Сюзанна скрикнула (швидше від несподіванки, ніж зі страху, збагнув стрілець), а потім його обличчя залило розсіяним світлом. Неймовірно приємним. А ще приємнішим був смак повітря, що линуло з запасного виходу, солодкого від пахощів дощу й вологої землі.
Щось дрібно, наче перетрушені кістки, процокотіло, і з отвору вгорі випала драбина зі сходинками, зробленими зі скручених сталевих дротів.
— Спочатку в тебе жбурляють люстрою, потім показують на двері, — сказав Едді. Він насилу зіп’явся на ноги й допоміг підвестися Сюзанні. — Гаразд, я завжди знаю, де межа гостинності. А тепер зробімо, як роблять бджілки: подзижчимо звідси.
— Я не проти, — Сюзанна знову потяглася до ранки в Едді на обличчі. Едді взяв її пальці, поцілував їх кінчики і попросив не турбуватися даремно.
— Джейку? — покликав стрілець. — Ти як, в порядку?
— Так, — сказав Джейк. — А ти, Юку?
— Юк!
— Мабуть, він у нормі, — зробив висновок Джейк. Підняв поранену руку і сумно на неї подивився.
— Знову болить? — спитав стрілець.
— Ага. Те, що робив Блейн, уже не діє. Але мені байдуже. Я радий, що лишився в живих.
— Так. Життя прекрасне. Як астин. У мене ще трохи лишилося.
— Тобто аспірин?
Роланд кивнув. Пігулка мала магічні властивості, але він ніколи не вмів правильно вимовити те слово з Джейкового світу, яке означало її назву.
— Дев’ять із десяти лікарів радять вживати «анацин», серденько, — сказала Сюзанна, а коли Джейк здивовано подивився на неї, пояснила: — Мабуть, у твій час ці ліки вже перестали випускати, так? Та байдуже. Ми дісталися кінцевої, сонечко, дісталися цілими і неушкодженими. Ось що насправді має значення. — Вона притягнула Джейка в свої обійми й вкрила його личко поцілунками: між очі, в кінчик носа, а що її переповнювали почуття, то цмокнула навіть в губи. Хлопчик розсміявся й густо зашарівся. — Тільки це має значення, це єдине в світі, що зараз важить.
— Невідкладну допомогу відкладаємо на потім, — сказав Едді, обійняв Джейка за плечі й підштовхнув до драбини. — Зможеш вилізти нагору, рука не завадить?
— Так. Але Юка підняти не зможу. Роланде, візьмеш його?
— Так, — Роланд підняв Юка й посадив за пазуху, як тоді, коли вони спускалися в підземний колодязь, йдучи по слідах Джейка й Ґешера. Шалапут тільки лупав на хлопчика з-за коміра своїми блискучими очима з золотистою облямівкою. — Давай нагору.
Джейк поліз драбиною. Роланд подався слідом, на такій близькій відстані, що Юк міг би обнюхати хлопчикові п’яти, якби витягнув свою довгу шию.
— Сьюз, тебе підсадити? — запропонував Едді.
— Ага, щоб ти мені всі сідниці обмацав? Обійдешся, білявий! — підморгнувши йому, вона заходилася видряпуватися драбиною сама, легко підтягуючись на сильних руках і використовуючи обрубки ніг для рівноваги. Вона пересувалася швидко, але не швидше за Едді: той простягнув руку й ущипнув за те місце, де щипати було так приємно.
— О, моя незайманість! — сміючись закричала Сюзанна й підкотила очі. Наступної миті вона була вже на даху. Залишився тільки Едді. Він стояв біля підніжжя драбини й роззирався довкіл вагона, який міг стати гробом для їхнього ка-тету. «Ти зробив це, малий, — сказав Генрі. — Змусив його стрибнути у вогонь. Я знав, що ти це можеш, знав. Пам’ятаєш, що я тоді сказав тим вилупкам на задньому дворі у Дальберга? Джиммі Поліо та іншим? І як вони реготали? Але ти впорався. Відправив його додому з довбаною тріщиною».
«Хай там як, а це допомогло, — подумав Едді і, не усвідомлюючи, що робить, торкнувся руків’я Роландового револьвера. — Цього разу ми знову вибралися сухими з води».
Він зробив два кроки драбиною й подивився униз. Баронський вагон виглядав неживим. Давно мертвим, якщо вже на те — просто ще один артефакт світу, що зрушив з місця.
— Адіос, Блейне, — попрощався Едді. — Бувай, напарнику.
І слідом за своїми друзями поліз у аварійний люк на дах вагона.
Розділ IV
ТОПІКА
Стоячи на похиленому даху Блейна Моно, Джейк спрямував погляд на південний схід, куди пролягав Шлях Променя. Вітер хвилями здіймав йому волосся (яке вже встигло відрости й тепер не мало зовсім нічого спільного з пайпер-зачіскою), відгортаючи його зі скронь й лоба. Від здивування хлопчикові очі округлилися.
Піднімаючись на дах, він не мав ані найменшого уявлення, що на них чекає. Можливо, менший за розміром і провінційніший Лад. Але те, що виднілося над деревами парку поблизу, перевершувало всі сподівання. То був зелений дорожній знак. На тлі сірого осіннього неба його колір здавався кричущим, особливо в поєднанні з синім щитком, прикріпленим до нього: