясця твоїй матері! Ти знаєш, що то таке, чи не знаєш? — вигукнув Едді.
— Роздивимось, коли підійдемо ближче, — повторив стрілець, ухилившись від відповіді. Клацаючи підборами, він пішов через смуги, що вели на схід, до свого багаття. Сюзанна подивилася на Джейка й Едді та знизала плечима. Вони відповіли їй тим самим… і хлопчик зайшовся веселим сміхом. Сюзанні подумалося, що зазвичай малий поводився так, наче йому щонайменше вісімнадцять, а не одинадцять років. Але від того сміху він здавався дитям, якому невдовзі виповниться десять, і Сюзанні це страшенно подобалося.
Вони з’їли загорнуті в листки делікатеси, які Едді називав стрільцевими буритосами. Що більше сутеніло, то ближче вони підсувалися до вогню й підкидали в полум’я дров. Десь на півдні час від часу гукав птах. Ще ніколи в житті Едді не доводилося чути настільки самотнього крику. Вони майже не розмовляли між собою, та й не майже — взагалі ніколи не розмовляли о цій порі, збагнув Едді. Неначе час, коли світло й темрява мінялися на землі місцями, був якийсь особливий і чомусь позбавляв їх потужного відчуття єдності, яку Роланд називав ка-тетом.
Джейк підгодовував Юка, даючи йому шматочки сушеної оленини зі свого останнього згортка. Сюзанна сиділа, схрестивши вкриті шкіряною накидкою ноги, на своїй скатаній постелі й мрійливо дивилася у вогонь. Роланд лежав, спираючись на лікті, й дивився в небо, де хмари майже розсіялися і крізь них прозирали зорі. Едді й собі підвів погляд і побачив, що Старої Зорі й Старої Матінки вже нема, їхні місця у небесному склепінні посіли Північна зірка і Велика Ведмедиця. Можливо, це і не його світ, адже в його світі немає автомобілів марки «такуро», «Монархів із Канзас-Сіті» й забігайлівок із назвою «Боїнг-боїнг бургери», але Едді хотілося думати, що його світ десь поряд. «Може, цей світ межує з нашим», — вирішив він.
Коли десь віддалік знову закричав птах, Едді теж звівся на лікті й глянув на Роланда.
— А пам’ятаєш, ти хотів нам щось розповісти? Моторошну історію своєї юності. Сюзен, так, здається, звали ту дівчину?
Якусь мить стрілець не відривав погляду від небесного склепіння, і Едді подумав, що тепер настала черга Роланда витати в хмарах. Але потім він подивився на своїх друзів, і погляд у нього був навдивовижу покаянний і тривожний.
— Не подумайте, що я морочу вам голови. Але чи дасте ви мені ще один день на обдумування? А може, щоб вони мені наснилися, знадобиться ще одна ніч. Це давні справи, мертві справи, але я… — він у розпачі розвів руками. — Деякі справи навіть після смерті не спочивають з миром. Їхні кістки волають з-під землі.
— Це привиди, — сказав Джейк, і в його очах Едді побачив тінь жахіття, яке він пережив у будинку в Датч-Гілі. Того жахіття, яке навалилося на нього, коли Охоронець Дверей вийшов зі стіни і потягнувся до нього лапою. — Іноді привиди існують. Іноді вони повертаються.
— Так, — погодився Роланд. — Іноді існують, іноді повертаються.
— Краще не треба наганяти страху, — сказала Сюзанна. — Часом, коли ти знаєш, що зараз буде непереливки, краще сісти на коня й пуститися галопом.
Ретельно зваживши ці слова, Роланд підвів на неї очі.
— Завтра ввечері, коли розпалимо багаття, я розповім вам про Сюзен. Клянуся іменем батька.
— А нам потрібно це чути? — зопалу спитав Едді. І сам здивувався, що ці слова зірвалися йому з вуст, бо він як ніхто інший цікавився минулим стрільця. — Тобто, якщо тобі болить, Роланде, то, може, не варто…
— Я не певен, що вам треба це чути, але впевнений, що мені конче потрібно розповісти. Наше майбутнє — це Вежа. І щоб іти до неї з чистим серцем, я мушу якомога надійніше поховати своє минуле. Розповісти геть усе мені забракне сил, бо в моєму світі навіть минуле не стоїть на місці, речі у ньому міняються місцями. Але ця одна-єдина історія заступить собою решту.
— А це вестерн? — раптом спитав Джейк.
Роланд здивовано глянув на нього.
— Я не розумію, про що ти, Джейку. Так, Ґілеад — це баронія Західного Світу, [8]Меджис також, але…
— Вестерн-вестерн, — підтакнув Едді. — Всі Роландові історії — це вестерни, — він ліг і натягнув на себе ковдру. З заходу й сходу до його вух долітало слабке бурмотіння тонкоходу. Він понишпорив у кишенях, шукаючи набоїв, які дав йому Роланд, і вдоволено кивнув, коли намацав потрібне. Напевно, вночі він зможе спати без них, але завтра вони точно йому знадобляться. Гульки на платній дорозі ще не скінчилися.
Сюзанна нахилилася над ним і поцілувала в кінчик носа.
— Спатоньки, любий?
— Угумсь, — сказав Едді, підкладаючи руки під голову. — Не щодня мені доводиться проїхатися на найшвидшому в світі потязі, знищити найрозумніший у світі комп’ютер, а потім дізнатися, що всіх людей викосив грип. І все це, прошу зазначити, до обіду. Та від такого хто завгодно втомиться, — Едді всміхнувся й заплющив очі. Сон зморив його з усмішкою на устах.
Йому снилося, що всі вони стоять на розі Другої авеню й Сорок шостої вулиці, перед невисоким дощаним парканом, за яким простирається пустир, порослий бур’яном. На них був дивний одяг Серединного світу — пістряве вбрання з оленячої шкіри, старі сорочки, що так-сяк трималися купи завдяки булавкам і шнуркам. Але жоден з перехожих, що поспішали Другою авеню у справах, не звертав на них уваги. Ніхто не помічав, що в Джейка на руках пухнастик-шалапут, а дорослі озброєні до зубів.
«Бо ми привиди, — подумав Едді. — Ми привиди, що не покояться з миром».
Паркан був обклеєний афішами. Одна повідомляла про тур «Секс Пістолз», знову об’єднаних (Едді всміхнувся про себе, бо думав, що вже хто-хто, а «Пістолзи» ніколи не об’єднаються після розпаду), інша — про якогось коміка, Адама Сендлера, про якого Едді в житті не чув, а третя — «Чаклунки» — про малих відьом. Саме на цій афіші темно-рожевими літерами кольору літніх троянд було написано:
— Он вона, — сказав Джейк, показуючи кудись пальцем. — Троянда. Посеред пустиря. Вона чекає на нас.
— Так, вона чарівна, — сказала Сюзанна. А потім показала на табличку біля троянди, повернуту лицем до Другої авеню. Голос і погляд у Сюзанни були тривожні. — А з тим що робити?
На табличці зазначалося, що дві компанії, «Будівельна компанія Мілза» і «Нерухомість Сомбра» на місці, де росла троянда, планували звести житловий комплекс «Затока Черепахи». Коли? НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ — туманно проголошувала табличка.
— Не варто про це турбуватися, — відповів Джейк. — Той знак і раніше там стояв. Він, либонь, старий, як…
І тут його слова заглушило ревіння двигуна, що набирав обертів. Десь за парканом, з того боку, де була Сорок шоста вулиця, в повітря почали підніматися хмари брудно-коричневого вихлопу, схожі на димові сигнали тривоги. Аж раптом дошки паркану з того боку розлетілися, і звідти виїхав здоровенний червоний бульдозер. Навіть його лезо було червоним. Але криво виведені на ньому слова — СЛАВА КРІМСОН КІНГУ — були жовті й кричущі, як сама паніка. На місці водія сидів чоловік, який украв Джейка на мості через річку Сенд, їхній старий друзяка Ґешер. Його лице, вкрите гнійними чиряками, злостиво зиркало на них з-понад панелі приладів. На голові в нього була каска, зсунута на потилицю, з написом чорними літерами «ЛИВАРНЯ ЛАМЕРКА». А над ними було намальоване лупате око.