Лікар ігрик сказав мені багато говорити з тобою. Знаєш, шо було далі — тоді в Зелену неділю? Я сів на «україну» й поїхав за зіллям — Миша каже «татарка» — нє, спочатку я випив сто чаполочі й покурив, хоча про це можна було б і не згадувати, але нє, як можна не згадувати про чаполоч? — було тихо, тепло, я повільно крутив педалі — жодної тобі душі — одні дерева й сира трава. Уже коло моста я побачив якогось пузатого — на базарі вже є хто, не знаєш? у мене папи ноччю не стало, тра’ вінок який взяти — не знаю, дядьку, тримайся! давай, мо’, по сто? пом’янем старого, а? — давай! о, я тебе знаю, про тебе тут всі баби говорят’ на Ватутіна, це ти з Ларіскою щяс, да? — а тобі шо? — нічьо, Тольку жалко, він брат мені, він любив Ларіску, а ти його подвинув вроді, так баби кажут’ — ти всьо сказав? — ну чьо ти сразу? просто Тольці хєрово, спивається, ше трохи — й згорит’ к чєртям, а всьо із-за Ларіски, я того й начав, а папу, да — тра’ помянути, вмер почті на зелений празнік, хороша була людина, поет був, знаєш, таке писав, аж за душу брало, дєнєг не було в ньо’ ніколи, да, а сам був золота людина, жалко, завтра будуть ховати, приходь в столовку колєджа, мама коливо варить, плаче, і я чучуть плакав ноччю, да, помянути тра’, бо хєрово на душі, дуже хєрово.
Так він говорив, Лорко, пузатий брат того дебіла, з яким ти жила. А мамка його так рис у коливі й недоварила. Страшне їдло — недоварене коливо, о, це точно, як вірші того майже-поетика, та бог з ним, хай собі лежить під хрестиком. Я не пив з пузатим, поїхав далі — лікар ігрик казав багато говорити, то слухай: я поїхав далі на старій «україні» за «татаркою», колеса були приспущені — крутилося дуже важко — наче мене посадили рухати два великих чортових колеса дощового Лондона — я шось знаю в поезії, правда? — лікар ігрик казав трохи приправляти свої розповіді — так тобі має бути легше. Я доїхав до поліграфічки — там якраз друкували «красну газету» — чого ти не виправляєш? — ніхто не друкує красну газету в зелену неділю, Лорко, будь дуже уважна, я можу шось переплутати або домалювати — у цьому місті з буквою о важко шось розуміти.
Мені треба дихати, дихати, дихати, Горку! Я забуваю дихати! Точніше — думати про дихання! І про слюну. І про Бога. Я не можу про це не думати. Але я стараюсь чути тебе. Я, чесно, не можу все зразу запомнити, але я стараюсь, повір, Горку — ковтну слину, чекай, о! — ти розказуй, розказуй мені, шо було о пів на восьму? Тоді було жахливо, Лорко, було те, шо все зіпсувало. Я не хочу про це, чого ти питаєш?
Просто. Не зараз, Лорочко, тільки не зараз, я не знаю, чи тобі це треба знати, я насмажу коропа, дуже багато коропа, чаполоч і риба, я вибиратиму кісточки за тебе, хоч? Дивися сюди, у мене ше свіже лице? Я ше нічьо, да?
Да, ти ше нічьо — ахахахахах!
Ми ше такі молоді, такі живі! У мене жовтуваті зуби, але це нічьо, правда? Правда, нічьо, але в тебе такі руки, такі страшні ногті, я ніколи не любила тебе.
Ти знов про це? Ти не можеш цього знати, замовкни, я розповім ігрику про тебе, він буде давати тобі більше червоних таблеток.
Я ніколи не пила їх, Горку, ти знаєш це? Я ховаю їх під язиком — диви, отак! — ґреґ батькович думає, шо я їх п’ю, а я нє, я навчилася його дурити, зараз — о! — і тебе, ти думаєш, я ковтаю цю дрянь?!
Мені все одно, чи п’єш ти цю дрянь і шо ігрик тримає тебе за руку, ти взагалі мені малоцікава, бо я ніколи не любив тебе, але ти, — я не хотів цього казати, ти — інвалідка — людина-каляска з ногами-болванками, ось хто ти, Лор! Не починай плакати! Мене бісить це! Жінка з мертвими ніжками — ахахах! — кому ти треба, скажи мені, а? Боже, пробач мене, Лорко, моя Лорочка, я не можу так, Міла казала правду про мене, я дуже жорстокий, нам треба заспокоїтись, да? Давай послухаєм Баха. Другий Бранденбурзький концерт — наш улюблений, то як? Осьо, я вже вмикаю. Гарно, правда? Слухай. Чуєш, як флейта говорить до нас? Хай грає, Лорочко, а я розповідатиму далі — так радив ігрик — дубоголовий лікар, у я кого світяться ребра — літера ігрик у білому халаті — рогатка з тонкими руками — чого він піднімає руки доверху? — літера вай — натягнути б миршаву мотузку й пустити його обсмоктану головешку в повітря! Хай летить, Лорко, дурнувата голова ігрика — тупого лікаря з районки зі змією в плитковій чаші! — разом з його червоними таблеточками! — хай собі летить!