Вперше Джейк побачив гравця на пилці, коли гуляв з Ґретою Шоу, і зараз пригадав, як вона тоді чимчикувала повз чоловіка, аби якнайшвидше його проминути. Той сидів у позі віолончеліста симфонічного оркестру, широко розставивши ноги й тримаючи на руках поцятковану іржавими плямами ручну пилку. Джейк згадав вираз комічного жаху на обличчі місіс Шоу, дрижання її міцно стиснених уст, наче вона… наче їй довелося скуштувати лимон.
Цей, теперішній звук не зовсім нагадував тодішній
(ЗВУЧИТЬ ПО-ГАВАЙСЬКОМУ, ЧИ НЕ ТАК)
що його божевільний у парку видобував з вібруючого леза пилки, але подібність була разюча: тремкий, дрижачий, металевий звук, від якого наче заповнювалися носові пазухи, а очі ладні були пролитися слізьми. Звідки йшов цей звук? Джейк не міг розібрати. Здавалося, він лине звідусіль і нізвідки та водночас так тихо, що його цілком можна було би сприйняти як гру уяви, якби інші не чули те саме…
— Обережно! — закричав Едді. — Допоможіть, він зараз зомліє!
Джейк повернувся до стрільця й побачив, що його обличчя над сірим безбарв’ям сорочки стало кольору домашнього сиру. Очі були широко розплющені й невидющі. Кутик рота сіпався, наче на невидимому гачку.
— Джонас, Рейнолдс і Діпейп, — мовив він. — Великі мисливці за трунами. І вона. Коос. То були вони. То вони…
У запилюжених розбитих чоботях Роланд небезпечно похитнувся і безсило опустився на дах монопоїзда. Такого розпачу, який, проступивши на обличчі, охопив його тієї миті, Джейк не бачив у стрільця ніколи.
— О Сюзен, — сказав Роланд. — О моя люба.
Вони підхопили його, оточили захисним колом, і стрілець відчув, що лице йому заливає хвиля жару від провини й ненависті до самого себе. Що він зробив для того, аби здобути собі таких затятих захисників? Що, крім того, що вирвав їх зі звичного плину життя, неначе садівник, який безжально виполює бур’ян?
Він хотів було переконати їх, що нічого не сталося, що з ним усе гаразд, але язик не слухався і жодного слова не вирвалося назовні. Той страхітливий вібруючий звук враз переніс його на багато років назад, до каньйону на заході від Гембрі. Діпейп, і Рейнолдс, і старий кульгавий Джонас. Та з-поміж них усіх найлютіше він ненавидів жінку з пагорба, люто ненавидів усіма фібрами душі з тією силою, на яку здатен лише дуже молодий чоловік. Але що він міг вдіяти, крім як ненавидіти їх? Його серце розбилося. І тепер, через усі ті роки, найстрашнішою істиною людського існування йому здалося те, що розбиті серця насправді зцілюються.
Спочатку я подумав: він бреше безсоромно,/Цей дряхлий старигань зі злобними очима...
Що це за слова? Чий вірш?
Він не знав, знав лише, що жінки теж можуть брехати, жінки, що підстрибували, шкірилися й занадто багато бачили краями своїх старих очей, що сочилися слізьми. Не мало значення, хто написав ці рядки. Вони були правдиві — це все, що важило. Ні Елдред Джонас, ні стара карга на пагорбі не могли дорівнятися до Мартена, ба навіть до Волтера, коли йшлося про зло. Але самі по собі вони теж були достатньо лихі.
А потім… у каньйоні на заході від міста… той звук… крики поранених людей і коней… вперше у житті навіть балакучий зазвичай Катберт — і той вражено замовк.
Але це було дуже давно, в іншому коли. Тут і тепер тривожний звук або зник, або тимчасово подолав поріг чутності. Та невдовзі вони знову його почують. Він знав це так само добре, як і те, що дорога, якою він простує, веде до прокляття й вічних мук.
Підвівши погляд на своїх супутників, Роланд вичавив із себе усмішку. Тремтіння в кутику рота припинилося — хоч якась втіха.
— Зі мною все гаразд. Але послухайте: ми зараз дуже близько від того місця, де закінчується Серединний світ і починається Прикінцевий. Першу велику частину нашої подорожі подолано. Ми добре впоралися, не забували обличчя наших батьків, вистояли разом і не брехали одне одному. Але ми підійшли до тонкоходу. Тепер треба бути дуже обережними.
— Тонкоходу? — нервово озираючись, перепитав Джейк.
— Це місце, де тканина існування витончилася до краю. Відтоді, як Темна Вежа почала падати, вони з’являються дедалі частіше. Пам’ятаєте, що ми побачили під собою, коли виїхали з Лада?
Вони урочисто закивали головами, згадавши землю, що поплавилася й стала подібна до чорного скла, стародавні труби, які світилися бірюзовим болотним вогнем, потворних птахів з напнутими шкіряними крилами-вітрилами. Зненацька Роланд відчув, що не витримає більше ні хвилини, якщо вони й далі стоятимуть довкруж і дивитимуться на нього згори вниз, наче на п’яничку, що зчинив бучу й повалився на підлогу в барі.