Бородатий дядько час від часу перестрічав мене й, узявши за руку, вів до вікна, а там пильно вдивлявся своїми короткозорими очима мені в обличчя й казав:
— Дівчино, таж у тебе шкіра мов шовк і личко як сяє! Ця краса не зів’яне ніколи!
«Що ти, голубе, кажеш?» — думала я собі, зазираючи в люстерко. Мені здавалося, що звідтіля виглядає лялька, як ото з вітрини універмагу «Банмарше»[12]. Хіба такою має бути дівчина? Я ж, наче дзига, товста і мала, а на лиці мені — наче квачиком хто поквецяв.
Я показувала самій собі язика, мружила очі, і мені було смішно й весело.
Я взагалі любила канікули, але великодні — найдужче. На ці два тижні я їздила в Коз-ятаги, там якраз достигали черешні. Вони росли у великому саду вподовж усієї вулиці, і гілля аж гнулося від ягід.
Я дуже любила черешні. Цього півмісяця я, мов горобець, жила самими ягодами й не поверталася до школи доти, аж поки десь, хай навіть на верхівках черешень, лишалася хоч одна ягідка.
Якось надвечір сиділа я аж на верхівці черешні і їла ягоди, кісточками ж ціляла якомога далі. Це мене бавило. І треба ж, щоб одна кісточка влучила в ніс нашому старому сусіду, що саме йшов вулицею. Він спершу не второпав, що воно таке. Розгублено озирнувся, а глянути вгору й не додумався. І якби я промовчала, може, він мене й не помітив би. Подумав би, що то пролітала пташка, та й випустила ту кісточку. Але я не втрималася й зареготала, дарма що мені було страшно й соромно.
Дідусь побачив, що верхи на гілляці сидить дівчина, мов лошиця, та ще й нахабно сміється, і брови старого так і насупилися.
— Браво, ханим! — вигукнув він, гнівно блимаючи очима. — Такій великій пані не слід такого робити…
Я ладна була провалитися крізь землю. На моїй білій шкірі виступили які хочете барви. Дарма що так можна було впасти додолу, я склала руки на грудях, притиснула їх до моєї шкільної сорочки й, легенько схиливши голову, промовила:
— Вибачте, бей-ефенді, я ж ненароком… Це через мою неуважність…
Такий жест я запозичила в сестер та богобоязливих учениць — так вони молилися на Марію або на Ісуса. Вплив цього жесту я не раз перевіряла. Та й зрозуміло, якщо вже він задовольняв матір божу та її сина, то цього дідуся мав розчулити й поготів.
Моє передбачення справдилося — сусіда полагіднішав. Його підкупило тремтіння в моєму голосі і лицемірство, отож він хотів одказати якимись приємними словами:
— А чи не думаєте ви, що з часом така неуважність може завдати прикрощів?
Я чудово зрозуміла, на що він натякає, але зробила здивовані очі й запитала:
— А цікаво чому, ефендім?
Старий приклав до чола руку, щоб затулити очі від сонця, й, уважно дивлячись на мене, засміявся:
— А може, я вагатимусь, брати вас, наприклад, моєму синові за наречену чи ні.
Я засміялася: ^
— О, тут, бей-ефенді, я можу бути спокійна. Ви мене не вибрали б, якби я була навіть дуже вихована.
— А що таке?
— Бо лазити по випїнях та вціляти кісточками — то ще не найбільший мій гріх… Головне, що я небагата… А я чула, що убогі дівчата тепер не в пошані… Та я ще й негарна. А це ще більше лихо, аніж убогість.
Ці слова старого розвеселили.
— А хіба ти, дитино, негарна? — запитав він.
— Ви собі як знаєте, — одрубала я, — а мені моя краса відома. Хіба такою мусить бути дівчина? Вона повинна бути високою, білявою, з блакитними або зеленими очима…
Дідусь, видно, колись був паливода… Глянув на мене якось дивно й сказав вже не тим голосом, що раніше:
— Гай-гай, дитино, чи в твоєму віці розуміти, що таке оця краса та складати собі ціну? Та вже нехай… А як хоч звати тебе?
— Чаликушу.
— А це що за ім’я?..
— Пардон, але так мене називають в пансіоні. Взагалі, моє ім’я Феріде. Таке саме кругленьке й непоказне, як і я.
— Феріде-ханим, запевняю вас, що ваше ім’я таке саме гарне, як і ви. Якби мені знайти таку, як ви, моєму синові…
Не знаю чому, але мені так сподобалося розмовляти з цим добрим, лагідним чоловіком.
— Тоді я матиму можливість вціляти кісточками ще когось? — запитала я.
— Звичайно, звичайно… без сумніву.
— А тепер дозвольте пригостити вас ягодами. Ви мусите покуштувати їх, щоб довести, що пробачаєте мені. Одну хвилинку…
І я, мов білка, почала плигати з гілки на гілку. Старий сусід аж очі затулив рукою.
— Боже мій, віття ж тріщить… — кричав він. — Ще я й винен буду. Феріде-ханим, впадете ж бо.
Та я його заспокоювала:
— Не бійтеся, я так звикла падати, що… Ось якби ми й справді породичалися, то ви побачили б у мене на скроні шрам. Якраз його й не вистачало до всієї моєї вроди.