Я ніколи не втрачав надії, що одного чудового дня її мрія здійсниться. Адже все буває. Ваша дружина померла, і я почав думати, що все у ваших стосунках зміниться. Зі Стамбула я весь час одержував про вас інформацію. Смерть дружини, може, й засмутила вашу родину. Я ж не хочу бути дворушним і не можу сказати, що теж журився. Ні, я чекав нагоди, щоб звільнити Феріде від фіктивного шлюбу і повернути її вам. Хтозна, як подивилися б на це люди, та я вже давно збайдужів до пліток. До того ж почала, прогресувати моя хвороба, і я зрозумів, що за кілька місяців все закінчиться. Немає потреби писати про всі дрібниці. Я знайду привід, щоб послати Феріде в Стамбул, а вона вже передасть цього листа вам. Я її добре вивчив, вона дуже дивна. Як вона вередуватиме й вигадуватиме казна-що, не зважайте й від себе не відпускайте. А коли треба, то поводьтеся з нею, як дикі й брутальні горці, коли вони викрадають жінок. Знайте, що коли вона помре у ваших обіймах, то помре від щастя.
Тепер скажу, що я тут якнайменше думаю про тебе. Бо я особисто не віддав би тобі й кішки. Та що робити? Цим дурним дівкам несила втовкмачити щось у голову. Хто знає, що вони знаходять у таких пустих і бездушних людях, як ти?
Вже небіжчик Мерхум Гайруллах
В пакеті — щоденник Феріде. Минулого року, коли ми приїхали в Аладжакая, я непомітно взяв її скриньку, а потім сказав, що її вкрав візник. У скриньці лежав щоденник. І я добре зробив, бо таки думав, що цей щоденник ще стане нам у пригоді…»
_ IX
Коли Мюжгян і Кямран перегорнули останню сторінку щоденника в голубій обкладинці, за вікном вже світало. В саду попрокидалися пташки.
Кямран похилився важкою від утоми й хвилювання головою на пожовклий напір зошита й кілька разів поцілував дорогі рядки, покроплені в багатьох місцях слізьми.
Вони вже хотіли відкласти щоденника вбік, та раптом Мюжгян підсунула до світла голубу обкладинку, пильно розглядаючи її, й сказала:
— Кямране, це ще не все. На обкладинці щось написано, тільки по голубому важко читати.
Вони поправили гніт, знову схилилися над щоденником й ледве прочитали:
«Учора я назавжди закрила щоденник. Я гадала, що вранці, після весільної ночі, я не тільки не наважуся писати спогади, а навіть глянути в дзеркало, навіть розмовляти, чути свій голос. Та ба…
Отже, від учора я вже одружена. Я покірливо попливла за течією, мов сухий листочок, що його затягнув вир. Я робила все, що мені загадували, навіть дозволила вбирати себе в довгу білу сукню, яку лікар купив в Ізмірі. Мені вплели в косу сріблясті стрічечки. Та коли підвели мене до великого люстра, я на мить заплющила очі. Та й по всьому. Оце такий був мій протест.
Люди приходили, щоб глянути на мене. Зайшли навіть мої колишні колеги зі школи. Я не чула, що вони балакали, тільки усміхалася усім однаковою жалюгідною усмішкою.
Якась бабця, зазирнувши мені в обличчя, промовила:
— Бач, як поталанило старому шкарбунові,— уцілив журавку прямісінько в око!
Гайруллах-бей повернувся додому тільки увечері. Він убрався в довгий сюртук, який облягав його повне тіло, мов корсет. Якась фантастична яскраво-червона краватка стриміла збоку. Мені було сумно, та я не стрималася й засміялася, бо подумала, що не маю права робити зі старого опудало. Отож скинула з нього ту краватку й одягла іншу.
Гайруллах-бей сміявся та приказував:
— Отак, дочко! З тебе вийде чудова господиня. Ось бачиш, як тобі корисно бути молодою дружиною.
Гості порозходилися. Ми сиділи одне навпроти одного в їдальні.
— Маленька, знаєш, чому я запізнився? Я ходив до Мунісе, носив на могилку квіти й кілька золотих стрічечок. Мені дівчинка часто говорила, коли ми лишалися з нею удвох, бо при тобі вона не наважувалася: «Абад-жим стане нареченою, вплете собі в коси золоті стрічечки, а я собі теж». Тепер я сам прикрасив би дими стрічками золотаві коси нашої пташиноньки. Та не судилося…
Я не витримала, повернулася до вікна й заплакала. Сльози були дрібні, ледь помітні, як туман за вікном цього сумного осіннього вечора. Це були потаємні сльози, вони висихали вже на віях.
Як і завжди, сьогодні ми теж сиділи довго в їдальні. Гайруллах-бей умостився в кутку на кріслі, надягнув окуляри й розгорнув у себе на колінах якусь грубезну книжку.
— Пані молода, — сказав він, — молодому не личить отак сісти та й читати. Але ти вже вибачай мені. І не хвилюйся. Ночі довгі, ще матимемо час, щоб прочитати тобі полюбовну казку.