Чаликушу не дивилася на Кямрана, але, мабуть, здогадалася, що він думає, і здригнулася. Вона одягла медальйон і сказала:
— А тепер, Кямране, я піду… Вибачай, але у нас сьогодні, здається, гості.
IV
Уже десять днів, як Чаликушу повернулася до рідного гнізда, а щовечора Азіз-бей казав одне й те саме:
— Бачите, діти, що наш дім став наче зовсім інакший. Це Чаликушу, мов ластівка, принесла нам цього разу весну. Як жаль, що минув ще один день!
Феріде сміялася:
— Не бійтеся, дядечку, за кілька літ я знову матиму дозвіл поїхати до вас. Не журіться, адже попереду ще стільки днів. Нащо ж затьмарювати нашу радість?
Чаликушу стала тією самою Чаликушу, що й колись. Вона ожила, немов квітка, яка розцвіла після грози в променях сонця. Малі мешканці садиби тепер знову мали верховоду.
Всі діти, починаючи з трирічної доньки Мюжгян та малого Недждета й закінчуючи Нермін, котрій минав уже вісімнадцятий рік, дуже полюбили Чаликушу. З ранку до вечора ходили вони за нею, моє на припоні, зчиняючи в садибі веселий галас. Вряди-годи так бешкетували, що старші змушені були давати їм зауваження. Хоча всіх тішила ота невгамовність Феріде. Як-не-як, а Кямран та Феріде колись були заручені, і всі боялися, щоб не роз’ятрилися в них старі рани, бо за п’ять років, здається, вже й погоїлися. А ця нестримна весела радість Феріде й тихе спокійне щастя Кямрана, якому наче тільки й потрібно було, що здалеку дивитися на неї, і зовсім заспокоїли всіх. Тільки тітки ще нагадували, що обережність ніколи не завадить, і намагалися якомога швидше поновити між Кямраном і Феріде оті давні стосунки старшого брата й молодшої сестри. При них ніколи не згадувано про сумне минуле. Це нагадувало кімнату, де всі поводяться мовчки, бо там лежить хвора дитина.
Азіз-бей іноді запитував Феріде:
— Чи не можна тобі погостювати в нас довше?
Але її обличчя хмарнішало, і вона відповідала:
— Не можна, дядьку. Чаликушу й сама мати, її чекають в іншому гнізді.
Кямрана брали ревнощі, бо Чаликушу не відходила від Недждета. Щоб їх розлучити, доводилося чекати, поки хлоп’я засне у неї на руках.
Одного ж разу Кямран побачив, як Феріде сумно навчала хлоп’ятко:
— Недждете, а скажи-но ще раз: тьотя, тьотя, тьотя… Скажи…
Дитя не слухалося, хитало русявою голівкою й казало:
— Мама, мама, мама…
— Облиш, Феріде, — несміливо обізвався Кямран.—
Хай каже «мама», що тут поганого? Може, дитина відчуває потребу.
Феріде нічого не одказала, тільки нахилилася й довго пестила Недждетові голівку.
_ V
Якось уранці Кямран прокинувся, бо почув стукіт у шибку. Він одразу ж здогадався… Так будила тільки Феріде.
Чаликушу знову запрошувала його під горіх снідати. На столі вже стояло молоко і пахло, як вона обіцяла, духмяними грушами, а також лежали сільські перепічки, біля яких виднілося на тарілочці щось рожеве, схоже на варення,
Феріде намазала на перепічку варення й подала Кямранові:
— Покуштуй, усе приготувала я сама. Не знаю, як називаються перепічки, але варення — гюльбешекер. — Вона знову взяла маленького стільчика й сіла біля Кям-ранових ніг.
— А тепер скажи, Кямране, подобається тобі гюльбешекер?
— Подобається, — усміхнувся той.
— Ти любиш гюльбешекер?
— Люблю.
— Ні, не так… Скажи: «Я люблю гюльбешекер».
— Я люблю гюльбешекер, — засміявся Кямран, бо не розумів, що це за така дивна забаганка.
Обличчя Феріде зашарілося, очі зайнялися вогнем, а вії від знічення тремтіли. Вона нахилилася до Кямрана й схвильовано запитала:
— Скажи ще раз, Кямране: «Я люблю гюльбешекер!»
Кямран захоплено дивився, як тремтять її вуста. Вони навіть ледь-ледь скривилися, зовсім як у дитини, котра вже ладна заплакати, якщо їй не дадуть того, чого вона хоче.
— Я дуже люблю гюльбешекер. Дуже люблю. Так, як ти хочеш…
Феріде радісно сплеснула в долоні. Губи її сміялися, а з очей котилися сльози. Вона почала кепкувати з себе, наче то був хтось інший, та ще й журився чомусь хтозна-чого.
— Ото дурна! Смішно радіти, що тебе похвалили! — вигукувала вона і весь час витирала сльози, що так і лилися. Раптом вона глухо зойкнула, затулилася і, вся в сльозах, побігла до хати.
За кілька днів по тому Азіз-бей з Кямраном поверталися з базару. Дітлахи вже звикли, помітивши їх, ставати край воріт та чекати гостинців.
Кямран роздавав малим ласунам цукерки і раптом побачив, що хтось кинув йому під ноги жменю камінців. Обділивши останнє маля, він озирнувся. То була Чали-кушу. Вона стояла неподалік під крислатим каштаном і робила рукою якісь знаки.