Я поїхав далі, Лорко, на «україні» за «татаркою» до чорної копанки, тої, шо називають оком циганки — чого циганки, а не цигана, знаєш? — бо в ній тече вода, вода не може бути чоловіком — правильно, Лор, але я не впевнений, шо її так називають, я хтів знати, шо ти про це думаєш. Я нарізав зілля — двадцять, мо’, двадцять п’ять бадилин — я хтів був скупатися в копанці, але не хтів їхати мокрим, я ліг у траву й закурив, я був, як копанка, цікаво, куди воно дивиться — це заплакане циганське око? Тоді я поїхав на базар — зілля прив’язав до рами — їхалось ше важче — я наче крутив — зараз придумаю, чекай — о! — дві великі криниці з важезними відрами — нє, це не то — два набубнявілих сонця, точно, два сонця! — колеса вгрузали в ямах, ноги швидко стомилися, я багато кашляв і часто спинявся. Шо ти тоді робила, Лор?
Я не знаю, Горку, не можу пригадати, я могла лежати й дихати або підмітати — не могла, бо ж Зелена неділя, будь уважна! — да, тоді я могла пекти хліб або — чекай! — або співати.
Добре, Лор, не вигадуй, ти просто спала, я знаю точно. Я приїхав на базар купити коропа — люди бігали, як мурахи — коропи плавали, як люди, у великій мисці — я купив три рибини в якоїсь опухлої жінки — туману з руками й ногами — ну чого ж не можна, Лор? вона справді була схожа на туман! — тут важливіше сказати про коропів — як воно вмирати отак, а? астматично вдихати повітря в прозорій салафанці без аш два о аж два о жодного аш смерть уже скоро трійця рибин із хвостами верткими все менше і менше квапливих конвульсій допоки зустрінуться ніж з головою обслизлої риби яка як і люди від леза іде коби стати нічим як до того як стати живою! — тоді я знов покурив і поїхав назад із татаркою й коропом на дурній «україні» — крутилось ше важче, наче мене посадили крутити дві круглих планети — нє, два ю н і в е р с у м и — аж два о, Лорко, аж два великих о-подібних юніверсуми! Я їхав у вранішній червень із татаркою й коропом на дурній «україні» — для чого я повторююсь? бо так сказав
ігрик — сонце було ше оранжевою калюжкою — коло церкви я спинився, Лор, перехрестився — отако, диви, я хрещуся — і Отця, і Сина, і Святого Духа! — звідки ти знаєш, шо не треба «і» перед «Отця»? спочатку було слово, і слово було «і»!, не поправляй мене, ти нічьо не знаєш! — я повернувся назад із татаркою й коропом на дурній «україні» — ти ше спала — я приліг коло тебе й закурив — а тоді став чистити рибу. Нє, перед цим я розклав зілля — осьо там і там, і на кухні, і ше бадилину коло варвари — я любив тебе, Лорко, точніше, я тоді так думав, бо вірив у нас, але зараз я знаю, шо ні, шо ніколи так не було, бо зараз я думаю, шо знаю більше, але слухай далі: я взяв ножа й почав чистити коропа: промив у холодній воді, відрізав голови й став шкрябати луску, а тоді розрізав, дістав зябра й нарізав на шматки — а!, перед цим ше одрізав плавці, це не можна забувати! — уже потім почав маринувати: сіль, перчик, трохи часнику, олія, коріандр — ти прокинулась, коли все вже було готово. А!, забув сказати про кляр: борошно, два яйця, трохи води, можна солі, але буквально дрібку. Наче все. Я заніс трохи Йосі, ми дьорнули по сто — а тоді ми сиділи і їли, я вибирав за тебе кісточки, ти була така весела, Лор! — я точно любив тебе! — ти казала, шо я аполлон — ахахах! — не чіпай мене жирними руками, аполлон! — тáк ти казала того ранку в Зелений празник. Шо було далі? Я багато пив — ми лежали під акаційкою на гарячій траві — омела вже була зеленою — ти в’язала вінок із кульбаби — я складав собі трикутник з газети — нє, навпаки — я — вінок, ти — трикутник — ми розгадували кросворд — вертикально — столиця Мозамбіку — горизонтально — сорт груші — ключове слово — с в о б о д а — я пам’ятаю точно, бо в нас тоді було це слово, ми були вільні, як ніколи — я ше заліз на акацію — ти мене слухаєш, Лор? — да, я слухаю, я намагаюсь! — я кричав шось у повітря, шо саме, не пригадаєш? — може, ти кричав шось про бога, Горку? — я кричав про с в о б о д у! — де твоя логіка?, ігрик був би не в захваті — де наша с в о б о д а?, я питаю вас — за подобою дерева зліплених — скалічених круглим ю н і в е р с у м о м, приречених на існування, яке всього лиш проміжок межи числами на могильній плиті; стомлених однаковістю денних анафор, однаковістю епіфор, прогнозованістю вдихів і видихів; нездатних пізнати світ, пізнати рокованість минущості, забувати про це в радості, щасті, згадати про це в простій думці, намагатись про це не думати, забивати голову непотребом, насипáти пам’яті в торбу з вухами, висипáти з торби відрубки пам’яті — наче червоні обглитані кістки падалі; хирих на час, хирому на умовність; покараних тілом, що згасне, як свічка в піску полового кольору, пополотнілого після згасання; голодних до життя, круглого, як омеловий ю н і в е р с у м.