— Блейне? Відповідай.
— Відповідай, — підтримав Роланд. — Відповідай, або я проголошу кінець змагання й вимагатиму дотримання обіцянки.
Щось торкнулося ліктя Едді. Глянувши вниз, він побачив, що це Сюзаннина гарна рука. Узяв її, стис і всміхнувся жінці.
Він сподівався, що усмішка вийшла трохи впевненішою, ніж насправді почувався її господар. Вони виграють змагання (він майже в цьому не сумнівався), але жодного уявлення про те, як поведеться Блейн, він не мав.
— ЩОБ… ЩОБ ШТАНИ НЕ СПАДАЛИ? — зміцнілим голосом Блейн повторив питання як твердження. — ЩОБ ШТАНИ НЕ СПАДАЛИ. ЦЯ ЗАГАДКА ГРУНТУЄТЬСЯ НА ПЕРЕБІЛЬШЕНІЙ ПРОСТОТІ…
— Точно. Добре впорався, Блейне, але не намагайся згаяти час — цей номер не пройде. Далі…
— Я НАПОЛЯГАЮ НА ТОМУ, ЩОБ ТИ ПЕРЕСТАВ СТАВИТИ МЕНІ ЦІ ДУРНІ…
— Тоді зупини поїзд. Якщо ти такий знервований, то зупинися тут, і я перестану.
— НІ.
— Гаразд. Тоді продовжимо. Що це таке — ірландське, але завжди стоїть на задньому дворі, навіть під дощем?
Знову клацання, та цього разу таке гучне, що Едді здалося, наче в його барабанну перетинку встромили затуплений шпичак. Пауза затяглася на п’ять секунд. Зелена крапка на карті була так близько до Топіки, що кожен її спалах осявав слово неоновим світлом. А потім:
— ПЕДДІ О’МЕБЛІ.
Відповідь на цю кумедну загадку Едді вперше почув у завулку за «Далі» або десь у подібній місцині для збіговиськ. Але Блейнові відповідь далася з великим скрипом. Неабияких зусиль йому довелося докласти, щоб простежити своїм негнучким розумом правильний шлях до її розгадки. Лампи в баронському вагоні палахкотіли ще дикіше, ніж перед тим, Едді чув, що зі стін лине тихе бурмотіння — такий звук видає стереопідсилювач перед тим, як здохнути.
На карті маршруту заблимало слабке рожеве світло.
— Годі! — вигукнув Маленький Блейн тремким, наче в персонажа зі старого мультика «Ворнер Бразерс», голосом. — Припиніть, ви його вбиваєте!
«А ти як гадаєш, розумнику, що він витворяє з нами?» — подумав Едді.
Хотів було вистрелити в Блейна тією загадкою, котру Джейк розповів того вечора, коли вони сиділи довкола багаття, — що це таке, зелене, важить сотню тонн і живе на дні океана? Мобі Шмаркля! — але передумав. Ця загадка була заслабкою, щоб ще більше застопорити логічні зв’язки комп’ютера… а Едді відчував, що йому це до снаги. До того ж, щоб по-королівському (й навіки) відтрахати Блейнові мізки, не треба бути розумнішим за третьокласника, в якого є колекція карток зі смішними жартами про какашки і шмарклі. Бо хай там скільки емоцій забезпечували йому модні двополярні плати, він усе одно лишався неживою істотою — комп’ютером. Ще навіть як слід не занурившись у цю зону сутінків для загадкаря, куди повів його Едді, Блейн уже зазнав першого удару для свого інтелекту.
— Чому люди ходять до туалету, Блейне?
— ТОМУ ЩО… ТОМУ ЩО… НАЙ ТЕБЕ БОГИ ПРОКЛЯНУТЬ, ТОМУ ЩО…
У них під ногами щось тихо заскавуліло, звук посилювався, і зненацька баронський вагон різко перехнябився справа наліво. Сюзанна пронизливо закричала, Джейк упав їй на коліна, їх обох вчасно підхопив стрілець.
— БО ТУАЛЕТ НЕ ПРИХОДИТЬ ДО НИХ, ПРОКЛЯТТЯ! ДЕВ’ЯТЬ ХВИЛИН П’ЯТДЕСЯТ СЕКУНД!
— Здавайся, Блейне, — порадив Едді. — Здавайся, поки я остаточно не висадив тобі мізки в повітря. А це станеться, якщо ти не складеш зброю. Нам обом це відомо.
— НІ!
— Я знаю мільйон таких приколів. Я їх усе життя чув. Вони поприлипали до моїх мізків, як мухи до пастки. Для декого це спосіб життя. То що скажеш? Здаєшся?
— НІ! ДЕВ’ЯТЬ ХВИЛИН ТРИДЦЯТЬ СЕКУНД!
— О’кей, Блейне. Сам напросився. Ось мій мегахіт. Чому мертве немовля перейшло дорогу?
Монопоїзд знову страхітливо гойднувся. Едді не розумів, як він після такого взагалі тримається на рейці. Скрегіт з-попід підлоги дедалі гучнішав, стіни, підлога й стеля вагона почали шалено мигтіли — від непрозорості до прозорості та навпаки. Щойно пасажири були у вагоні, а наступної миті вже опинялися в повітрі, несучись над сірим денним краєвидом, безликим і безкраїм, що прямою лінією проліг до обрію світу.
Голос, що линув із гучномовців, тепер, здавалося, належав наляканій дитині:
— Я ЗНАЮ, ХВИЛИНОЧКУ, Я ЦЕ ЗНАЮ, ТРИВАЄ ЗАВАНТАЖЕННЯ ДАНИХ, ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ ВСІ ЛОГІЧНІ СХЕМИ…
— Відповідай, — наказав Роланд.
— МЕНІ ТРЕБА БІЛЬШЕ ЧАСУ! ВИ МАЄТЕ ДАТИ МЕНІ ЧАС! — у писклявому голосі почувся надтріснутий тріумф. — ПРАВИЛА ЗМАГАННЯ НЕ ПЕРЕДБАЧАЮТЬ ЧАСОВИХ ОБМЕЖЕНЬ НА ВІДПОВІДЬ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ, НЕНАВИСНИЙ СТРІЛЕЦЬ ІЗ МИНУЛОГО, БОДАЙ БИ ТИ ЛИШАВСЯ МЕРТВИМ!