— Я їх бачив! — вибухнув Роланд. — Твою дружину і твого міністра… твого чарівника! Я бачив його засос на її шиї! На материній шиї! — Він потягнувся до револьвера й підняв його. Проте навіть попри весь сором і гнів, пальці навіть близько не торкнулися спускового гачка — револьвер учня він тримав за простий, неприкрашений метал ствола. — Сьогодні я покладу край його мерзенному життю зрадника й спокусника. І якщо ти не хочеш мені допомагати, якщо тобі бракує мужності, то принаймні відійди вбік і дай м…
Перш ніж Роланд устиг помітити якийсь порух, один зі Стівенових револьверів уже опинився в руці господаря. У маленькій кімнаті прогримів оглушливий постріл. Минула ціла хвилина, поки Роландові вуха змогли розрізнити тривожне белькотіння розмов, що йшло знизу. А револьвер учня мов вітром здуло: від нього не лишилося нічого, крім пекучого свербіння в руці. Револьвер вилетів у вікно і щез, змигнувши в повітрі розтрощеним руків’ям. Так безславно закінчилася його коротенька історія в житті стрільця.
Шокований, Роланд зиркнув на батька, і Стівен відповів йому довгим поглядом. Мовчки. Але тепер обличчя стало таким, яким Роланд пам’ятав його з раннього дитинства, — спокійним і впевненим. Втома і лють зникли, наче їх і не було.
Нарешті батько заговорив.
— Я помилився. Вибач мені. Ти не забув мого лиця, Роланде. Та все одно ти діяв нерозумно. Ти дозволив спровокувати себе людині, яка стократ хитріша за тебе. Дякуй богам і ка, що тебе не відправили на захід, бо до цього був один крок. Ще одного стрільця Мартен усунув би з дороги… з дороги Джона Фарсона… з дороги, що веде до істоти, яка править ними всіма. — Він встав і розспростер обійми. — Якби я втратив тебе, Роланде, я б цього не пережив.
Роланд звівся на ноги і, як був, голий, пішов до батька, а Стівен Дескейн прийняв його в обійми й міцно стиснув. Він поцілував сина в одну щоку, потім у другу, і Роланд розплакався. А потім Стівен Дескейн прошепотів йому на вухо шість слів.
— Яких? — спитала Сюзанна. — Яких шість слів?
— «Я це знаю вже два роки». Ось що він прошепотів, — сказав Роланд.
— Ого, — тільки й спромігся пробурмотіти Едді.
— Він звелів мені не потикатися до палацу, бо інакше ще до сутінок я перетворюся на труп. Сказав: «Попри всі Мартенові підступи, тобою, сину, керує доля. Але він заприсягнувся вбити тебе, поки ти ще не став йому на заваді. Хоч ти й виграв змагання, тобі все одно треба поїхати з Ґілеаду. Поїхати, але не назавжди, і не на захід, а на схід. Втім, ти поїдеш не сам, і без місії я тебе не залишу. — А потім, наче згадавши, додав: — І без пари револьверів. Але не тих жалюгідних учнівських».
— А яку місію він мав на увазі? — спитав Джейк. Він слухав із захватом, очі в нього горіли, як у Юка. — І з ким ти мусив їхати?
— Про все це ви зараз почуєте. І згодом самі вирішите, як до мене ставитись.
І він важко зітхнув, як людина, на котру чекає нелегка роботі, а потім підкинув у багаття дров. Язики полум’я зметнулися догори, розігнавши на мить тіні, і Роланд продовжив свою розповідь. Він говорив упродовж усієї навдивовижу довгої ночі й закінчив історію Сюзен Дельгадо тільки на світанку, коли на сході визирнуло сонце, розфарбувавши палац зі скла в найяскравіші барви нового дня, і від нього полинуло дивне зелене світло — його справжній колір.
Частина друга
СЮЗЕН
Розділ I
ПІД МІСЯЦЕМ-ЦІЛУНКОМ
Над шпичастим пагорбом за п’ять миль на схід від Гембрі й на десять миль південніше від Каньйону Петлі висів досконалий срібний диск — Місяць-Цілунок, як називали його під час Повної Землі. Біля підніжжя пагорба досі стояла літня спека, задушлива навіть через дві години після заходу сонця, проте на верхівці Коос гуляли вітри й повітря було крижаним, наче вже прийшли Жнива. Ніч для жінки, що мешкала тут на самоті (не рахуючи змію й старого кота-мутанта), обіцяла бути довжелезною.
Та нічого, нічого, мій любий. Робочим рукам сумувати ніколи. Ніколи і все тут.
Тихо сидячи біля вікна у великій кімнаті своєї хижі (усього кімнат було дві, друга — спальня завбільшки з комірчину), вона чекала, поки стихне стукіт кінських копит за її відвідувачами. На плечі в неї сидів шестиногий кіт Чахлик.
Троє коней везли на собі трьох чоловіків. Великі мисливці за трунами — так ті троє себе величали.
Жінка пирхнула. Які ж смішні ці чоловіки, їй-богу, а найсмішніше те, що вони навіть не здогадуються, які вони кумедні. Самовдоволені бундючні індики. Такі горді за свої м’язи, свої безрозмірні черева, куди влазить повно їдла і питва, такі безмежно горді за свої шпичачки. Так, навіть нині, коли вони в більшості своїй спроможні лише вилити сім’я, з якого виходять діти, що їх краще зразу топити в найближчій криниці. Але ж це не їхня провина, правда ж, любий? Ні. Винна жінка: