— Якби ви тільки бачили, яка була дівчинка. Красуня. І не врятували.
— Скільки ж їй років було, Феріде? — знову запитала тітка Айше.
Феріде скрушно зітхнула й одказала:
— Тринадцять. Я шила їй чаршаф, готувалася стати тещею…
За столом почувся дружній регіт.
— Гай, Чаликушу, ти, либонь, все життя жартуватимеш, — вигукнув Азіз-бей.
Розповідь про тринадцятирічну доньку розвеселила усіх ще дужче, лише на очах у Феріде забриніли сльози. Вона притисла Недждета до грудей й почала розповідати історію Мунісе. Голос її все сумнішав і сумнішав.
Сиділи до пізньої години. Азіз-бей захвилювався:
— Феріде, дочко, ти стомилася в дорозі, іди лягай.
Та вона лише засміялася у відповідь, ще міцніше притискаючи до себе Недждета, який уже спав.
— Дарма, дядечку, я, навпаки, відпочиваю з вами. Я так стомилася від самоти.
її блакитні ясні очі й невеличка верхня губа усміхалися. То прокинулася та колишня Чаликушу. Вона без угаву говорила, говорила. її ж слухали, й милувалися нею, через що вона почала перекручувати слова, кривити рота, показувати язика та вбирати в себе щоки. Нестеменна дитина, котра знає, що її люблять і все подарують. Врешті Азіз-бей не втримався й почав жартувати, п’яний від радості, як колись давно. Це ще коли Феріде була маленька, він хапав її за підборіддя й цілував у губи, примовляючи: «Чаликушу, сяка-така! Це ти крала в мене черешні? Оддавай назад!» Тепер він знову вхопив її за підборіддя. Дарма що вона боронилася, дядько, під регіт родини, поцілував небогу. Потім пильно глянув їй у вічі й сказав:
— Сама винна, Чаликушу! Атож! Вже статечна дама, має родину, а душа й досі дитяча. Та й обличчя теж. Хто скаже, що це молодиця?
Кямран пополотнів. Цю мить він уперше відчув, що Чаликушу належить іншому.
_ III
Минуло два дні, а Кямранові й досі не вдалося побачити Феріде віч-на-віч. Десять років тому вона була дружня з багатьма дівчатами в Текірдазі. Тепер вони всі поставали дамами й не давали Феріде ні хвилини спокою. Весь час хтось приходив до неї В ГОСТІ. ЖІНКИ сиділи там годинами, а потім ще й забирали Феріде з собою, водили до знайомих, гуляли в садах.
Мюжгян бачила, як страждає Кузен, і тішилася. Вона говорила йому співчутливі слова, але очі її все одно сміялися.
— Так, вони не дадуть Феріде бути самій. Але ж вона таки мусить трошки розважитися…
За весь час йому тільки двічі поталанило побачити Феріде: тоді увечері та ще раз на вулиці в чаршафі, коли вона поверталася з прогулянки.
На третій день Кямран прокинувся удосвіта, що для нього було незвично. Садиба ще спала. Кямран відчинив вікно і побачив у саду Феріде. Вона почула, як зарипіла віконниця, підвела голову, приклавши до чола руку, щоб затулитися від ранкового сонячного проміння, і промовила:
— Ви прокинулися, Кямран-бею? Як змінилися ваші звички! Колись, щоб розбудити вас, доводилося жбурляти у вікно каміння або сніг узимку. А це, бачу, і ви стали трохи анатолійцем. Коли я в Анатолії прокидалася о цій порі, мене соромили такими словами: «Ледащице, хіба можна вставати, коли вже встало сонце?»
Зараз Феріде знову схожа на ту веселу й спритну Ча-ликушу. її голос нагадував дзюрчання струмочка, й воно повнило серце відчуттям свіжої прохолоди.
— Феріде, можна, і я вийду в сад, — боязко запитав Кямран.
Феріде, не одводячи руки від чола, посміхнулася й відповіла, як і колись, приховуючи знущання в голосі:
— А чому ж ні? Це непогано було б, якщо ви, звичайно, не боїтеся, що ранковий холод не зашкодить вашому ніжному тілу. Я ж пригощатиму вас по-анатолій-ському.
Феріде привела Кямрана до крислатого горіха й посадила на стілець.
— Зачекайте, Кямран-бею, одну мить.
— Адже ми домовилися облишити ті гречні звертання…
— Майте терпіння, з часом прийде й це. Я ніяк не наважуся вдатися до такої нещаноби.
Кямран усміхнувся:
— Але ж це ще більша неповага. Феріде, я забороняю, бо коли чую: «Ви, Кямран-бею…», то мені здається, що ти глузуєш…
Феріде теж усміхнулася:
— Так, ви кажете правду. Ти кажеш правду. А тепер дозволь, я тобі принесу гарячого молока.
— Не треба, Феріде, будь ласка…
— Даремно ти борониш. Для анатолійки найбільша ласка — це коли їй дають можливість зробити те, що вона хоче… — А потім жартома, але з сумом у голосі додала — Адже в нас єдина змога сподобатися чоловікам — це бути гарною господинею.
Феріде пішла. Було чути, як вона розмовляє з садівником, котрий щойно прокинувся й ходив з мідним джбаном у руці та збирав сухе галуззя. Нарешті вона принесла гаряче молоко. З кухлика йшла пара.