— Коли отак почнеш — от що вийде, а у Сизова от що буде на той час… Потапов за річкою буде от у якому становищі…
Ураховував швидкість руху знесилених, майже босих і хворих бійців, кількість і швидкість підвозу патронів, снарядів, хліба; брак води; зустрічі з населенням або цілковитий відхід; серйозність і обсяг проробленої розвідувальної роботи, готовність козаків до зустрічі; зусилля, на які здатна бригада Сизова; розходження в сторони доріг і швидкість руху по бездоріжніх луках…
Все, геть усе прикидав і вивіряв Чапаєв, робив зразу три- чотири припущення і кожне обгрунтував сумою наявних, супутніх і попередніх фактів і обставин… З ряду можливих оборотів справи вибирався найімовірніший, і на ньому зосереджувалась увага, а про всі інші радив тільки не забувати й пам'ятати, коли, що і як треба робити.
Нарада тривала години зо дві. Коли все було скінчено, зібралися вже було їхати назад у штаб дивізії, аж тут прийшли з бригадного резервного полку, який стояв від позиції версти за дві, і запросили… на спектакль. Щось неймовірне. Назавтра таке серйозне діло, тут поряд окопи ворога — і раптом спектакль!
— Це завжди так, — усміхнувся Шмарін. — Як тільки приїдуть, хлопці вже піджидають, і тут хоч бій починай, а став… Страх які охочі!..
— Таж тут так близько.
— А чого їм… Було так, що, коли все, спокійно, з окопів половина виповзала. Подивляться одну дію — назад, а за ними інші… Так і передивляться всі до одного…
— Тут і ставили поряд?
— Поряд… Анна Микитівна — метка, вона з ними все сама їздить… Почують ще де червоноармійці, що вона з театром поспішає,— вже ждуть-ждуть її, ждуть-ждуть… Підготовляти все самі почнуть… Буває, тільки вона сюди, а тут і сцена, дивись, давно збита… Парканів у станицях поламали — ай-ай!
Чапаєв з Федором знали, що за останні тижні Анна Микитівна створила пересувний театр, але ніяк не припускали, що вона так близько до окопів ставить спектаклі, а вона сама про це тим часом мовчала: в бригаді, каже, ставлю… Ну й не допитувались. А коли в бригаду поїдуть, тільки-тільки про воєнні справи встигнуть побалакати. Тепер з розмов виявилося, що якось, посуваючись степом, вона зі своєю мандрівною трупою попала якраз під обстріл. Бригада йшла в наступ, і полк, біля якого в цей Час опинилась трупа, вже знявся з місць, пішов уперед… Не довго думаючи, актори залишили на возі по візникові, а самі взяли гвинтівки і пішли рядовими… Анна Микитівна завжди була верхи. Вона під'їхала до комісара полку, через десять хвилин разом з ним і ще з п'ятьма бійцями поскакала у розвідку… Дивні були часи! Артист, організатор, політичний працівник, пропагандист і агітатор, комісар — усе це зливалося насамперед в одне поняття: боецьі Дивізійну трупу, саме за це й любили особливо червоноармійці, що вони відчували тут свого ж брата бійця, який завжди з ними, а коли треба, то разом іде в наступ…
Чекали червоноармійці цю свою трупу завжди з величезним нетерпінням і, як правило, знали в кожний момент і якнайточніше, де вона зараз перебуває, в якій бригаді, чи довго там пробуде, сюди приїде чи в іншу бригаду. І коли знали, що трупа їде до них, — настрій підносився, з уст в уста переказувалося про це, як про величезну радість. Починалися готування. А коли трупа прибувала на місце, дуже часто навіть з мізерних своїх коштів улаштовували їй дружнє частування… Підмостки, звичайно, збивали заздалегідь, і якщо знімалися з місця, виходили у відкритий степ, — знали, що дерева там знайти неможливо, а трупа от-от підійде, — всю цю гору дощок так і тягли за собою…
Яка ж це була радість, яке велике свято, коли встановлювали сцену! Цікавих було так багато, що їх по-приятельському доводилося розганяти, щоб не вешталися, не заважали розставляти й укріпляти декорації, готувати костюми, гримуватися. Бувало так, що який-небудь особливо уїдливий чер- воноарміець стоїть-стоїть біля розчиненої скрині з костюмами, милується там на різні фраки та сюртуки, а потім, коли відвернуться, висмикне оздоблений кольоровий камзол, напне з тріском та з веселою, вдоволеною пикою і гукне:
— Хлопці, дивись на короля!
Ну, звичайно, «короля» зараз же беруть «під ребра», стягують з нього королівський одяг, іноді по шиї дадуть разів два-три, і він — кудись до куліс, подивитися, чи не можна й там чого-небудь на себе надягти, пореготатися…
Цей час готувань до спектаклю, мабуть, чи не більшою був розвагою, ніж самий спектакль… Артисти починають одягатися… Але куди сховатися від глядача, щоб вразити його все-таки чарівністю несподіванки?.. Ткнуться туди-сю- ди — нічого не виходить. Тоді з двох зол вибирають менше: або всі тут наперед надивляться один за одним, або вже невелику компанію відрядити, їм показатися, а зате іншим — ні-ні… Так і роблять. Виберуть чоловік сорок-п'ятдесят, тут одягаються, тут приміряють парики, гримуються. Тільки ахаєш, як згадаєш, скільки витрачено вугілля на цей самий грим! Можна собі уявити, що за багатства театральні були в 1919 році, коли чорну суху скоринку вважали за багатство! Хіба ж до гримів було дорогих! Якщо й пропаде, бувало, що цінне з цього, то «марно» не витрачають, а в якісь там «високоурочисті», особливі випадки — скажімо, перемога велика, обмундирування привезли, пайок збільшили, та хіба мало в полку своїх особливих позиційних радощів!
Грали актори не так щоб знаменито, а все-таки враження справляли чимале. Треба віддати належне Анні Микитівні: з невеликого вбогого репертуару вона вміла вибирати, як на ті часи, найкращі п'єси. Грала сама, розуміла бійцяч знала, що йому потрібна була проета, зрозуміла, сильна, своєчасна річ… Такі знаходились. Кілька з них були навіть написані своїми дивізійними письменниками… Деякі — не безталанно… Багато (більшість) — незграбно, нелітературно, зате мали непоясниму самородність, силу, правильний ухил, правильні думки і сильні почуття при цілковитому часом невмінні ці думки й почуття втілити в художню форму. Репертуар слабенький, але, як на ті часи, не з убогих; в інших місцях було гірше, слабше, а то й просто шкідливими п'єсами підгодовували…
Потрібна була виняткова любов Анни Микитівни до діла, щоб зовсім з нічого створити цей пересувний, такий улюблений бійцями театр — і в якій же обстановці! Це не диво, що при інших, при сприятливих умовах вони народжувались. А тут-от, коли нема нічого під руками, коли частини в безперервних і тяжких боях, — тут заслуга справді-таки чимала.
Бувало, на двох, на трьох верблюдах і плуганяться степом… Самі пішки, майно на горбах верблюжих приладнане… Де можна — коней діставали; тоді всі на возах розмістяться і від полку до полку, від полку до полку, а там уже давно виглядають дорогих гостей…
Коли Чапаєв і всі присутні дістали запрошення «завітати» на спектакль, виявилося, що все вже було готове, зараз же можуть «занавіску підіймати», як доповів хтось із червоноармійців… Вирішили з'їздити — чого ж ні? Тут зовсім недалеко. Тим паче, що у Шмаріна коней довелося однаково обмінювати на свіжих. Коли під'їздили до маси глядачів, там уже було відомо, кого піджидали. Всі оглянулись. З уст в уста полетіло поквапливе: «Чапаєв… Чапаєв… Чапаєв…»
Картина чудова! На землі, біля самісінької сцени, перші ряди глядачів лежали на животах: за ними друга група сиділа нормально; за тими, що сиділи, позаду їх, третя група стояла навколішки, наче на молитві в страсний четвер; за цими — і таких була більшість — стояли на весь зріст… По- заду них — десятків зо два возів, і на возах сиділи знову ж таки глядачі. Закінчували цю оригінально розташовану юрбу кавалеристи — на конях, у повному озброєнні… Так розмістилося кілька сотень чоловік, і на зовсім рівній галявині — всі бачили, всі чули…