Прочитано його було несподівано. Хто це підстроїв — так і не дізналися, та й не дізнавалися особливо. В усякому разі, можна було б не читати, а просто передати Чапаеву переписаний екземпляр. Але вже коли почали читати — спиняти на половині не хотіли, дослухали. Потім — у всіх здивовані, витягнуті обличчя.
Федір підштовхнув Чапаева:
— Піди, виступи, розкажи, як тебе «били» козаки…
Пропозиція прийшла саме враз: Чапаева допекло. Він вийшов на підмостки і сказав коротку, але яскраво-образну промову, насичену епізодами бойового життя… Скінчив. Проводжали захоплено… У всіх настрій був урочистий… А вранці багатьох-багатьох з цих глядачів то на луках лишили понівеченими, розчавленими трупами, то каліками розвозили по станицях та на Уральськ…
Подорож ця була остання, коли Федір з Чапаєвим були разом. Уже через кілька днів Федора відкликали на іншу, відповідальнішу роботу, а замість нього прислали комісаром Батуріна, з яким Кличков колись знайомий був ще в Москві.
Куди поїхав Федір і що там робив — не будемо оповідати, ця історія зовсім окрема. Даремно Чапаев надсилав слізні телеграми, просив командувача, щоб не забирали від нього Федора, — ніщо не помагало, питання було вирішено наперед. Чапаев добре усвідомлював, якого друга втратив він з від'їздом Кличкова, друга, який так його розумів, так любив, так захищав завжди від чужих нападок, ставився розумно і спокійно до вибухів чапаевських і лайки — часто на адресу «верхів», «клятих штабів», «чрезвичайки», прощав йому і лайку на адресу комісарів, усякого «політичного начальства», не писав кляуз про це до Ревради, не ображався сам, а розумів, що ці вибухи вибухами й лишаться. Був і у Федора час; коли він ладен був ставити Чапаева нарівні з Григор'євим і «батьком» Махном, а потім побачив інше, зрозумів свою помилку, зрозумів, що думку цю скроїв занадто поспішно; в роздратуванні, несвідомо… Чапаєв ніколи не міг зрадити Радянської влади, але поведінка його, гарячкова лайка в делікатних питаннях — усе це людину, яка його мало знала, могло навести на сумнів. Пам'ятається, десь під Уфою приїздила з Москви «висока особа», і ця особа, почувши тільки раз Чапаева, наслухавшись про нього різних дурниць, сказала Федорові приблизно таке:
— …Якщо він тільки трошки теє — ми відразу ноги і руки зв'яжемо!..
Федір тоді обурився страшенно і навіть наговорив «особі» різних прикрих слів, за що й заслужив її немилість. Але що ж було дивного? Сумніви тієї «особи» були цілком законні, бо Чапаєв поводився при ній в перший день так само, як і при Федорові на двісті перший. В усякому разі, пробувши віч-на-віч невідлучно з Чапаєвим півроку, Федір зберіг про нього найкращі спогади. Йому, як і Чапаеву, тяжка була ця розлука. Не знав того, що розлука ця врятувала його від неминучої смерті, що за нього і на його місці через два тижні загине Павло Степанович Батурін, який заступив його.
От тільки що змусило Федора потім замислюватися й сумніватися: де героїчність Чапаева, де його подвиги, чи існують вони взагалі, чи існують самі герої? Вони були так довго нерозлучні, день у день, година в годину… Час був гарячий, похідний, поспіль бойовий… Кожен крок Чапаева Федір знав, бачив, розумів, навіть приховані пружинки, закулісні міркування і ті здебільшого знав і бачив чудово. От він перебирає у пам'яті день по дню — від зустрічі в Алек- сандрові-Гаї до останнього дня тут, в Уральську. Сломіхін- ський бій, колосальна працездатність, швидкість пересування, кмітливість, швидкість у роботі… На Уфу… Пилюгінський бій, Уфімський… Знову сюди… Де ж конкретно ті факти, які треба вважати героїчними? А слава про Чапаева широка, і слава ця, мабуть, більше заслужена, ніж будь-ким іншим. Чапаевська дивізія не знала поразок, а в цьому чимала заслуга самого Чапаева. Злити її, дивізію, в одному пориві, змусити повірити в свою непереможність, привчитися ставитися терпляче і навіть зневажливо до нестатків та труднощів похідного життя, дати командирів, добрати їх, загартувати, пе- рейняти й наситити своею енергійною волею, зібрати їх навколо себе і зосередити лише на одній думці, на одному прагненні — до перемоги, до перемоги, до перемоги — о, це великий героїзм! Але не той, який з іменем Чапаева пов'язує народний поголос. Тут виходить, ніби «сам Чапаев» завжди мчав по фронту з занесеною голою шаблею, рубав сам ворогів, кидався в кипучий бій і вирішував його наслідок. Однак нічого схожого не було. Чапаев був добрим і чуйним організатором того часу, в тих обставинах і для того середовища, з яким він мав діло, яке його породило, яке його піднесло! В часи хоч би трохи інші й з іншими людьми — не знали б героя народного, Василя Івановича Чапаева! Його славу, як пух, розносили по степах і за степами ті сотні й тисячі бійців, які теж чули від інших, вірили цьому почутому, захоплювались ним, прикрашали і доповнювали від себе і своєю вигадкою, несли далі. А спитайте їх, цих оповісників чапаєвської слави, — і більшість не знає ніяких діл його, не знає його самого, жодного не знає.достеменного факту…
Однак складаються легенди про героїв. Отак склалися легенди і про Чапаева. Ім'я його ввійде в історію громадянської війни блискучою зіркою. І є за що: таких, як він, було небагато.
Ми дійшли до драми — вона і закінчить наші записи.
Ми знаємо, що прохання залишити Федора не привели ні до чого. Його відкликали категорично і навіть суворо, коли він сам натякнув, що хотів би лишитися працювати з Чапає- вим. Оглянувшись на ці минулі шість місяців, і сам Кличков тепер не пізнав себе — так він виріс, так зміцнів духом, так загартувався в злигоднях, так просто й упевнено став підходити до розв'язання всіляких питань, які йому перед фронтом здавались неймовірно важкими.
Тільки тепер відчув він могутній вплив бойового життя, виховне значення фронтової обстановки…
Приїхав Батурін, спинився у Федора. Розбалакались по- приятельському про старе життя-буття в Москві. Потім перейшли на дивізію. Федір почав йому розповідати про умови, в яких лишається він працювати. Похмурий, небалакучий, нібито, чимсь засмучений, Павло Степанович одразу пожвавішав, довідавшись, в яке своєрідне середовище потрапив…
Удень засідала партійна дивізійна конференція. Федір проводив її востаннє, знайомив, між іншим, з усіма і свого заступника, Тепло, сердечно, із щирим жалем проводжали товариші Федора Кличкова, — його за ці півроку вони полюбили і звикли цінити, а особливо дорожили ним тому, що він умів стримувати Чапаева і чапаєвщину, тобто всі ці неприємні, часом просто небезпечні вихватки і випади щодо політ- працівників, ЧК, штабів…
Після конференції, ввечері, Федір закликав до себе на прощання всіх командирів і комісарів. Був тут і Павло Степанович. Але дивний був його настрій: як сів у куток, так і просидів майже нерухомо, нікому не сказавши й слова всі ці кілька годин, поки друзі й товариші проводжали Федора, згадували бойове минуле життя, шкодували, що від'їжджає простий, хороший, вірний товариш…
Вранці попрощались, розцілувались, роз'їхались у різні сторони: Федір — у Самару, а Чапаєв з Батуріним — на позицію, по бригадах та полках…
Наступали успішно. Бригада Шмаріна та ще одна, додана від іншої дивізії, ішли по Уралу великим трактом. Бригада Потапова пішла на Бухарську сторону — так звуться зауральські землі. Сизов із своїми полками зробив маневр на Усиху, куди приїжджали до нього Чапаєв з Федором після «нічних огнів». Цей маневр не дав того, чого сподівалися; втрати були занадто великі — вони не відповідали наслідкам боїв. Чапаєв, такий чутливий і гнучкий у всіх своїх діях, який так швидко все вловлював і до всього пристосовувався, зрозумів тут, у степах, що з козаками боротися треба вже не тією зброєю, якою боролись недавно з мобілізованими насильно колчаківськими мужичками. Козаків переполохом не візьмеш, захопленою територією їх не спантеличиш: територія козацька — весь широкий степ, по якому скакатиме він вздовж і впоперек, у якому скрізь знайде привіт козацького населення, житиме в тебе в тилу, буде невловимий і безмежно шкідливий, — серйозно, справді небезпечний. Козацьке військо не гнати треба, не чекати, коли почнеться у них розклад, не станиці у них забирати одну по одній, — це справа дуже важлива і потрібна, але не головна. А головна справа — зламати треба живу силу, винищити козацькі полки. Якщо з полонених колчаківців можна було поповнювати поріділі ряди своїх полків, то з полонених козаків цього набору робити неможливо: тут — що козак, то й ворог непримиренний. В усякому разі, другом і помічником стане він не скоро! Знищити живу ворожу силу — от завдання, яке поставив Чапаєв перед собою. Що далі, глибше в степ, то важче це зробити: зростуть нестатки, здолає змученість, голод і безводдя зроблять своє діло, відірваність од центру позначиться боляче і тяжко.