— Ганьба на мою бідну голову! Навіть така мацюпуля, як ти, мене не боїться. Знає, що за такою спритною пустухою мені не поспіти. Раніше тікала б не оглядаючись. З платтячка б вистрибнула. Бувало, лечу, а всі дівчата врозсип, як курчата, тільки б не схопив.
— І не соромно тобі було красти дівчат?
— Красти? Та кому вони потрібні! Якби мені й нав'язували яку, задарма б не взяв. Коверзухи самі. Мені моє холостяцьке життя не набридло.
— Чого ж вони тоді втікали?
— Романів начиталися, от і забрали собі в голову: якщо дракон, значить, лише кралечками і харчується. Тьху!
— Виходить, це неправда?
— Як тобі сказати. Трапляються, звичайно, охочі до красунь. Дракон на дракона не припадає. Але особисто я людей не кривдив. Міг підсмажити трішечки надто завзятого сміливця, щоб не розмахував даремно мечем, а до смертовбивства не доходив. Я ж вегетаріанець.
— А хіба дракони бувають вегетаріанцями? — засумнівалася Липочка.
— Ніхто не вірить. Ось і ти туди ж. Так уже вийшло. Можна сказати, помилка юності. Як тільки дракончик вилупиться з яйця, мати дракониха повинна погодувати його м'ясом. А моя матуся, як на зло, відлучилася. Голод — не тітка. Ось я і поскуб, що знайшов — кульбабок. Відтоді м'яса на дух не виношу. Скільки глузувань від родичів витерпів! Кілька разів пробував м'ясо жувати. Не зміг. Гидко якось. Так і прожив усе життя бурлакою. Жодна драконка за мене заміж не пішла.
— А навіщо ти погодився битися з принцом?
— Виходу не було.
Дракон змахнув сльозу. Він ні з ким не міг поділитися своїм лихом, і тепер його потягло на одкровення.
— Я, коли постарів, жив надголодь. Свого городу в мене немає, а за тридев'ять земель літати — сили вже не ті. Іноді тижнями рісочки в роті не було. Від цього зовсім узявся цвіллю. Думав з голоду помру, а тут мене доля з колишнім королем звела. Душевний був чоловік. Узяв мене на повний пансіон. Чи багато мені треба на старості літ? На місяць візок овочів: моркви, капусти, бурячків. Та яблук дві-три корзини. Король до мене, бувало, навідувався, коли погомоніти про мудрі речі, коли в шахи пограти, а коли легенди послухати. Дуже голінний був до історій.
Дракон замовк, поринувши у спогади, а потім повів далі:
— Король тримав наше знайомство в таємниці. Один тільки Горк про те й знав. Цей пройдисвіт, щоб його дощ намочив, намовляв старого мене до звіринцю посадити, за гроші показувати, мовляв, у скарбницю приварок. Та король відмовився. «Нехай, — каже, — живе на волі». А перед смертю синкові своєму про мене розповів, так і так, мовляв, доглянь за дракошою.
— А принц? — запитала Липочка.
— Вони з Гором знюхалися, краще не придумаєш. Синок виявився ще той хлюст. Нічого, каже, даремно харчі проїдати. Візка овочів на місяць пошкодував. Одне слово — жаднюга! Велів мені харчі відпрацювати. Під час коронації спецефект влаштувати забажав. Пригрозив, що, коли я відмовлюся, мене до звіринцю посадять. Ну а далі ти знаєш. Я півроку здобувався на силу, щоб разок вогнем дихнути. А тепер що? Прибуде принц, а я замість того, щоб феєрверк влаштувати, пшик та й годі? Сидіти мені у звіринці за ґратами.
Слухаючи дракона, Липочка забула про своє лихо. Що важить осиний укус у порівнянні з його бідами?
— Може, я допоможу? — запропонувала дівчинка.
— Чим? — зітхнув дракон.
— Хіба мало чим? Між іншим, моя бабуся чарівниця, і вона мене навчає. Хочеш, я зроблю так, що ти дихатимеш вогнем без передиху? — запропонувала вона.
— Не жартуєш?
— Сам побачиш, — з гордістю сказала Липочка і дістала Щоденник.
«Хочу, щоб дракон завжди дихав вогнем», — вивела вона, але як тільки дописала останню літеру, напис зник, а замість нього виник інший: «Небезпечно для життя!».
— Ну? — дракон з надією дивився на дівчинку.
Липочка зітхнула.
— Не виходить. Адже я ще лише вчуся.
— Що ж, спасибі, що спробувала допомогти, — сказав дракон. — А ти як тут опинилася?
— Випадково. Мене оса ужалила. — Липочка показала на заплиле око. — Я пішла шукати засіб від укусу, а капці-скороходи неначе збісилися. Старі вже, от і збилися з курсу.
— Капці привели тебе, куди треба. Лише в мене ти можеш дістати найкращий засіб від укусу оси, — заявив дракон.
— У тебе є ліки? — пожвавіла Липочка.
— Скільки завгодно. Підставляй око.
— Навіщо?
— Я в нього плюну.
— А ти певен, що це допоможе? — недовірливо запитала Липочка.
— Авжеж! Від укусу кращого за драконів плювок нічого немає. Він навіть зміїний укус лікує. Але, звичайно, дракон має бути перегорілий, як-от я. Якщо молодий, гарячий плюне, то тримайся! Обшпарить так, що по знахарях замучишся ходити. Ну що, будеш лікуватися?