Чапаева, Федора, Петьку пропустили вперед, помістили в «другому ярусі» — сидіти на землі.
Ставили якусь невеличку триактну п'єску, написану тут же, в дивізії. Зміст був надзвичайно серйозний, і написана вона була непогано. Показували, як червоні полки проходили через козацькі станиці і як козачки зустрічалися з нашими жінками-червоноармійками, як їх цурались і проклинали спочатку, а потім починали розуміти… От входить полк… Червоноармійки, здебільшого комуністки, одягнеш по-чоловічому: сорочка, штани, чоботи, штиблети, постоли, комунарки на голові або задраний картузик, і волосся стрижене — то наголо, то під гребінку. Зустрічають їх жінки-ко- зачки, одвертаються, плюються, а інші глумляться або потішаються в розмові:
— Чого ти, дурепо, штани напнула? Що ти з ними робитимеш?
— Гей, солдате! — гукає козачка червоноармійку. — Для чого тобі ширінька потрібна?
— Через вас тільки клятих, — лають в іншому місці козачки червоноармійок, — через вас все пропаде у нас… Зруйнували весь край, окаянні, набрали вас тут, б… — дівати нікуди… Що втрачати вам, пройдисвітки? Звісно, нема чого, ну й вештаєтесь… Чужого хліба хто жерти не буде?
— Та ні ж, ні,— пробують заперечувати комуністки-жін- ки. — Ми не з тих, як ви думаєте, не з тих: ми — робітниці… Так само, як і ви, працюємо, тільки на фабриках, а не хазяйством своїм…
— Сволота ви — от хто!
— Чого сволота? У нас теж сім'ї вдома позалишались… Діти.-..
— Ваші діти — знаємо! — галасували жінки. — Знаємо, які діти… Під тином…
Комуністки-жінки доводять козачкам, що вони не шльон- дри якісь, а чесні робітниці, яких тепер обставини змусили кинути і роботу, і сім'ю — все кинути і піти на фронт.
— Що тут, що там, — кричали їм у відповідь козачки. — Де хочеш — однаково брататися вам, безпутні… Якби не були такими, не пішли б сюди… не пішли б…
— А чи знаєте ви, жінки, чого ми йдемо?
— Чого знати, знаємо, — відмахуються ті.
— Та й виходить, що не знаєте.
— А ми й знати не хочемо, — одвертаються козачки, — хоч що скажи — сама брехня у вас.
— Та що ж це за відповідь — прямо кажіть! — атакували їх червоноармійки. — Прямо кажи: знаєш чи ні? А не знаєш — скажемо…
— «Скажемо, скажемо», — мимрили козачки. — Нема чого тут казати — саме паскудство.
— Та не паскудство — чого? Ми просто інше розкажемо. Ех, ви!.. Хоч, приміром, скажемо так: ми — жінки і ви — жінки. Чи так?
— Так, та не дуже так…
Комуністка, що говорила, начебто спантеличена.
— Що?.. Таж ви — жінки?
— Ну, жінки…
— І білизну перете свою, чи так?
— А що тобі, хто у нас пере? Красти, чи що, хочеш, допитуєшся?
— Певно, діти є,— триває безперервна й розумна облога, — няньчити їх треба.
— А то — без-дітей… у кого їх нема? Це ваші по рівчаках порозкидані та попід парканами…
Але ніякими образами не образиш, не спантеличиш наполегливих проповідниць.
З коровою морочишся… Біля печі… Мало що…
— Ти до діла кажи, коли берешся, — перебиває козачка тямущу червоноармійку. — Про це я сама знаю краще від тебе.
— От і все роби тут, — була відповідь. — Зрозуміли? Працюєш ти, жінко, багато, а світ бачиш? Світ бачиш чи ні, питаю? Чи добре тобі, жінці, весело живеться? Га?
— Та… веселощі які,— вже слабше заперечує жінка, до якої звернена мова.
А атака дедалі наполегливіша і наполегливіша.
— Та й козак б'є — чого мовчати? Б'є чоловік — правда чи ні?
— Та відчепись, сатано! — замахала руками козачка. — А тобі яке діло? (
— Кавалер отой самий, твій, — усміхнулась агітаторка. — Невже ж так і не бив ані разу? Бреши, тьотю, іншому, а я сама це діло знаю. Був у мене і свій, покійничок: такий падлюка жив — щоб йому там пуття не було! П'яний бився та гриз як пес цепний… Чи ж то і його тепер жаліти стану?
Та мені самій тепер море по коліно: хочу — встану, хочу — ляжу, сама…
— Мелеш, дівко, пусте, — вже зовсім слабо протестує козачка.
— Ай так — хай не били тебе, — йшла та на поступки, — хай не били… а життя доброго все-таки не зазнала… І ніколи не зазнаєш, бо хто тобі його дасть, життя оте? Ніхто. Сама! Сама могла б, а ти он лобурка яка: і з місця не зрушиш, адже й слова хорошого слухати не хочеш. Ну, хто тебе виведе після цього?
— Чого виводити?… — не розуміє козачка. — Вивели вже, годі.— І тут уже зарепетували всі.
— Треба! — наполегливо переконує червоноармійка. — На дорогу треба виходити — тут тільки і життя справжнє починається… Не знаєте ви цього, баби!
— Починається!.. — ремствували козачки. — Все у вас там «починається», кінчати от не можете.
— Не вдається, бабко, а хотілося б… Ой, як би хотілося швидше, — палко, з щирим жалем говорила комуністка. — Ми й штани для того наділи, щоб скінчити швидше, а ви не зрозуміли от… смієтеся…
— Смішно — і сміємося, — відповіли в натовпі, але сміху давно вже не було.
Опір, слово за слово, все тихший, все слабший, все безпомічніший.
— Розуміли б краще, ніж сміятися, — урезонювали козачок, — од сміху розумний не будеш.
— Ач, розумні дуже самі…
В такому дусі триває розмова — жваво, природно, легко. Грають з великим піднесенням. Дуже добре передається, як козачки починають піддаватися непереможному впливові простої, ясної, переконливої мови… Бесіди такі відбуваються не раз, не два. Червоноармійки-жінки, поки стоять з полком у станиці, допомагають козачкам, у яких спинились, няньчитися з дітворою, коло худоби ходити, по господарству…
І от, коли вже полк знімається, — виходить, що картина змінилась. Баби-козачки напекли своїм «учителькам» пирогів, колобків на маслі, вийшли їх проводжати з поклонами, з поцілунками, з слізьми, з вдячними словами — новими, хорошими словами.
Віднині в станиці два табори, і ті жінки-козачки, які слухали тоді комуністок-жінок, — ці всі вважаються «більшовичками» і зазнають жорстокого гоніння.
Полк пішов. Станиця лишилася самотня. Деякі козачки знову слабшають, цілком свідомими залишаються тільки одиниці, але в усіх — в усіх при згадці про «червоних солдаток» спалахують радісно очі, тепло стає на серці, віриться тоді, що не все життя у них мине в коров'ячому стійлі, віриться, що прийде якесь інше життя, неодмінно прийде, але не знають вони — коли і хто його за собою приведе.
П'єсу скінчено. Спущено завісу. Було наказано не кричати і не аплодувати. Але нестримно, захоплено плескали бійці улюбленій трупі.
Що подумали на позиції козаки, коли почули цей гвалт? Чи відчули вони, що тут, на сцені, виводять їхніх дружин і навертають їх у «комуністичну віру»?
По закінчені спектаклю — сюрприз. Коли займали станицю, виявляється, знайшли в одній халупі вірш, присвячений Чапаеву і написаний білогвардійським поетом А. Астровим, чиє прізвище і значилося під останнім рядком. Цей вірш був тепер тут прочитаний з естради — акуратно переписаний. Його потім піднесли Чапаеву «на спомин».
Ось він: