XI
Бачите двійко гайворонів, чорних до синизни? Не бачите? А я бачу. Вони доїдають голуба кольору димчастого туману. Ще трохи — і вони вже на верховітті межи омелою — чорно-зеленою хворобою. Тут — в омеловім океані — так легко втопитися — шпаркі позирки виростають у погляди — а тоді — не встигнеш озирнутися — і ти вже захлинаєшся від споглядання грандіозності живого світу. Плавання стає сумбурним, метушливим, хвилі накривають всю твою плоть, усе, що вище плоті, усе, що більше думки! — людино! — порощить омела — я сильніша за тебе, як і дерево сильніше у своїй пухлинності!
Я прийшов сюди знову. Тут немає думок. Їх вимітають чорно-зелені хвилі. Зовсім немає думок.
Зовсім немає думок.
Зовсім немає думок.
Думати про відсутність думок. Думати про думку про відсутність думок. Думати про те, що не можна не думати. Бо думки — такі ж самі хвилі. І ти, деревоподібна істото, приречена на розтяжне повсякчасне думання. Кожна порожня думка, кожна порожня думка про порожню думку вкладається в пам’ять.
Зовсім немає думок.
Зовсім немає думок.
Зовсім немає думок.
Пам’ять. Вона росте, як християнський цвинтар. Ось ти стоїш, рокований копач могил із великим сяйливим заступом, і вкладаєш у ями спогади. Біля кожного ставиш хрест і йдеш далі. Туди, де —
зовсім немає думок.
Зовсім немає думок.
Зовсім немає думок.
Бачите двійко гайворонів? Вони щось каркають у безкінечний простір. Може, навіть про нас. Немає різниці.
Порожнеча.
По ро жне ча.
Омеловий океан розливається чорно-зелена повінь духмяне сухе вино шугає слинавими ротами тече в очі голови думки абсурдні хирі кругла довершеність із хвилястим діаметром мене поглинає уже по коліна я супроти стихії шматок матерії я тихенький тихенький тихіш од трави взагалі я дуже тихенький[13] я людина із квіткою в грудях що б’ється й чекає на край як і ви люди з того боку білого плаского дерева колись вагітного омелочками а тепер обсипаного словесами про порожнечу люди з квіткою в грудях зі стеблом кровообігу з кореневищем артерій повінь по пояс мені вже зелене то любов а чорне то журба свідомість мутнішає як небеса перед розкрапленням води порожнеча набухає наповнює кругляк із вухами яко чашу з вином що чує жадні ковтки кругляк із очима приреченими на покліпи межи якими лиш бачення світу круглого як омела по груди мені вже океанна пóвнява омиває вже й квітку що б’ється в червоній воді а ритм і я аритмія квітчастого стукоту припиниться й квіти нестимуть туди де сяйливі лопати землею надихані стомлені знуджені знизу доверху однакові рухи натруджені руки і ріки зі сліз по шию мені вже я весь в омелі о мені вже втонути так скоро так важко гребти коли стільки краси неосягнення світу неси не неси свого хрестика з дядьком а прийде іще один з лезом коси і зведеться на пси твоє дихання дихайте поки ще видно прозорий кругляк що у нім хробаки хочуть жити у повзанні їхнім малюється час ти відійдеш як черв але більше землі понесеться у лет перед тим як впаде на холодне і жовте що тілом твоїм називатись не буде більш тільки подоба і відблиск від тіла блідий яко місяць голодний полóвий тож дихай тепер бо кисень скисає потроху тримайсь вже мене з головою накрило тону і тону омелова навала і ти мов одна із омелочок дéрева роду висиш серед інших таких що приречені бути і впасти коли буде примха великого дядька маленького дуже що на ланцюжку хилитається й мучиться яко білизна на хирій мотузці що вітер надме і здіймається в лет боже скільки ще дихати скільки іти цим чорнезним шляхом яко стовбур акації після дощу повітря немає вже майже тону і тону в омеловім суціллі живий потопельник у мертвім саду омели!
XII
Лорочко! Подивись на мене! Шо з тобою? Ти мене чуєш? Ти знов плачеш? Перестань! Я сказав: перестань! Хочеш, як тоді, да? Хочеш? Не зли мене, я ж просив! Якби ми могли, я б тебе зараз трахнув! А так я трахаю Мілу! Ти чуєш, як вона кричить, нє? Я саджу її на наш кухонний стіл і трахаю! Мілочка ше та баба! Бери осьо воду. Перестань!