— Ну, прощавайте! Ще раз прощавайте, товариші! За нашу зустріч, за щасливу майбутню зустріч: ура!
— Ура… ура… ура!!!
І щойно стихло — уоманда:
— Загін, по місцях!
Замигтіли метушливо шапки, кашкети, комунарки, зацмокали прощальні поцілунки. Попливли квапливим заливчастим гудінням напутливі слова, солідні поради, сумні просьби, марні заспокоювання.
На плечі в похмурого червоноармійця здригалася материна голова. Сльози змочили сіре обличчя. Стогнала, схлипувала, плакала рокотливо якась одна половинка, — друга застигла, серйозна, міцна, замовкла в задумі.
Загін у вагонах. Ближче насунув натовп, — він крізь вагонні вікна здавався суцільною безликою масою. Маса ворушилась, гуділа, хвилювалась, наче величезний волохатий звір — тисячолапий, тисячоокий, податливий, як ведмідь-мохнач.
Третій дзвінок…
Засвистіли свистки солов'ями, загуділи сичами гудкй, зафоркала важко горлянка паровоза, зачаділа, задихала, брязнули колеса по мерзлих рейках, хруснули на скріпленнях, тріснули вагони, знялися з стоянки, покотилися…
Кричали червоноармійці з вагонів, кричав і слідом біг гнучкий чорний натовп. Потім вагони зникли в темряві, і тільки можна було чути, як вдалині щось ухало, скреготіло, чимраз глибше поринало в чорну ніч…
Понурі, сумні, з сльозами, з гіркими словами в опівнічному січневому холоді розходилися з станції по домівках ткачі.
До Самари від Іваново-Вознесенська їхали щось дуже довго — не менше як два тижні. Але як на ті часи і цей строк — найкоротший. Дорога мало стомила — любі-дорогі нові місця, бадьорить незвична обстановка, тріпає зміна вражень, тонкою, високою струною бринить настрій: гострота новизни змивала сіру скуку нудної їзди, нудьгу стоянок у тупиках глухих полустанків. Як тільки зупинка — в ешелону жвава робота. Весь довгий шлях позначений мітингами, зборами, засіданнями, саморобними лекціями, гомінкими бесідами в гуртках
охочих слухачів. Загін ткачів-більшовиків — тямущих, строгих до себе хлопців — увесь шлях проорав глибоким і несподіваним враженням. По станціях, по глухих полустанках, по дрібних містечках, селах, хуторах мчала в ті дні незчисленна «вольниця», ніким не врахована, ніким не організована: різні загони й загінчики, усякі «місцеві формування», знавіснілі, непевні особи, що вешталися без мети й без толку з краю в край неосяжної Росії. І вся ця численна юрма годувалася коштом населення: неоплатна, скандальна, свавільна. Буйству воля була широка, нікому було те буйство загнуздати: влада Радянська на місцях, по закутках не зміцніла повною могутністю.
Гостро в ті дні відчула людина, що не досить мати їй тільки пару ясних очей, тільки два найтонших і чуйних вуха, дві руки, готові до роботи, і голову одну на в'язах, і серце в грудях самотнє. В ті нелюдські дні тяжко було людині.
Кращі люди Радянської країни йшли на фронт. Інші томилися в незмінній виснажливій нудоті тилу. Де не було всього доглянути, все прослухати і все зробити, що треба робити! По заростях глухих провінцій, у непролазній пущі сірячинних закутків, що діялося в ті неспокійні дні — про те ніколи ніхто не дізнається. Горе людське спинилося стражданням у сірих озерах очей. —
Старого нема — і нового нема. Де ж голову прихилить беззахисна людина? І хто розпалив цей огняний вихор?
Ах, більшовики? То це їхня хмільна вольниця не дає спокою, то це од них наше люте горе?
Того не могли зрозуміти, що нова влада на розгнуздану вольницю тільки-тільки плела в ті дні джгутовий аркан.
І все своє важке горе, іржаву злобу свою виплеснули сіря- чинні закутки на більшовиків:
— Грабіжники! Насильники! Погане плем'я!
І раптом тепер у загоні, в цій тисячі більшовиків-ткачів, побачили сіряки, жителі малих містечок, побачили, просто кажучи, хороших людей, які їх уважно, спокійно вислухували, на всі запитання мирно відповідали, що треба, пояснювали розумно і просто, самовільно, не нишпорили по коморах, не розпорювали підвалам животи, нічого не брали, а що брали — за те платили. І селяни дивувалися. Було це нове. Було це дивне. Було це любе. Часом до полустанка, де ешелони затримувались цілими днями, сповзались жителі з далеких сіл «послухати розумного люду». Роботу агітаційну було проведено «на ять», — вона наче двері розчинила до тієї велетенської роботи, яку за роки громадянської війни розгорнули іванововознесенці. І де їх, бувало, не зустрінеш: чи біля китайського кордону, в сибірській тайзі, по степах оренбурзьких, на польських рубежах, на Сиваші під Перекопом, — де вони не побували, червоні ткачі, де вони кров'ю не полили поле бою? Тим-то їх так і берегли, тим-то їх так стерегли, тим-то їх так любили і так ненавиділи; через те їм і пам'ять — як пісня, складена по безкраїх рівнинах радянської землі.
От їхали тепер на фронт і в студених теплушках, у лютому січневому холоді вчилися, працювали, думали, думали, думали. Бо знали: треба готовими бути до всього. І треба вміти війну вести не тільки багнетом, а й розумним, свіжим словом, здоровенною головою, знанням, умінням враз усе зрозуміти й іншому так сказати, як треба. По теплушках книжне читання гуде, непокірне скрипить навчання, метушаться суперечки галчачою зграєю, а то раптом пісня рвоне в морозній чистоті — легка, дзвінка, червонопера:
І на черепашачому скрипучому ходу вагонному, перемежаючи й переборюючи іржаві пісні коліс, линуть над рівнинами пісні боротьби, переможним гудінням вкривають простори. Як вони співали — як співали вони, ткачі! Не минулися даром і для пісні підпільні роки! Тим-то на фронті згодом, у дивізії, не знав ніхто ще такого полку, як Іваново-Вознесенський, де так берегли б пісні боротьби і так би їх співали, — з такою простотою, з безмежною любов'ю, з палким почуттям. Ті пісні гордістю й захватом запалювали полки. Ох, пісне, пісне, що можеш ти зробити з серцем людським!
Що ближче до Самари, то дешевший на станціях хліб. Хліб і всі продукти. В голодному Іваново-Вознесенську, де місяцями не видавали і фунта, звикли вважати, що хлібна скоринка — великий скарб. І тут робітники раптом побачили, що хліба вдосталь, що річ зовсім не в безхліб'ї, а в чомусь іншому. І гірко тут пожурилися над загальним безладдям, над тим, що зв'язок слабкий у промислових робітничих центрів з хлібородними місцями, і наче мстилися тепер у хлібному багатстві за роки голоду — поспішали надолужити нез'їдені пуди. Вже, здається, треба б було повірити, що, просуваючись самарську хлібну гущу, всього там зустрінуть більше і все там буде дешевше. Так ні: не вірилося, — голод відучив од такої легковірності. На якомусь полустанку, де хліб видався особливо дешевим та білим, — закупили по цілому пуду. Як же пропустити таку надзвичайну нагоду? А за день приїхали на місце й побачили, що там він біліший і дешевший: розгублено уеміхалися, перешіптувались, збентежені, не знали, де подіти свої зачерствілі вже запаси.
Тільки-но приїхали до Самари і спинилися десь на «п'ятнадцятій» колії, у чорта на болоті, де тільки іржаві купи рейок та кістяки поламаних вагонів, висипали на колію, збилися, загомоніли, почали квапити командира, щоб дізнався швидше про їхню долю.
Куди, коли, на яке діло? Чи зараз рушатимуть, чи день- другий затримаються у місті?
— Про все це можна було дізнатися тільки у Фрунзе. Фрунзе вже командував Четвертою армією. Він виїхав з Іваново-Вознесенська трохи раніше, ніж загін, і тепер був в Уральську, а тут, у Реввійськраді, лишив записку на ім'я Федора. У цій записці звелів, щоб Лопар, Кличков, Терентій Бочкін і Андрєєв мчали негайно до нього, в Уральськ, а загін піде їм услід. Він теплими, щирими словами вітав земляків, коротко ознайомив з обстановкою, зазначив, яка всіх чекає велика і важка робота. Кличков прочитав записку загінникам. Бадьорі слова улюбленого командира слухали захоплено. Хтось запропонував послати йому привітальну телеграму.