Важко буде й козакові, але ще важче — червоноармійцеві. Отже, треба поспішати, треба йти на все: жертвувати силами, жертвувати коштами, багато дечого віддати свідомо, щоб більше того не втратити, забравшись глибоко в степи. І Чапаев намацує шляхи, які б вели до наміченої мети. Усихін- ський маневр — не те, зовсім не те, що треба. І військо згруповується, лобовим ударом бере другу уральську столицю — Лбищенськ… Утрати… так, утрати, але наслідки вже серйозніші. П'ять таких ударів — і кінець!
За Лбищенськом обминули Гаряченський. Під Мергенев- ським спинилися. Своє становище відступаючі козаки розуміли чудово і бачили, що чекає їх у голодному піщаному пониззі. Відсіч червоному війську треба дати десь тут, поки не пізн^, поки не все втрачено. І вони якомога посилюють оборону станиць. Здорово захищали Лбищенськ, уперто держалися, довго не віддавали, але там цей могутній лобовий удар, очевидно, був для них зненацьким. Сподівалися, що Чапаев все ще живе маневрами, все ще тільки вірить в обхват. Помилились. Але на помилці цій навчились і тепер укріпили Мер- геневський, скільки вистачило сил і засобів: використали глибокі окопи, що лишились від весняних боїв, нагнали сюди артилерію, поставили за кожним ріжком, у кожній щілині, сховали в окопах кулемети. Мергеневський брали червоні полки лобовим ударом. Взяли. Незважаючи ні на що — взяли. Поклали чимало козаків, але більше лягло червоноармійців. Перемога дісталася дорогою ціною. Козаки збагнули чапаєв- ську тактику і на кожний новий хід відповідали своїм особливим ходом. Коли переконався Чапаев з мергеневського бою, що лобовий удар треба тимчасово облишити, — Сизову дав завдання йти великим шляхом, а Шмаріна послав до Кушумської долини, на Кзил-Убінське селище, щоб виходом проти Сахарної полегшити Сизову захоплення цієї станиці.
В цей же час сюди з-під Сломіхінської сунули козацькі полки; вони набрели на хутір, де затримався іваново-возне- сенський обоз. Почалася жахлива розправа. Випадково врятувалося, втекло тільки троє червоноармійців. Вони й оповістили про цю подію. В бригаді затривожились — звідси козаків не чекали. Повернули полк знову на хутір визволяти обоз. Але вернути його цілком не вдалося, — все, що було кращого, захопили козаки з собою, з боєм відступаючи від хутора.
Побачили жахливе видовище: дві дівчини валялися з відрізаними грудьми, бійці — з розтрощеними черепами, з розсіченими обличчями, порубаними руками… Горілиць лежав один худенький скривавлений червоноарміець, і в рот йому встромлений був одрізаний член його… Огидно й страшно…
Цими страхіттями козаки, очевидно, хотіли не тільки вгамувати жадобу помсти, а й настрашити червоноармійців, змусити їх боятися козацького полону, боятися самого перебування тут, у степах, підштовхнути до дезертирства. Наслідки виходили якраз протилежні. Боячись козацького полону й катування, червоні бійці живими в руки не давалися і бились завжди з дивовижною стійкістю, справді «до останньої краплі крові». Чутка про те, що сталося. тут, на хуторі, пролетіла з роти в роту, по всіх полках. Лунали прокльони лютим катам, бійці присягалися перемогти або вмерти в бою!
Сизов спустився з боєм до Крашинського і тут дожидав звісток про похід Шмаріна, але той з полками заблудився у степу і кілька днів ніяк не міг з ними налагодити зв'язок. Посилав гінців, але їх перехоплювали козацькі роз'їзди, що "вартували навколо, вимотували в них різні відомості, забирали листи й документи, а тоді відтинали голови. Розстрілювати — шкодували куль, а вішати не було на чому. Скільки гінців посилали — доля була однакова. А становище вкрай погане: станиць тут нема, голий степ кругом, тільки де-не-де хутір трапиться. Доїли останні крихти хліба, кололи худобу; харчувалися самим м'ясом, підсмажуючи його на вогнищах. Посилились різні хвороби, мучила жовтуха. Лікувати було нікому й нічим. Води нема. Скакали до Кушуму, — він тут пересихав, — і діставали замість води тільки зеленузато-ко- ричневу рідоту, подібну до тієї, що буває в старих запліснявілих ставках. Наповнювали казанки і відерця цією гидотою, віджимали грязь, а що лишалося — пили. Привозили по відерцю в полк, і там починалася бійка: кому першому?
Якось випадково натрапили на колодязь. Небагатоводні вони, козацькі колодязі, набралося тут всього п'ятнадцять відер. Довелося біля спуску, де чіпляється цебер, поставити кулемет, а навколо — чималу охорону. Кожному полкові видавали нарівно, і біля поставлених відер стояли тисячні черги бійців з жовтими, худими змученими обличчями. Кожен підходив, заглядав у студену воду, і очі його загорялись лихим вогником — так і здавалось, що кинеться він уперед, вчепиться за відро обома руками, занурить у воду розпалену голову і пожадливими губами стане пити, пити, пити… Ви його бийте, рвіть, женіть, стріляйте — він не кине води! Так би, може, й було, якби й тут не поставили охорони, якби й тут кухоль не передавали через другі руки. Підходить, бідолаха, дадуть йому цей кухоль, і дивиться він, дивиться, як на дні тоненьким шаром розкотилася вода.
— Ще трошки, товаришу, — звернеться він до водочерпія з благальним, скорботним, тяжким поглядом,
— Не можна… Всім однаково…
— Хоч краплинку…
— І краплинки не можна, — відказують йому.
Подивиться ще раз на дно, поволі піднесе до губ, все шкодуючи пити, і довго, довго тягне і смокче, наче в кухлі не вода, а густий, соковитий, солодкий мед і наче до дна його ніяк не вип'єш, не здолаєш.
Траплялися колодязі, наполовину закидані землею. Відкопували. Але там, у глибині, знаходили тільки вогку бруд-, ну землю — води не було. Два колодязі трапилися завалені трупами корів та коней. Смерділо. Сморід чути було здалеку. Але відкопали й ці колодязі. Повикидали трупи, а добуту із дна смердючу шоколадну гидоту знову віджимали від різної нечисті і пили.
Так мучилася шмарінська бригада, аж поки нащупала сизовські полки, які на той час уже захопили Сахарну. Ждати підмоги не ждали, поспішали йти далі.
Грізний, схвильований Чапаев віддав Шмаріна під суд за невиконання наказу і сам вимагав — розстріляти його!
Але Сизов — голова комісії, що розглядала справу, наполягав знизити Шмаріна до командира полку. В цій пропозиції його підтримав Батурін, і Шмаріна на ранок усунули з комбригів.
Вже готувалися полки рушати далі в похід через Калми- ков на Гур'єв, до Каспійського моря. Але отут і сталася драма, яку ніколи не забути. ч
Штаб дивізії стояв у Лбищенську; звідси Чапаев з Бату- ріним на автомобілі майже щодня відвідували бригади. Підступали осінні холоди. За свіжими, ясними днями спускалися швидкі сутінки, за сутінками — чорні, глухі осінні ночі… Все безнадійніше становище відступаючих козацьких частин: попереду безлюддя, голод, степова тирса, чужий край… Якщо чинити опір, то тільки тепер — далі буде пізно! І козаки вирішили зробити останнє відчайдушне зусилля: обманути пильність свого непереможного ворога і вдарити йому прямо в серце. Вони вирішили зробити з-за Сахарної глибокий рейд повз Чижинські болота по Кушумській долині — якраз повз ті місця, де навесні біля Сломіхінської била їх Чапаєв- ська дивізія, — вийти непомітно в тил червоному війську і раптовим ударом розтрощити все, що скупчилося в Лбищен- ську. А тут тоді було чимало і народу, і установ дивізійних, і навіть усякого добра військового: патронів, снарядів, обмундирування саме привезли туди — збиралися дивізію одя- гати-взувати, побачивши, як від бруду, від голоду, від муки похідної цілі роти і батальйони покотом лежать у тифу.