За цей надзвичайно тяжкий похід від Уральська на Гур'єв загинуло від тифу бійців багато більше, ніж від боїв. Станичні халупи, полкові обози, а то й просто придорожні канави повні були хворих червоноармійців. Одних не встигали відвозити, як занедужували інші, а тих везти було ні на чому, і вони лишалися в порожніх халупах порожніх станиць або на траві, по канавах, на дорозі…
Не було медикаментів, перехворів і помер наполовину медичний персонал. У козаків було не набагато краще, але на- їхньому боці була та перевага, що в станиці приходили вони перші, все там забирали, все з собою виганяли, вивозили, а те, чого були неспроможні взяти, спалювали, винищували, отруювали — всіляко робили непридатним. Червоні полки посувались по місцях розорених і спустошених, чимраз більше й гостріше терплячи скруту з хлібом, водою, патронами, снарядами, повозками, кіньми. Становище що далі, то нестерпніше. Козаки це знали і добре враховували при своєму, безперечно талановитому наскокові. Вони думали: коли знищено буде штаб, розірвано зв'язок, і полки, які пішли вниз на сотню верст, залишаться з голими руками, — вони здадуться самі собою, як тільки побачать, що опиратися далі зовсім безнадійна справа… Буде розтрощена, думали вони, незламна Чапаєвська дивізія, і разом з її загибеллю звільняться від червоних чужинців уральські степи…
" На операцію свою покладали вони надії дуже великі і тому на чолі справи поставили найдосвідченіших військових керівників… Над Лбищенськом збиралися чорні хмари, а він не знав, що така близька ця жахлива катастрофа…
Сьогодні Чапаєв, похмуріший, ніж звичайно, рано-вранці помчав на автомобілі, але пробув на фронті недовго — опівдні вернувся у Лбищенськ… Просування уповільнювалося: тиф косив бійців без жалю і без ліку, обози не могли приставляти вчасно все потрібне. Він бачив і розумів, що «підтягнути» нікого і ніяк не можна, — через себе не перескочиш! Бригади працювали над силу, але тяжка обстановка перемагала навіть героїчне, самовіддане напруження. Похмурий був Чапаев. Забіг на хвилину до Батуріна, поділився сумнівами — знову до себе. Все ходить, ходить туди й сюди по кімнаті просторої козацької хати. Хочеться йому придумати щось — і не може придумати, бо нема її, цієї бажаної відповіді. Петька з-за дверей поглядає, мовчить, тільки чекає — чи не накаже йому чогось Василь Іванович.
Приходив Чеков, але ще в коридорі спинив його Петька і порадив краще не ходити. «Зараз не для тебе у нього час, друже», — сказав він Чекову, і той, пирхнувши у густі пишні вуса, мовчки повернувся й пішов. Заглянув Тьоткін Ілля. Цей щось навіть «дуже важливе» сповістити хотів, але й він, почувши, в якому настрої Чапаев, пішов назад… З болем сердечним довелося тільки пропустити начальника штабу Новикова. Але цей з «доповіддю» ішов, його і відмовляти Петька не наважився.
Новиков, молодий, років двадцяти трьох, офіцер, був один з тих небагатьох, яким Чапаев довіряв, а Новикова він навіть любив. Вступивши до Червоної Армії ще в 1918 році, він багато разів устиг довести свою відданість загальній справі, був, здається, поранений, командирів усіх знав особисто, розумів їх правильно, жив з Ними по-товариському, і вони його любили й поважали, — одне слово, «свій» був чоловік. Наскільки його поважав Чапаев — вже з того можна зробити висновок, що за весь час спільної роботи ні разу на нього не гримнув, не загрожував, не лякав усіма пекельними муками, а таких щасливців не було майже ні одного.
Новиков увійшов у кімнату і спинився біля напіврозчине- них дверей, придержуючи під рукою пачку паперів.
— Заходь, чого ти? — подивився на нього Чапаев.
— Слухаю, — підійшов Новиков і, побачивши, що Чапаев сів до стола, нахилився і стоячи почав доповідати. Він розповідав і показував по карті, яку лінію зайняла дивізія за останніми зведеннями. Особливо Чапаев спинився з розпитами на відомостях про бригаду, яка пішла за Урал, на Бухарську сторону і, відрізана, майже позбавлена підвозу, билася там у неймовірно тяжких умовах. Та коли довідався він, що телеграмою звідти сповіщають про прибуття останнього транспорту, — повеселішав, злагіднів, заговорив спокійніше і тихше.
— Як відомо вам, — доповідав Новиков, — на обозників тут недалеко, верст за п'ятнадцять, учора напад був.
— Знаю.
— Розслідували, зробили допит. Є вбиті і поранені… Козачий роз'їзд, переслідуючи, підходив зовсім близько до станиці, але потім зник у невідомому напрямі.
— Доганяли? — спитав Чапаєв.
— Спізнилися, не бачили навіть, куди поскакав. Обозники, що врятувалися, теж не знають.
— А чи не думаєш, Новиков, що тут, десь поблизу, більше є?
— Не можу знати. З вашого наказу рано-вранці сьогодні пущено в усі сторони роз'їзди, полетіли два аероплани…
— Нема ще нікого?
— Льотчики тут, доповідали: нема нічого, руху ніякого не помітно.
— Ти знаєш? — спитав Чапаєв. — Сьогодні виставиш школу курсантів.
— Слухаю.
Ще кілька запитань — і Чапаєв відпустив Новикова. Незабаром прийшов Павло Степанович. Він щойно розмовляв з розвідниками^ які вернулися з розвідки, — ніде нічого вони не виявили.
Досі дивним та нерозгаданим лишається, хто ж тієї фатальної ночі дивізійну школу зняв з караулу? Чапаєв такого розпорядження нікому не давав. Новиков — поза всякими підозріннями: він бився героїчно і тяжко потерпів тієї ж ночі у лбищенському бою.
Що в козаків був зв'язок із станичниками — в тому нема ніякого сумніву. Принаймні в деяких хатах одразу виявились засади: звідти били і гвинтівки, і кулемети; склади й установи дивізійні указувались надзвичайно швидко — все підготовлено і передбачено було заздалегідь.
Коли Батурін сидів у Чапаева, мимо Петьки, незважаючи на опір, прорвалася до них якась доброзичлива козачка, син якої служив в Уральську, і, хапаючись, старалася розповісти й переконати, що наближається небезпека, бо «в полі їз- дють», але й це попередження не мало ніякої сили. Чапаєв з Батуріним тільки усміхнулись, подумавши, що жінка говорить про той самий роз'їзд, який наскочив на обозників… Про цю «дурну бабу» Петька розповідав тут же Тьоткіну, який прийшов удруге і, не образившись, знову пішов, дізнавшись, що «зайнятий з комісаром».
Уже давно звернуло з півночі, ледве тремтів досвітній присмерк, але спить ще станиця спокійним сном.
Передові козацькі роз'їзди тихо підступили до околиці, знялй вартових… За ними під'їздили, змикалися, скупчувалися і, коли вже досить назбиралося, рушили чорною масою.
Пролунали перші тривожні постріли дозорців… Пізно була виявлена небезпека, — козаки вже розсіялися по вулицях станиці. Зчинилася безладна, сліпа стрілянина — ніхто не знав, у кого й куди треба стріляти… Червоноармійці посхоплювались і в самій білизні кидалися в різні сторони. Відчувалась цілковита неорганізованість, цілковита непідготовленість… Де-не-де збивалися самі по собі купки, і ті, що встигали захопити гвинтівки, затримувались на кожному хоч трохи зручному місці, де можна було сховатися, відкривали вогонь вздовж по вулицях, а потім знімались і бігли далі до річки. Загальний напрям усіх відступаючих був на берег Уралу. Козаки ганялися на околицях за втікаючими червоноармійцями, рубали, хапали, кудись вели, — тут не було майже ніякого опору. Але прорватися в центр станиці не могли… В одному місці, кілька десятків чоловік згуртувалися навколо Чапаева і незабаром залягли цепом. Сам Чапаев вискочив теж у білизні — з ним була гвинтівка, в лівій руці тримав револьвер… Уже зовсім порідшав присмерк, можна було все розгледіти. Минуло в чеканні дві-три томливі хвилини… Цеп побачив, як на нього мчала козацька лава. Дали залп, другий, третій… Затріскотів підтягнутий кулемет — лава відринула.