Звістка про те, що Феріде їде, швидко облетіла весь дім. Та ніхто тільки не говорив про це. Вечеряли цього разу мовчки. Азіз-бей наче ще постарішав. Він посадив Феріде біля себе, гладив їй плечі, повертав до себе її обличчя, дивився в очі й примовляв:
— Ой Чаликушу, ти вбиваєш моє старече серце!
Того вечора всі порозходилися рано.
VIII
Мюжгян встала по півночі. Садиба ще спала. Мюжгян накинула на плечі тоненьку хустину і, взявши свічку, навшпиньки вийшла з покою. Весь час озираючись, вона підійшла до кімнати Кямрана. За дверима було темно й тихо. Молода жінка обережно постукала й пошепки гукнула:
— Кямране, ти спиш?
Двері відчинилися, на порозі стояв Кямран. Він навіть не роздягався. Скупий вогник свічки освітлював бліде, стомлене обличчя. Кямран весь час кліпав очима, наче світло свічки заважало йому.
— Кямране, ти не лягав?
— Як бачиш…
— А нащо лампу погасив?
— Цю ніч світло випікає мені очі.
— А що ж тй робиш поночі?
Кямран сумно посміхнувся:
— Нічого. Сиджу віч-на-віч із своїм горем. А ти чому прийшла так пізно? Щось потрібно?
Мюжгян хвилювалася:
— Та тут дивна новина! Ти, Кямране, не сумуй, зараз таке почуєш!
Мюжгян увійшла в кімнату, поставила свічку на стіл і обережно причинила двері. Вона мовчала, ніби думала, з чого почати, й нарешті, намагаючись затамувати хвилювання, сказала:
— Кямране, не бійся, дорогий. Новина непогана, навпаки— дуже гарна. Але якщо ти так хвилюватимешся…
Мюжгян намагалася заспокоїти брата, а сама хвилювалася ще дужче. На очах у неї забриніли сльози, голос затремтів.
— Слухай же, Кямране. Увечері до мене прийшла Феріде, якась дивна, не така, як завжди, й каже: «Мюжгян, тільки тобі я можу розповісти, що у мене на серці. Ти мені найрідніша, то знай же ще одну таємницю, тільки бережи її до ранку, поки я не поїду. А потім розповіси всім. Я знаю, що приголомшила вас усіх, коли сюди приїхала. Я пояснювала це тим, що дуже занудилася в розлуці з вами. Це правда, але головна причина — інша. Я приїхала, аби виконати останню волю дорогої мені людини. Я пообіцяла, коли він лежав уже при смерті. Мюжгян, я була змушена сказати вам неправду. Мій чоловік помер ще три місяці тому, у нього був рак».
Феріде впала мені на плече й заплакала так, що ледве змогла розповідати далі: «Перед смертю лікар покликав мене й сказав: «Феріде, тепер я не боюся, що ти житимеш у скруті, все моє добро перейде тобі. Невибагливій людині його вистачить на весь вік. Мене інше непокоїть— жінці не можна жити самій, якщо навіть вона багата. Гроші одне, а любов, тепло — то зовсім інше. Феріде, якщо ти хочеш, щоб я помер спокійно, присягнися, що після моєї смерті ти поїдеш у Стамбул до своєї рідні. Коли навіть не захочені залишитися з ними назавжди, то поживеш там хоч два-три місяці. На віку, як на довгій ниві. Може, колись тобі родичі будуть потрібні. Або колись занудишся за родинним теплом…. Отже, Феріде, люба, коли я знатиму, що ти житимеш з ріднею в злагоді, то помру спокійно й не боятимуся за твою долю…»
Я заплакала й пообіцяла лікареві, що виконаю його останню волю. Але йому цього було мало. Він попросив, щоб я помирилася з колишнім нареченим. Лікар запевняв, що Кямран стане для мене старшим братом. Він дав мені пакет, щоб я власноручно передала його Кямранові.
«У цьому пакеті,— сказав він, — один старий зошит, який завдав був мені колись багато жалю. Я хочу, щоб і твій колишній наречений теж прочитав його. Присягнися, що передаси…»
Мюжгян, тепер ти знаєш усе… Мій славний лікар була чесна й щира людина. Він вважав, що мій єдиний порятунок у примиренні з ріднею. Тільки ж він не знав, яка це мука для мене. Я поховала лікаря поруч з Мунісе й приїхала в Стамбул. І тільки там я зрозуміла, як тяжко виконати його заповіт, бо дізналася про смерть Мюневвер. До того ж я почула, що про мене ходять там погані балачки. Якби Кямранова дружина була жива, мої відвідини родичів сприйнялися б всіма, як звичайна подія. Адже я вдова, мій чоловік нещодавно помер. А так ви всі, навіть Кямран, та навіть ти, Мюжгян, можеш подумати про мене казна-що, хоч знаєш мене краще за інших. Адже можете сказати: «Бач, ось скільки років була десь у мандрах, чого їй, мабуть, не траплялося там. Он за дідугана віддалася теж, мабуть, не без корисливих замірів… А це почула, що Кямран вільний, то і майнула до рідного двору, який прокляла п’ять літ тому. Чи ж не корислива й тепер?..» Може, дехто з вас і не подумав би такого, та передними я все одно почувалася б недобре…»
Мюжгян хвилювалася все більше й більше, обличчя їй посмутніло.
— Кямране, Кямране, чув би ти її розповідь, — вела Мюжгян далі.— Як тільки плакала Феріде. Несила забути мені останні слова: «Неможливо переказати, що зі мною діялося, коли я втікала з рідної хати. Скільки горя я потім зазнала. Хіба можна розповісти, яка жорстока необхідність примусила мене вийти заміж. Якщо двадпятип’ятирічна жінка, яка в житті мала стільки пригод і в неї був чоловік, стане запевняти, що вона цнотлива дівчина і що її тіла й обличчя ніколи не торкалися чоловічі вуста, люди засміються й скажуть: «Брехуха, та й годі!» Адже так, Мюжгян? Хіба можна довести це? А більше я нічого не скажу. Я не знаю, що лежить у пакеті, якого лікар посилає Кямранові. Може, там щось надзвичайне… Я тільки виконала останню волю небіжчика, хоч це завдало мені таких мук і страждань. Останній крок я зробити вже не маю сили. Завтра все скінчиться. Віддай пакета Кямранові, коли я сяду на пароплав…»