— Я будь-що повинна їхати.
— Батько просив готуватися. Я послала його на пристань, щоб дізнався, чи буде пароплав. Якщо буде, то(( батько пришле повіз або й сам приїде.
Феріде інакше уявляла собі цей день. Вона їде, а Мюжгян бавиться собі з дітьми, та й тітки балакають та сміються, як і завжди. Кямрана теж не видно. Феріде стало сумно й гірко, що на неї майже не зважають.
Мюжгян тихо мовила:
— Феріде, я тобі зробила послугу: вирядила Кямрана з дому. Він теж пристав на цю самопожертву, щоб тільки не хвилювати тебе.
— То він більше не прийде?
— Може, зайде на пристань, попрощатися… Ти, звичайно, рада, що я так зробила?
Очі Феріде посмутніли, вуста затремтіли. Ще дужче заболіло у скронях. Щоб затамувати біль, вона стиснула їх пальцями:
— Так, так, дякую… Ти добре зробила…
Феріде шепотіла якісь недоладні слова подяки, і їй здавалося, що вона вже навіки померла для серця коханого ще з дитинства друга і вже ніколи з ним не помириться.
Уже перед обідом принесли запрошення від сусіди, голови муніципалітету. Він давав прощальний обід з нагоди повернення всієї родини на зиму до міста, а також на честь Феріде.
— Як це? — запротестувала Феріде. — Адже за мною повинні ось-ось приїхати.
Тітки почали її заспокоювати:
— Феріде, треба піти, сором. Тут іти якихось п’ять хвилин. А що тобі чепуритися, накинь чаршаф, та й годі.
Що ж сталося? Раніше тітки любили її, як мати дочку, а тепер зважають на неї, мов на хвору кішку, не більше. Феріде одвернулася, щоб не бачити їх, і сказала:
— Гаразд, піду.
Було десь три години. Феріде стояла в альтанці, яку заплів вже ледь пожовклий плющ, і дивилася на шлях. Раптом вона вигукнула:
— Мюжгян, я бачу повіз… Це, мабуть, по мене.
І якраз у той час край берега між деревами забовванів пароплав.
Шалено калатало серце, ладне вихопитися з грудей.
— Іде! — крикнула вона.
В саду почалася біганина. Служниці кинулися в хату по пелеринки для пань.
Феріде ж сказала тіткам:
— Я піду трохи раніше, ви собі Їдьте.
Й вона подалася з Мюжгян садом, але біля хвіртки зустрілася з кухаркою.
— Я, панночко, по вас прийшла, — сказала вона. — Це Азіз-бей приїхав фаетоном і чекає вас у господі.
Азіз-бей і Кямран зустріли їх на другому поверсі.
— Ну ось, прибігло ще двоє шалених гостей! — вигукнув Азіз-бей. Потім зміряв Феріде поглядом з голови до п’ят і запитав — А ти чого аж мокра вся? — Потім усміхнувся, підійшов до неї, узяв її за підборіддя й пильно глянув у вічі.— Пароплав прийшов, але… Твій чоловік не пускає тебе…
Феріде подалася назад і розгублено прошепотіла:
— Дядьку, що ви кажете?
Азіз-бей показав рукою на Кямрана:
— Ось він, твій чоловік. Я, дочко, нічого…
Феріде зойкнула й затулилася долонями. Вона вже падала, та чиясь рука підтримала її. Феріде розплющила очі й побачила Кямрана.
— Ага! Попала наша Чаликушу в клітку! — радісно засміявся Азіз-бей. — А що? Тепер я подивлюся, як ти вирвешся з неї. Побачимо…
Феріде знову хотіла затулити обличчя, але Кямран міцно стиснув їй руки. Вона крутила головою, хотіла хоч якось сховатися, але весь час її чоло тулилося то до грудей, то до плеча Кямрана.
Азіз-бей все ще сміявсяі
— Це родичі поставили на тебе пастку, бо зрадлива Мюжгян розповіла нам всі таємниці. Царство небесне померлому Гайруллах-беєві — він прислав Кямранові твого щоденника. А я пішов з ним до кади [104] й показав йому декілька сторінок. Кади виявився розумний чоловік, отож освятив твій шлюб з Кямраном. Зрозуміла, Чаликушу? Тепер Кямран — твій чоловік, і я думаю, що він вже ніколи не залишить тебе саму.
Феріде зашарілася, навіть очі порожевіли, а зіниці так і спалахнули вогнем.
— Не вередуй, Чаликушу! Ми ж бачимо, що ти щаслива. Кажи за мною: «Дядечку, ви зробили добре. Я цього й хотіла».
Азіз-бей все-таки примусив, щоб вона сказала ці слова, а потім відчинив двері в кімнату й, переможно усміхаючись, вигукнув:
— Я уповноважений діяти іменем шаріату. Від імені ж Чаликушу… даруйте, Феріде-ханим, пристаю на шлюб з Кямран-беєм. Читайте молитву, а ми промовимо: «Амінь!» — Він повернувся до Феріде — А що, Чаликушу! Бач яка бешкетниця! Така як пучка, а скільки років мучила нас усіх! Та ба, цього разу я тебе обдурив!
В саду почулися дитячі голоси.
— О, тепер почнеться цілування рук та довгі вітання, — вигукнув Азіз-бей! — Перенесімо все на вечір. Я приготую небачений весільний стіл. А вам зараз не до балаканини. Мені здається, у вас є що сказати одне одному. Ось бачиш — потаємний хід. Веди свою дружину цими вузенькими сходами й заведи далеко-далеко, куди тобі заманеться. Тільки поверніться разом.