Ґешер опустив лезо екскаватора нижче. Воно шарпонуло навскіс по пустирю, перетворивши пляшки з-під пива й содової на блискучий порошок, крешучи з каміння іскри. Просто на його шляху кивала своєю тендітною голівкою троянда.
— Побачимо, якої ви тепер заспіваєте! — закричала огидна проява. — Можете скільки завгодно питати свої дурні питання! Ваш старий друзяка Ґешер любить загадочки! Але я все одно зріжу й розітру ту гидоту, що б ви там не питали! А потім ще раз по ній проїдуся! З корінням і стеблом вирву, малята, з корінням і стеблом!
Лезо червоного бульдозера посунуло на троянду, і Едді вхопився за паркан. Він перестрибне, кинеться на троянду, спробує захистити її…
…та тільки було вже пізно. І він це знав.
Він озирнувся на істоту, яка хихотіла на сидінні водія бульдозера й побачив, що Ґешера нема. Тепер пекельною машиною керував Машиніст Боб, той самий, що їздив на Чарлі Чух-Чуху.
— Зупинися! — закричав Едді. — Заради Бога, не треба!
— Не можу, Едді. Світ зрушив з місця, і я не можу спинитися. Я мушу рухатися разом з ним.
Але коли тінь бульдозера накрила троянду, коли лезо розітнуло один зі стовпчиків, на яких тримався рекламний щит (Едді побачив, як слова НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ на очах змінюються, складаючись у ЗАРАЗ), він збагнув, що за кермом бульдозера навіть не Машиніст Боб.
За кермом сидів Роланд.
Від його частого дихання в повітря виривалися хмарки пари. Едді підвівся й сів, відчуваючи, як холоне на розпашілій шкірі піт. Він був упевнений, що кричав, він не міг не кричати. Але Сюзанна мирно спала поряд, тільки маківка витикалася з їхньої спільної постелі. Ліворуч тихо посопував Джейк, однією рукою обіймаючи уві сні Юка. Шалапут теж спав.
Лише Роланд не спав. Він сидів на дальньому боці біля згаслого вогнища, у світлі зірок чистячи револьвери, і спокійно дивився на Едді.
— Поганий сон, — не питав, а стверджував.
— Еге ж.
— Брат навідався?
Едді похитав головою — ні.
— Значить, Вежа снилася? Трояндове поле і Вежа? — Роландове обличчя залишалося незворушним, але Едді чув у його голосі ледь помітну цікавість, яка завжди з’являлася, коли йшлося про Вежу. Якось Едді сказав, що Вежа для стрільця — мов той наркотик. І Роланд не заперечував.
— Цього разу ні.
— А що тоді?
Едді здригнувся.
— Холодно.
— Так. Але подякуй своїм богам, що дощу нема. Осінні дощі — це лихо, якого слід по змозі уникати. То що тобі наснилося?
Едді все не наважувався розповісти.
— Роланде, правда ж, ти ніколи нас не зрадиш?
— Ніхто не скаже цього напевне, Едді. Я вже не раз виступав зрадником. На мій превеликий сором. Але… я думаю, ці дні позаду. Тепер ми ка-тет — одне ціле. Якщо я зраджу когось із вас, навіть Джейкового пухнастого друга, то зраджу самого себе. А чому ти запитуєш?
— Але свою мету ти ніколи не зрадиш.
— Щоб я зрікся Вежі? Ні, Едді. Ні за що в житті. Розкажи мені свій сон.
І Едді розповів, нічого не приховуючи. Дослухавши до кінця, Роланд подивився на свої револьвери й насупився. Скидалося на те, що, поки Едді говорив, вони зібралися самі, без його допомоги.
— Те, що я побачив тебе в кінці за кермом того бульдозера… що це означає? Що я не можу тобі довіряти? Що підсвідомо…
— Це та ологія-психо, містична кабала, про яку ви говорили з Сюзанною?
— Так. Мабуть.
— Дурниці це все, — категорично заявив Роланд. — Вигадки. Сни або не означають нічого, або означають усе. І коли вони означають усе, то майже завжди виникають у вигляді послань з… скажімо так, з інших рівнів Вежі, — він уважно подивився на Едді. — І не всі повідомлення надсилають дружні нам істоти.
— Хтось чи щось без мила лізе мені в голову? Ти це маєш на увазі?
— Гадаю, це можливо. Але мене ти теж маєш пильнувати. Я нормально ставлюся до спостерігачів, як ти вже знаєш.