Він простягнув до своїх друзів — своїх нових друзів — руки, й Едді допоміг йому зіп’ястися на ноги. Зібравши всю свою гігантську волю в кулак, стрілець спромігся стати рівно, не хитаючись.
— Хто така Сюзен? — спитала Сюзанна. Глибока складка, що пролягла на її чолі, промовисто свідчила, що жінка стурбована, і вочевидь не лише випадковою подібністю імен.
Роланд перевів погляд з неї на Едді, потім на Джейка, який опустився на коліно, щоб почухати Юка за вухом.
— Я розповім. Але не тут і не зараз.
— Та ти весь час це кажеш, — пробурчала Сюзанна. — Чи ти просто хочеш, аби ми відчепилися?
Роланд похитав головою.
— Ви почуєте мою історію, принаймні, цю її частину, але тільки не на цій металевій діжці.
— Ага, — погодився Джейк. — Ми тут як на спині в дохлого динозавра. Мені весь час ввижається, що Блейн от-от оживе знову і почне нам… ну не знаю, голови морочити абощо.
— Замовкло, — сказав Едді. — Нема вже того звуку, що так нагадував звучання педалі «вау-вау».
— Мені він нагадав одного старого, якого я бачив у Централ-парку, — докинув Джейк.
— Чоловіка з пилкою? — спитала Сюзанна. Джейк подивився на неї круглими від подиву очима, і вона кивнула. — Тільки я його бачила ще не старим. Тут не лише геоґрафія схибнулася. Час теж якийсь дивний.
Едді оповив рукою її плечі й легенько стис в обіймах.
— Ну то й амінь.
Сюзанна повернулася до Роланда. Її погляд не звинувачував, а прямо й відкрито оцінював, що не могло не викликати в стрільця щирий захват.
— Я ловлю тебе на слові, Роланде. Хочу знати про ту дівчину, в якої було моє ім’я.
— Згодом ти все почуєш, — повторив Роланд. — А поки що злізьмо з цієї потвори.
Але, як виявилося, сказати було легше, ніж зробити. Трохи перекособочений Блейн зупинився у чомусь на кшталт Колиски Лада, тільки просто неба (вздовж одного краю платформи, ніби доказ кінця останньої подорожі Блейна, тяглася смужка рожевих металевих ошурків), а від даху баронського вагона до бетону платформи було добрих двадцять п’ять футів. Якщо аварійна драбина на кшталт тієї, що спустилася до них крізь люк у стелі, й існувала, то її заклинило під час зіткнення й примусової зупинки.
Знявши з плеча кошіль, Роланд покопирсався в ньому й видобув ранець із оленячої шкіри, в який вони садовили Сюзанну там, де не могли провезти її на візку. Тепер, принаймні, не треба турбуватися про візок, подумав стрілець. Вони загубили його, коли поспіхом тікали з Лада, прагнучи якнайшвидше опинитися у вагоні Блейна.
— А це вже нащо? — виклично спитала Сюзанна. Вона завжди ставала агресивною, коли в полі зору з’являвся ранець. «Тих біломазих мудаків з Міссісіпі я ненавиджу гірше за ранець, — одного разу зізналася вона Едді голосом Детти Волкер, — але часом, солоденький, вони мені однаково ненависні».
— Спокійно, Сюзанно Дін, спокійно, — злегка всміхнувся стрілець. Він розв’язав плетиво стрічок, із яких складався ранець, витяг шмат шкіри, що правив за сидіння, і знову скріпив стрічки між собою. Потім старомодним шкотовим вузлом прив’язав до них останній міцний шматок мотузки. Роблячи це, дослухався до бурмотіння трясовини тонкоходу… так вони вчотирьох слухали, чи не зазвучать, бува, ритуальні барабани, так вони з Едді слухали, чи не почнуть омаромонстри свій перехресний допит («Дед-е-чем? Дид-е-чі? Дам-е-чам?»), виповзаючи проти ночі з морських хвиль.
«Ка — це колесо», — подумав він. Або, як полюбляв казати Едді, що прийшло, те й пішло.
Закінчивши розбиратися з мотузкою, під плетивом шнурків він прилагодив петлю. Не вагаючись ані секунди, Джейк засунув у неї ногу, взявся однією рукою за мотузку і вхопив Юка, примостивши його в згині ліктя другої руки. Пухнастик нервово роззирнувся, тихенько заскімлив, потім витягнув шию і лизнув Джейка в обличчя.
— Правда ж, ти не боїшся? — спитав Джейк у свого вухастого друга.
— Ішся, — погодився Юк, але поки Роланд і Едді спускали Джейка вниз, сидів тихо, як миша. Аж до самої землі мотузки не вистачило, та Джейк без проблем звільнив ногу з петлі й, зістрибнувши, подолав ті чотири фути, що лишалися. Поставив Юка на лапи, й той потрюхикав геть, обнюхуючи місцину, а потім задер ногу на стіну вокзалу. Ця будівля й близько не могла дорівнятися за величчю до Колиски Лада, але було в ній щось старомодне, щось близьке Роландові за духом, — білі дошки, навислі карнизи, високі вузькі вікна, що більше скидалися на черепицю. Дикий Захід. А на табличці, що висіла над лінією дверей вокзалу, сухозлітними літерами було виведено повідомлення: