Андрєєв любив цю чисту, незамазану, грубувату правду.
— А мене не били? — обернувся Гриша. — Теж били… та сам Чапаев одного разу садонув. Що вдієш, коли треба?
— Як? Чапаев? За що? — стрепенувся Федір, почувши (вкотре вже!) це магічне, дивне ім'я.
— А я, бач, на варті стояв, — доповідав Гриша, — що от за Пугачами, зовсім близько, станція якась тут… забув її назву. Стою, братику, стою, а набридло… Що то, мать твою так, думаю, за паршиве діло це — на варті стояти. Нудьга, одне слово, заїла. А біля самісінького вокзалу берізки стоять, і на берізках галок, дивлюся, сила-силенна: га-га-га… Ач, розкричалися! Бахну от, не дуже, мовляв, загакаєте тоді! Спершу подумав смішком, а там і насправді: хто тут побачить, — хіба мало народу стріляє з усякої потреби? Прицілився в купу: бах, бах, бах… Та всі п'ятеро і випалив спрожогу… Котрих убив — попадали зверху, за сучки крильцями, пам'ятаю, все зачіпалися та билися перед смертю. А всі інші — хмарами так і знялися… знялися та й загалакали. Хто його знав, що він у коменданта сиДить, Чапаев тобто. Виходить — як хмара.
— Ти стріляв?
— Ні,— кажу, — не стріляв, не я!
— А хто ж галок сполохнув, хрін гороховий!
— Так, мабуть, самі,— кажу, — полетіли!
— Ану покажи! — і хап за гвинтівку. За гвинтівку хап, а вона порожня.
— Що? — каже. — А паїрони де, — каже, — візьмеш? Козаків чим битимеш, колодо? Галка тобі страшніша за козака? У, ч-чорт! — та як двигне прикладом у бік!
— Мовчу, що йому скажеш? Схаменувся, та пізно, а треба б інакше мені: як націлявся ото на гвинтівку, а мені б висмикнути: не підходь, мовляв, застрелю — на варті не можна гвинтівку мацати! Він би туди-сюди, а не давати, та багнет йому ще в живіт націлити: любив, усе простив би одразу…
— Любив? — примружився цікавий Федір.
— І як любив: що дужче його ошелешиш, то ласкавіший. Назавжди поважав тверду людину, хоч^би що вона йому зробила: «Молодець, — каже, — коли дух маєш сміливий…» Ну, а де ж усе перекажеш? А ось і вона, Вантєєвка, — зрадів Гриша, пересів, як годиться візникові, ударив гучно віжками, солодко цмокнув, присвиснув і вже так клопотався аж до самісінького села. Тільки раз обернувся:
— До Ради підвозити?
Авжеж, авжеж, до Ради, Гришо.
— А може, до Парфеновича б, от він про Чапаева розкаже…
— Хто це, Парфенович отой?
— Аз наших, у загоні ж був раніш од мене. Та руку йому одірвало геть, з тим і вернувся…
— Тутешній житель?
— Тутешній. Та безхазяйний тепер, геть-чисто все розорили козаки; хату рознесли, комори спалили, як є голим мужика зоставили. Поправив, та кепсько.
— Покажи, коли проїздити будемо, — на всякий випадок нагадав Федір.
— Покажу…
В'їхали в Івантеєвку — велике, просторе село з широко накоченими срібними вулицями. Мале сільце зима оберне в барліг — засипле, закриє, снігами замете. А великому селу взимку тільки й покрасуватися. Гриша наддав ходу і мчав для форсу легкою риссю. На одну хатинку ткнув пальцем, — це була хата Парфеновича. На другу показав, обернувся швидко, ляснув мовчки себе по шиї, усміхнувся: треба було, очевидно, розуміти, що в цій женуть самогон. Підкотили до Ради; вона, як загальне правило, — на головному майдані, в будинку колишнього правління. Вилізли з саней, ступали несміливо на занімілі ноги, поскидали засніжені, вкриті памороззю кожухи, захопили під пахви і в руки свої кошики та клунки (мізерний скарб: у кожного вагою з півпуда!), східцями піднялися в приміщення Ради.
Рада як Рада: простора, недоладна, непривітна, брудна і нудна. Ще рано, в місті тепер ще нікого не знайдеш по. уставах, а тут дивись, скільки народу наповзло! І що тільки вони з отакого раннього ранку робити хочуть? Притулившись до коричневої засмальцьованої стіни, крутять цигарки, махорять, провонюють і без того нестерпне, кисле повітря; туляться по вікнах, видряпують усячину на обмерзлих шибках, поплескують з холоду рукою об руку, відігріваються, мляво і ніби ненароком перемовляються нудними фразами… Видно, що багато хто, більшість, може, всі,— товчуться без діла:, нікуди подітись, нічого робити — то й сповзлися.
Побачивши приїжджих, обернулися в їхній бік, оглянули, висловили різні міркування про мороз, про втому, про напрям і мету подорожі їхньої, про труднощі самої їзди, згадали про недостачу ячменю та вівса, про те, що буде сьогодні завірюха неодмінно і їхати неможливо «ні в яких смислах».
— Здорово, товариші! — звернувся Лопар, що затримався чогось надворі і входив тепер останній.
— Здрастуйте, — мугикнуло кілька голосів.
— Голову б побачити…
— А сюди от, — і вказали на кімнату в кутку за перегородкою.
Лопар усю дорогу грав роль представника нашої четвірки: провадив переговори, дістав коней, дізнався, де можна спинитися, поїсти тощо.
Андрєєв кожуха не скинув, посунув безцеремонно мужичка, що сидів на підвіконні, закурив, мовчки дав закурити й тому. Терентій уже вклинився в юрбу і провадив розмову, розпитував, скільки живе на селі люду, як справи різні йдуть, як Рада працює, чи задоволені з Радянської влади, — одне слово, з місця в кар'єр.
Федір сповнений був оповіданнями Гриші. Перед ним стояла невідступно, хвилювала, мучила й радувала казкова постать Чапаева, степового отамана.
«Це без сумніву народний герой, — міркував він сам із собою, — герой з табору вольниці — Ємельки Пугачова, Стеньки Разіна, Єрмака Тимофійовича… Ті свого часу свої діла розбили, а цьому інший час дано — він і діла творить не ті. З оповідань Гриші можна зробити висновок, що в нього, Чапаева, відвага і молодецтво — головні в характері риси. Він більше саме герой, ніж борець, більше пристрасний любитель пригодг ніж свідомий революціонер. В ньому переважують, очевидно, і збуджені до надмірності елементи неспокою, жадоби до зміни вражень. Але яка це оригінальна особа на фоні селянського повстанства, яка самобутня, яскрава, колоритна постать!»
Федір узнав від мужичків, як пройти до Парфеновича, і коли Лопар після розмови з головою Ради повів компанію чаювати, Федір до них не пристав, пояснив своє бажання і пішов на вказану адресу.
Години через півтори виїздили з Івантеевки. Федір сидів мовчазний і похмурий: Парфеновича не застав, той напередодні поїхав у Пугачов. Андрєєв поставив йому одне-два запитання, хотів викликати на розмову, але, побачивши, що не клеїться нічого, замовк. Терентій з Лопарем сиділи-сиділи, надумали пісень співати. Дует був знаменитий: Лопар не співав, а тільки похрипував, Терентій вищав дико і фістулою. Виходило щось жахливе, плутане і різке. Коли дуже вже надокучили, Андрєєв гукнув до них з переднього воза, щоб перестали вити. Хлопці, видимо згодившись, замовкли. Продрімали до самої Таволожки. А приїхавши, не чекали нітрохи, замовили коней, рушили на Пугачов.
Уже при виїзді з Таволожки мужики-візники поглядали скоса на чорні соковиті хмари, що диміли в потьмареному небі. Вітер дув різкий і непевний: він рвав без напряму, з усіх боків, наче атакував невидимого ворога, кидався на нього, як пес цепний, впивався, рвав оскаженіло, але щоразу могутнім поштовхом його відшпурювало назад. І знову кидався, і знову відскакував розлючений, з виском, з гавканням, з гнівним судорожним виттям. По землі кружляли, мчали й вертілися сніжні вихрясті вири: шляхи позамітало, наглухо запорошило снігом. Опускався і швидко згущався буремний присмерк. Чимраз наполегливіше, міцніше й різкіше бив по боках шаленіючий вітер, чимраз чорніше ставало небо, крутіше й швидше зривалися сніжні пластівці, металися у вихорі голками, крижинками, грудками просто в обличчя.
Як у нори кроти, глибоко в кожухи позаривалися подорож- ні. Ледве визирають візники. Від зустрічного вітру забиває подих, палючим морозом обпікає обличчя. Довго їхали — і чим довше, тим дужче, вільніше розмахувався шалений степовий буран. Коли дорога пішла лощиною, яром, на високому березі якого простягався ріденький чагарник, тут начебто стало затишніше; але тільки-но вибралися знову на рівнину — тут буран бушував, як буйний хазяїн на п'яному бенкеті: все, мовляв, моє і що понівечу, за те не відповідаю! Хмільно, весело, грізно було в заметільному степу.
До Пугачова лишалося верст із десять. Назустріч коливалися каравани верблюдів, траплялися окремі їздці; мабуть, багато хто з них не доїхав тоді до рідних халуп: або зовсім загинули, або пролежали ніч у снігу; цих відкопали тільки на ранок і сяк-так врятували од смерті.