— Послати… телеграму, послати!
— І сказати спасибі! — вигукнув хтось.
— Не те — «спасибі», — перебили голоси, — сказати, що приїхали, що готові на діло — куди яка поміч потрібна. От як!
— Правильно! Так і сказати: готові, мовляв, на діло! І сказати, що всі як один, тобто якнайкраще!
— Гайда, хлопці, складайте телеграму! Хай живе Фрунзе, ура!
— Ура!.. Ура!.. Ура!..
Шапки, кепки, варязькі шоломи злетіли над головами, метнулися вбік, як сполохана галича зграя.
Федора розпалив дружній тон записки, — він нею смііійїо потрясав над головою, кричав, захоплений і наївний:
— Товариші! Товариші,— ось вона, ця маленька записка, її писав командувач армії, а хіба не почуваєте ви, що писала її рівна цілком і в усьому нам рівна людина? З цієї товариської манери, з цього простого тону хіба не почуваєте ви, як у нас від рядового бійця до командарма справді один тільки крок? Навіть і кроку немає, товариші: обидва зливаються в ціле. Ці обидва — одна особа: і вождь, і рядовий червоно- армієць! От у чому сила нашої армії,— в цій внутрішній єдності, в згуртованості, в солідарності,— в цьому сила… Тож за нашу армію! За наші перемоги!
І знову червоноармійці в несамовитому захваті кидали шапки вгору, кричали «ура», виплескували радість, і гордість, і готовність свою, наче камінчики в буйному штормі з морських глибин на морські береги.
Далі події застрибали білими зайцями. Загін дістав наказ швидко зібратися. До штабу армії викликали командира і наказали, щоб був із загоном готовий до виступу.
Призначеній четвірці з Ревради нагадали:
— До Уральська виїздити негайно!
Заметушилися. Заспішили. Не встигли як слід попрощатися з загінниками. Та й вірилсся, що незабаром побачать в Уральську.
Від Реввійськради від'їхали дві тройки: в першій сиділи Федір з Андрєєвим, у задній — Лопар і Терентій Бочкін.
Стрепенулися коні, свиснув посвист візницький, вереснув гадючим посміхом батіг степовий — і в сніжній завірюшній куряві легкі тройки зникли, як птахи.
II. СТЕП
Морозно вранці в степу. Візники накругло закутані в баранячі кошлаті кожухи. Сховали їхні голови кудлаті коміри од Куняючих подорожніх.
— Лопар, змерз? — зсутулився до нього перемерзлий Бочкін.
— Пробирає… до селезінки! — прохрипів сумно Лопар. — А зупинка скоро чи ні?
— Хто її зна — спитати треба приятеля… Гей, друже, — ткнув він у руду кожушану тушу, — село скоро буде?
— Примерзли?
— Холодно, куме. Чи скоро село, питаю?
— Верст сім, мабуть, а то… й дванадцять! — пожартував їздовий, не повертаючи голови.
— А насправді — скільки?
— А стільки ж! — веселим зубоскаллям хихикав візник.
— Як ти село називав?
— Івантеевка буде…
— Аз Івантєєвки до Пугачова далеко?
— Та що ж там залишиться?
Мужик діловито й суворо покосував очима, задубілий палець глибоко встромив у ніздрю. Помовчав хвилинку. Озвався:
— Нічого, можна сказать, не залишиться: до Таволожки вісімнадцять та від Таволожки двадцять дві,— якраз в обід на місці!
— А сам ти як — з Ніколаєвки? — випитував Бочкін.
— З неї, відкіля ж іще бути?
І в тоні мужичка почулася наче образа: якого, мовляв, чорта пусте брехати — якщо в Ніколаєвці брав пасажирів, звісно, і сам відтіля.
— Ну, чого ж, дядьку? Може, й івантєєвський ти, — відказав був Бочкін.
— Ще чого — івантєєвський…
І дядько якось насмішкувато цмокнув і без потреби поквапно заворушив віжками.
У мужиків такий склався тут звичай: привезе, наприклад, якийсь Карпо Єдрьонович з Івантєєвки в Ніколаєвку пасажира, — а Єдрьонові Карповичу з Ніколаєвки в Івантєєвку вже дано наряд везти іншого. То він не везе, не робить зайвого кінця, а передає пасажира Карпові, і той на стомлених конячках повзе-повзе з ним борна-скільки часу. Той йому потім, тобто дядькові Карпові,— послуга за послугу. Дядькам це дуже зручно, а от пасажирам — могила: якийсь там двадцяти- верстний перегінчик тягнуть повільною ступою чотири-п'ять годин. І незважаючи ні на які виняткові пункти мандата:.
«Надспішно… Поза чергами… Екстрене призначення…»
Усі ці страшні слова вражали Карпів Єдрьоновичів дуже мало, — вони-посміхалися в промерзлі вуса, добродушно й повільно обдирали бурульки з кошлатої бороди, заспокоювали неспокійно пасажира:
— Прудкий дуже. — А ти потерпи — померти встигнеш… голубе!
Терентій чув про цей звичай візницький, згадав тепер І зрозумів, чому так солодко й хитро прицмокнув дядько.
— Знаю, брат, на обмін нашого брата возите…
— А хіба ж ні! — пожвавішав візник. — Звісно, на обмін, — все ж таки воно легше йде…
— Ну, кому як.
— Нікому ніяк, а всім легше… — розвіяв він Терентієві сумніви.
— Та вам, знаю, легше. Хто про те каже, — згодився Боч- кін. — А нам от цих порядків — просто біда: на заморених не дуже промчиш — плуганити цілий день…
— Це в мене б то заморені? — раптом образився візник і круто повернув кожух здоровенною спиною, по-молодецькому змахнув віжками, з гиканням пустив коней, тільки сніг завихрив, запорошив в обличчя: —Гей ви, чорти! Вйо, рідненькі… Ага-а-а… Недалеко вже… Ннн-о… соколики!
Мужика не впізнати: наче на перегонах, розпалився він над сніжним пустинним степом.
І коли вгамував образу, притримав засапаних коней, повернув голову в високому комірі, глухо сказав:
— От тобі й заморені!
— Здорово, брат, здорово, — зраділи його пасажири.
— Тож-бо, що здорово, — погодився дядько й статечно додав: — А що стомлені бувають, на те причина — їзда велика: своє справляй, наряди справляй, — диявол, і той стомиться, не те що кінь…
— А багато, мабуть, нарядів? — поцікавився Лопар.
— Та чимало, — жваво озвався мужик. — Тут вештається люду туди й сюди — тільки давай… І чого це метушаться, сатани, дивом дивуюся: одно шмигають, одно шмигають, а все коней! 1 кому затримав — стусана дати наміряється!
— Так уже й стусана? — усумнився Лопар.
— А то що, хіба пожалієшся кому?
— Брехати ви, мужики, вмієте здорово, — сказав він серйозно візникові.
— Ну, сам збреши краще, — трохи образився дядько, важко повертаючись ка передку.
— Чортзна-що! — розпалювався Лопар. — Вигадає собі от чоловік якусь історію та й вірить у неї.-Вірить собі й ві-. рить, — що будеш робити?
— Авжеж… історію… — бурчав невдоволений кучерило, ображений» тим, що так круто й неприязно повернулася раптом розмова.
— Били тебе самого коли? — спитав Лопар.
— А то не били… Один такий от, як ти, шаблею рубонув, сучий син. Добре, що кожух міцний, а то б до самої кишки різонув… —
— Чого він, п'яний, чи що, був, дурень?
— А мабуть, що п'яний…
— Ну, з п'яного й питати нічого, — наче мимохідь кинув Лопар.
— Та я й не питаю…
Терентієві захотілося дізнатись, як тут справи з Радами: чи міцні вони, чи успішно працюють. Він перебив ухильну візникову мову і почав ставити інші запитання, але й тут почув ту саму неув'язку, недомовку, ухильність у відповідях, наче мужик чогось побоювався.
— А нехай… всяк буває… Чого ж нам тепер… — чув Терентій закрутки сліз замість серйозних і ясних відповідей.
— Та не розумію нічого, кажи ясніше, — не витримав і розсердився Лопар.
— Недогадливий дуже, хлопче. А ти подумай — може й догадаєшся…
— Ні, стривай-но, стривай, — спинив Терентій Лопаря, побоюючись, що той зірве розмову. — Як Рада, питаю, хороша тут чи не дуже: Діло робить?
— А чому їй не робити, звісно… Наряди ось Горшков тільки неправильно…
— Неправильно? — і Лопар кинувся на живе слово, як кіт на м'ясо.
— А то що ж: тестя, не бійсь, щоразу старається обминути, а нашому братові раз у раз підсипає, коли й черги нема ніякої.
— А ти скаржився б, — підказав Терентій. — У Раду йди, доведи, розкажи: негідникові зразу вуса підкрутять…
Авжеж підкрутять, — зневіреним голосом пробурмотів мужичок і безнадійно ляснув по коневі віжками, того й дивись, підкрутять: сам якраз і вскочиш, куди не треба…