— Кямран-бею, невже ви не розумієте? Адже я теж існую…
Як завжди, коли вона хотіла пожартувати або покарати кузена, Феріде зверталася на «ви».
— Отже, ви раніше, аніж належить, даєте мені од-коща, — посміхнулася вона. — А де ж на мою долю? Гадаєте, що ваші старі фіглі вже забуті, пане мій? То знайте: або плата, щоб я мовчала, або сьогодні ж увечері я розповім про ту вашу каверзу, яка сталася була під чинарою.
Феріде посміхалася й показувала Кямранові рожевого язика, як і десять років тому. Кямран дістав із кишені пальта коробку.
— Феріде, хіба ж я ще не розквитався? — запитав він. — Але ж як співпало! Я оце саме сьогодні купив шоколадні цукерки з ромом. Хотів був нищечком з’їсти… Та не з’їси, коли вже мені загрожує сьогодні викриття.
Обличчя Феріде сяяло радістю, мов у дитини.
— Ой як добре, як чудово! — вигукнула вона.
— Але моя умова, Чаликушу… Я сам покладу цукерку тобі в рот.
— Як це так?
— А звичайнісінько собі. Так, як я хотів зробити це десять років тому.
Кямран почав частувати. Феріде щось трохи вагалася, але потім ледь нагнулась, і взяла губами цукерку. Та вже другу з’їсти у такий спосіб відмовилася, як Кямран не просив.
— Дай цукерки мені,— сказала вона, — і ми з Недждетом з’їмо їх після вечері.
— Феріде, ходімо подивимося на море. Воно саме таке гарне! Будемо розмовляти й милуватися.
— Гаразд. Мені тільки треба віднести цукерки. Зачекай хвилину.
Уперше Кямран наважився вхопити її за руку.
— Ні, Феріде, я не вірю. Скажеш: «Зачекай хвилину», — та й не прийдеш. А коли й прийдеш, то казна-коли і як. Я вже не знаю, чи й вірити тобі.
Феріде нічого не відповіла, лишень похилилася головою й поволі йшла поруч з Кямраном.
А він теж цього вечора був сумний, невеселий. Мабуть, несила було йому стриматися, бо все нарікав і скаржився — якось безладно, раз по раз замовкаючи.
Море вкутала темрява. Десь далеко летіли пташки.
— Глянь, Феріде, — сказав Кямран. — Скоро й ти полетиш отак, га?
— Скажи, невже тобі не жаль тіток, двоюрідних братів, сестер, друзів і цього краю, де проминуло твоє дитинство?
— Невже тобі не болить, що ти щаслива в своєму домі й даєш там щастя іншим, а наше гніздо лишається* мов сирота.
Феріде не відповідала, навіть не слухала. Вона писала щось олівчиком на коробці, щось закреслювала…
— Не хочеш і відповідати?
У голосі Кямрана чулася образа. Чаликушу довго дивилася на нього.
— Даруй мені. Я думала про щось інше і не чула твоїх слів. Мені згадалася старовинна пісня, яку я чула колись, та забула. І тільки тепер оце чомусь згадала. Ось слова, я записала, щоб не забути. Прочитай, коли хочеш. А мені щось зимно, вибач, я піду до хати.
Кямран прочитав чотири рядки, які вона написала своєю рукою:
Я палаю, вже серце вогнем зайнялось… Хай згораю я собі…
Будь обачна! Мене не благай, щоб розкрив я вуста гарячі,
Бо згориш, як і я… Не вбивай, не проси ж розповісти тобі,
Що у мене на серці, яка йому пісня болить і чого воно плаче.
Феріде почала уникати Кямрана. Вона вгадувала його заміри й щоразу вискакувала з його пастки, скільки б разів він її не ставив. Йому ніяк не вдавалося побути з нею на самоті, а коли вона й розмовляла з ним у присутності інших, то одводила очі й не дивилася на нього.
Четвертого дня надвечір усі пішли в гості, забравши навіть дітей. Повернутися ж мали не раніше, як по вечірній молитві.
Сердитий вітер завивав у довколишніх горах і гнав вулицею хмари куряви. Та Кямранові дома не сиділося, він вийшов на подвір’я.
Дерева аж нагиналися й гули, наче по них періщив дощ. Дорога бігла кудись далеко, але тут її перетинали стовпи куряви. Пилюка шмагала Кямранові лице, засліплювала очі. Кожних п’ять кроків доводилося повертатися спиною до вітру.
На одному белебені Кямран побачив кілька кам’яних брил, а неподалік тремтіло від вітру і вимахувало голим гіллям миршаве дерево. Кямран звернув з дороги й пішов до скель. Довкола панувала тиша, немов у пустелі. Він сів з того боку, де віяв вітер. Ніколи ще природа не здавалася йому такою мертвою, її краса такою марною, а життя — безнадійним.
Та ось на шляху, який немов слався морем, з’явилася постать. Перісте вбрання говорило, що це була жінка. Кямран, і сам не знаючи чому, залишив горб і пішов назустріч тій постаті. За кілька хвилин він уже впізнав рожевий чаршаф Нермін. Дівчина теж помітила його й махнула парасолькою.
«Дивно, — подумав Кямран. — Чому Нермін сама?»
Він швидко підійшов до неї.
Дівчина йшла, нахиливши голову, і однією рукою притримувала сукню, а другою — фалду чаршафа, що лопотів на вітрі, мов крило хижого птаха.