— А де цей меч зараз? — запитала Липочка.
— Ніхто не знає. На згадку про цю легенду на головній площі міста стоїть пам'ятник: величезний камінь, з якого стримить руків'я меча. Його так уміло витесано, що здалеку здається, ніби в граніт, насправді, увігнали клинок.
Дівчинка, затамувавши подих, слухала розповідь. Коли Августина замовкла, Липочка смикнула її:
— Бабусю, а що трапилося з короною?
Яків Еммануїл Феліциус був обурений. Він уже півгодини ганяв залізний обруч і гримів з усієї сили, але ніхто не звертав на нього уваги, наче бабуся й онучка оглухли на всі чотири вуха. Утративши терпець, дракончик покотив залізяку прямісінько Липочці під ноги.
— Облиш. Мені зараз не до гри.
Дівчинка відмахнулася від дракончика. Він ображено засопів, а Липочка знову обернулася до бабусі.
— Корона теж зникла? — перепитала вона.
— І так, і ні. Кажуть, вона у всіх перед очима, але її ніхто не бачить.
Феліциус втомився від пустопорожньої балаканини. Він видихнув язичок полум'я, обпаливши Липочці ногу.
— Ай! Ти що робиш?! — обурилася дівчинка.
— Ось бачиш, він ще маленький, а з ним уже не можна дати ради. Не знаю, чи розумно брати в дім дракона, — похитала головою Августина і схилилася над опіком.
Шкіра злегка почервоніла, але серйозної шкоди не сталося. Раптом Августина зблідла і похитнулася.
— Бабусю, що з тобою? — занепокоїлася Липочка.
— Це… Це… Не може бути… — незв'язно забурмотіла старенька.
— Скажи, що сталося? — Липочка не на жарт злякалася.
Замість того, щоб відповісти на питання, бабуся заговорила незнайомою мовою.
У Липочки по спині пробігли мурашки. Якщо вже у бабусі з її розсудливістю ум за розум заходить, то справи були зовсім кепські. Феліциус щось пропищав. Виглядало це так, ніби вони розмовляли один з одним. Але далі сталося найдивніше. Бабуся приклала руку до лоба, потім до серця і церемонно вклонилася маленькому драконові, а той роздувся від важності і описав у повітрі хитромудру фігуру хвостом.
Іншим разом ця сцена насмішила б Липочку до сліз, але зараз їй було не до сміху. Вона почувала себе єдиною розумною істотою на цьому зібранні божевільних. Дівчинка прислухалася, чи всі клепки на місці у неї в голові.
— Яків Еммануїл Феліциус воістину незвичайний дракон. Він знайшов корону давніх королів, — урочисто оголосила старенька чарівниця і підняла обруч.
У її очах читався такий захват, немов пом'ята залізяка була шедевром ювелірного мистецтва. Божевілля було навіч. Липочка визнала за краще залишити бабусині слова без коментарів.
— Ти не рада? — запитала Августина.
Липочка видушила із себе криву посмішку.
— Ну так. Феліциус її вже півгодини тут ганяє. Цікаво, як вона взагалі сюди потрапила.
— Корона зберігалася в скарбниці з часів давніх королів, але знайти цю найбільшу коштовність міг лише той, чиї предки працювали над її створенням, — пояснила Августина.
Липочка чула, що з божевільними краще не сперечатися, тому вирішила підіграти бабусі. Вона взяла залізячку в неї з рук, зробила вигляд, що з цікавістю роздивляється надряпані на ній значки. Августина не встигла й оком змигнути, як онучка насунула обруч собі на голову.
У ту ж мить Липочка зрозуміла, що теж розгубила останні клепки в голові. Між кутими скринями, де тільки що була глуха стіна, виникли дубові двері з химерною мідною ручкою у вигляді грифона.
— Ба, ти теж це бачиш? — пошепки запитала Липочка.
— Двері в інший світ, — у відповідь прошепотіла Августина.
Вони з хвильку, не відриваючи очей, дивилися на двері, а потім Липочка вигукнула:
— Ура! Ми врятовані!
Дівчинка штовхнула важку дубову стулку. Раптом вони відчули, як сильний потік повітря потягнув їх за собою. Першим за двері клубком полетів дракончик. Корона злетіла в Липочки з голови і, немов іграшковий бубон, покотилася за ним. Дівчинка кинулася за короною, а бабуся — за онучкою. Як тільки вони опинитися в іншому вимірі, вхід у Вернисвіт зник.
Частина третя
Глава 11
Новий світ обрушився на прибульців шумом, гамором і миготінням вогнів. Будинки тут були гігантськими, а вулиця — неправдоподібно широкою. Дорогою в обидва кінці мчалися полчища страшних, багатооких звірів. Передні очиська у них палали, немов смолоскипи, а на гузицях червоним світлом горіли, та інколи підморгували маленькі, злі очиці — справжнє тобі пекло. Один звір зупинився біля узбіччя, утроба його розверзлась, і туди з власної волі залізла дівчина. Проковтнувши її, звір помчав далі.