— Можу собі уявити! — Августина схопилася за серце. — Тепер зрозуміло, чому церемонію скасували, а палац прочісують гвардійці. За що мені така кара на старості літ!
— Бабуся, не бійся! Тут нас не шукатимуть, — заспокоїла її Липочка і додала: — Головне, звідси вибратися.
На Августину звалилося стільки потрясінь, що вона до цієї хвилини не замислювалася над тим, куди потрапила. Розгледівшись, старенька ахнула:
— Боже мій! Та це ж королівська скарбниця! Кажи, як на духу. Як ти тут опинилася?
Бабусин тон не залишав сумнівів. У порівнянні з цим злочином усі інші біди були все одно що комариний укус бегемотові.
— Я просто написала в Щоденнику бажання і все, — перелякалася Липочка.
— Але ж це неможливо! На скарбницю накладено магічне закляття. Відчинити її може лише скарбничий разом з двома посвяченими. Злодії та авантюристи роками б'ються над тим, як попасти сюди в обхід заклинання, але це ще нікому не вдавалося.
— Бабусю, я не брешу, — схлипнула Липочка.
— Ану покажи Щоденник, — наказала Августина.
Дівчинка розгорнула потрібну сторінку.
— Ось. «Хочу опинитися там, де мене ніхто не шукатиме».
Августина задумалася. Запала тиша, у якій було чути, як дракончик знову почав гриміти залізним обручем. Бабуся з онучкою не зважали на нього. Їм було не до ігор з вихованцем.
Августина несподівано схвально поглянула на Липочку.
— Ну й ну! Хто б міг подумати, що загадка, яку віками не могли розгадати найблискучіші голови, має таку просту відповідь.
Прочитавши в очах у дівчинки німе питання, вона пояснила:
— Закляття охороняє скарбницю від усіх, хто хоче сюди потрапити заради багатств. А тобі не потрібне ні срібло, ні золото. Ти шукала прихисток, тому для тебе двері відчинилися. Ти зробила те, що не вдавалося досі жодному чарівникові.
Липочка зашарілася від бабусиної похвали.
— Значить, я правильно загадала бажання?
— Як подивитися. Потрапити сюди ти потрапила, а от назад виходу немає,— сказала Августина.
— Але ж ти знаєш, як звідси вибратися, — безтурботно сказала Липочка.
Чарівниця похитала головою:
— На жаль! Це не під силу нікому. Зняти закляття зсередини набагато важче, ніж зовні.
— Невже нам доведеться сидіти тут до скону? — Очі в Липочки розширилися від жаху.
— Боюся, нас знайдуть значно раніше. Скоро скарбник прийде, щоб повернути до скарбниці корону. Сьогодні вона не знадобиться. З твоєї вини коронацію перенесли.
— Бабусю, мені так незручно. Мало того, що сама вскочила в халепу. Ще й тебе сюди притягла.
Очі дівчинки наповнилися сльозами. Її розкаяння було таким щирим, що Августина пожаліла онучку. У свої неповні тринадцять років вона залишалася справжньою дитиною.
— Нічого. Безвихідних ситуацій не буває,— Августина погладила Липочку по голові.— Головне, — щоб скарбницю відчинили. Сподіваюся, нам удасться вибратися непомітно. Як-не-як я чарівниця і вмію відвести людям очі. А тим часом я розкажу тобі дуже давню легенду.
З бабусею було так легко і спокійно. Вона завжди знаходила потрібне слівце, аби підбадьорити й відігнати страхи. Липочка обожнювала її казки. Забувши про прикрощі, вона вся обернулася на слух. Августина повела розповідь:
— За народними переказами, у давніх королів були дві святині: меч, що не знав поразок, і корона, що відчиняла двері.
— Хіба корона може відчиняти двері? Це ж не ключ, — перебила бабусю Липочка.
— Це як подивитися. Не все, що існує, можна побачити оком. Поряд з нами є двері, що ведуть в інші виміри, але людям не дано їх розгледіти. За допомогою корони давні королі мандрували іншими світами.
— Нам би ця корона дуже згодилася, — мрійно зітхнула Липочка. — А де вона зараз?
— Якщо не перебиватимеш мене, про все дізнаєшся, — сказала Августина і повела далі: — Гноми викували меч і корону. Ельфи нанесли на них руни, а дракони загартували своїм вогнем. Увібравши силу трьох рас, ці святині мали величезну силу. Меч навіть скелю різав, як масло. Але він підкорявся далеко не кожному. Королем у Вернисвіті ставав той, кого меч визнавав за свого господаря. Герой мав бути не лише сильним і сміливим, а й з добрим серцем. З такою зброєю один міг вистояти проти цілої армії, якщо наставала потреба захистити рідну землю. Але якось король, засліплений своїми перемогами, використав меч не для захисту, а для нападу. На лиходія чекав страшний кінець. Меч перестав підкорятися людям, і епоха давніх королів відійшла у минуле.